«На війні часу й місця для гри не лишається»

За основу сценарію нової картини українсько-грузинського режисера Зази БУАДЗЕ «Позивний «Бандерас», написаного Сергієм Дзюбою та Артемієм Кірсановим, взяті щоденники нацгвардійця Сергія Башкова з позивним «Індіанець» та спогади воїнів АТО.

Події відбуваються в околицях села Веселе на Донеччині. Головний герой, уродженець Веселого — розвідник, капітан Антон Саєнко (Олег Шульга), якого однополчани називають просто за позивним «Бандерас» — уже двадцять років не був удома. Але почалася війна, яка змусила Антона повернутися на цю територію. Тим часом біля села і в самому Веселому починається низка кривавих провокацій і диверсій, у яких гинуть і мирні мешканці, й українські солдати. Що найгірше, просто в українському підрозділі, серед своїх, діє досвідчений російський диверсант на прізвисько Ходок, здатний накоїти багато лиха. «Бандерас» має викрити його за будь-яку ціну.

Ролі в фільмі виконали також Юлія Чепурко, Антон Андрющенко, Олег Волощенко, Сергій Лефор, Микола Змієвський, Володимир Романко, Олег Онещак.

Заза Буадзе народився 4 серпня 1962 у Кутаїсі. Навчався в Тбілісі та Берліні. Має грузинське громадянство, але з 2008 постійно живе та працює в Україні. Володіє грузинською, фарсі, англійською, українською, російською мовами. В його фільмографії є низка телесеріалів, документальних та ігрових картин. В Україні став відомим завдяки історичному бойовику «Червоний» (2017).

На запитання «Дня» Заза відповів незабаром після прем’єри «Бандераса».

— Чим зацікавила вас ця історія?

— Про війну я давно хотів щось зробити, тому що моя війна почалася 27 років тому. Вже сама історія того, як я опинився на війні, всі ці роки жила зі мною. Я не міг зважитися, чи варто мені втілити її на екрані чи ні.

— Ви брали участь у військовому конфлікті?

— Річ у тім, що коли почалася війна в Абхазії, моєму синові не було ще й року, а мій молодший брат уже встиг одружитися. І він заявив, що хтось із нашої сім’ї повинен обов’язково воювати. Тоді навіть армії як такої ще не було — лише ополчення. Я вирішив іти як старший. Довго сперечалися. Нарешті батько, який усе це мовчки слухав, сказав: «Давайте зіграємо в орлянку». Зіграли. Випало братові. Тоді якраз був організований загін особливого призначення, де служив командиром мій товариш. Я їх познайомив, так брат і став бійцем цього підрозділу, поїхав воювати. За деякий час мені зателефонували, сказали, що група розвідників, зокрема й мій брат, безслідно зникла в Східній Абхазії, в горах. Про це знали лише я, моя дружина й дружина брата. Батькам я, звісно, нічого не міг сказати. Поїхав туди його шукати. Знайшов, дякувати Богу. З контузією, але живого. Так із ним там і залишався, поки не впав Сухумі. І разом йшли звідти. Якщо ви пам’ятаєте це відоме відео, як люди кидаються в море і вплав намагаються втекти — з нами це теж відбувалося.

Тож ось моя історія і з нею я жив. Не скажу, що хотів утілити саме її. Адже чудовий фільм «Батько солдата» вже знято. Я навіть подумував зробити документальний фільм про Грузинський легіон. І раптом надійшла пропозиція про «Бандераса». І як фаталіст я вирішив, що мені потрібно це зробити, спробувати, бо якщо відмовлюся — шкодуватиму. А ще я завжди намагаюся знайти в історії якусь міфологему. Якщо вона там є, то стає фундаментом, на якому ти можеш вибудувати потрібну тобі конструкцію.

— І які міфи задіяні в «Бандерасі»?

— Наприклад, сюжет про Орфея, який спускається в пекло на пошуки коханої. А для «Бандераса» в цьому пеклі ще й друг, і Батьківщина. І себе він шукає в минулому, тому що залишив там якісь теми незакриті. Потім — може, й голосно звучить — але для мене це ще й історія Содоми і Гоморри — якщо знайдеться хоча б один праведник... Усі ці алюзії стали для мене додатковим джерелом натхнення. Звісно, я не повинен це афішувати — це мій гачок, за який я тримаюся. Плюс — я себе вважаю оповідачем. Суть моєї професії в цьому: я не фіксую своє его, а просто розповідаю історії. Тому що прекрасно розумію, що поки існує людство, то потреба в оповідях буде завжди. Це нам потрібно. І ще як ремісник я подумав, що це хороша можливість пограти з жанровим кіном.

— За якими принципами ви добирали акторів?

— Олега Шульгу я відразу побачив, як тільки прочитав ще перший варіант сценарію. Треба сказати, що ми з продюсеркою Аллою Самойленко вже три фільми поспіль проводимо кастинги по всій Україні. В різних містах, у різних театрах.

— І які результати це дає?

— З одного боку, в нашому кіно поки що немає зірок. З другого -обличчя нові, за ними немає шлейфу, глядачеві легше сприймати цих персонажів. Я бував у різних театрах, і у Львові, і в Одесі, і в Івано-Франківську бачив приголомшливих молодих акторів.

— Тож як ви познайомились із Шульгою? Він запам’ятався ще в «Червоному»...

— Для «Червоного» в нас був великий кастинг у Дніпрі, три дні. Прийшло дуже багато акторів. Шульга з’явився в перший день і не дуже мені сподобався, але щось я в ньому відчув. Попросили його, щоб прийшов ще раз. І в третій день він йшов останнім, і ось тоді... Не знаю, це, напевно, інтуїція. Ти бачиш, відчуваєш — любить камера актора чи ні. І ось людина, в якої немає досвіду роботи з камерою — а я навіть не знав тоді, що він воював — проявляє вроджену органіку. Її просто так не виростиш, вона або є, або немає. Коли Олег опинявся в кадрі, я просто був спокійний, міг працювати на автопілоті, тому що він природний, як кішка. Так само з іншими акторами. Талант плюс вроджена кіноорганіка, яку можна побачити в жесті, погляді, русі. До того ж самі не підозрюють про це, бо молоді, в кіно немає досвіду. Для «Бандераса» ми дуже великий кастинг провели ще в Харкові. Алла мені багато розповідала, що Харків — місто великих театральних традицій. Ми прослухали близько 200 акторів, і це справді розсип талантів. У результаті в нас найбільша група з Харкова — 11 акторів. Працювати з ними — просто щастя.

— Але в щастя має бути міцний фундамент. Ви на майданчику диктатор?

— Я не кричу, це для мене неприйнятно. Я люблю командну гру. Хочу, щоб люди вірили в те, в що я вірю. Інакше нічого не вийде. Я розумію, що ви сьогодні можете подумати, що я кокетую. Ні. Я не фіксую своє его. Мені вже 56 років, і життя в мене було досить цікаве, навіть бурхливе. І мені всього вистачає: і драм, і комедій. У кіні прагну лише одного: щоб рівень постановки ставав усе вище й вище. Мій стандарт          — це Девід Лін, це такі масштабні стрічки, як «Лоуренс Аравійський» і «Міст через річку Квай». Може бути, в мене й будуть колись такі можливості. Але це — моє кіно. В молодості подобалося інше. «Фанні і Олександра» я до сих пір дуже ніжно люблю. Пам’ятаю прем’єру в Тбілісі, в Будинку кіна. Я був студентом 1 — 2 курсу на сходознавстві. Повний зал, місць немає. Я знайшов місце на сходах, притулившись до стіни. І зловив себе на тому, що хочу ще більше втиснутися в неї. В мене підскочила температура, я кілька днів пролежав. Але після того пріоритети змінилися. Хочу розповідати великі історії. І, до речі, заздрю своєму синові.

— Чому?

— Бо він може знайти драму в звичайних історіях, на перший погляд дрібних і буденних. Я на це не здатен. Я розумію, що це інше покоління, пишаюся тим, що він знайшов свій шлях у режисурі — до речі, він обрав сам, я в цьому участі не брав. До того ж виявилося, що йому відкриваються двері, зачинені для мене. В звичайній ситуації він може побачити драму, її розвиток. А мені потрібні великі полотна.

— Чим же вони гарні?

— Життя як пригода. Чому «Лоуренс Аравійський», «Міст через річку Квай»? Останній — велика історія, прекрасна в своєму трагізмі. І при тому я ремісник. І реаліст. Мені щось дається, і я вдячний за це. В мене лежить кілька сценаріїв. Терпляче чекаю, коли прийде час їхньої реалізації.

— Чим усе ж таки хороший жанр фронтового кіна з професійної точки зору?

— Війна — це надекстремальна ситуація, яка оголює почуття й характери. Часу й місця для гри, для фальшу не залишається. А ми граємо завжди, бо інакше ми не можемо, тому що ми повинні грати, нам мало самої реальності. А у війні якраз мало гри. На поверхню виходять інші, фундаментальні речі й почуття. Звичайно, я війну не романтизую. Але як професіонал-цинік можу сказати, що війна — це ідеальна драматична ситуація.

— Ви вже закінчуєте новий фільм з циклу «Червоний», а чи є у вас більш віддалені плани?

— Я колись писав сценарій на замовлення. Копався в матеріалах і відкрив для себе книжку «Одноденна республіка» (Republic For A Day), видану один-єдиний раз влітку 1939 року. Написана молодим британським журналістом, кореспондентом «Ройтерс». Ось це історія масштабу Девіда Ліна або лорда Байрона, лише не в Греції, а в Закарпатті. Запропонував Тарасу Прохаську, він загорівся. Тільки-но ми взялися за сценарій, як з’явився Тарасів видавець, Слава Померанцев із видавництва Meridian Czernowitz і сказав: «Я вам роблю пропозицію, від якої ви не зможете відмовитися. Тарас не пише сценарій, Тарас пише роман, а права на екранізацію будуть у Зази». Ми погодилися. Роман майже готовий, вийде наприкінці цього року. Я настільки люблю цю історію, що хочу бути готовим, коли прийде час для екранізації. Це не означає, що на інші фільми дивлюся як на тренування. Але я хочу бути готовим по-справжньому.

— Наостанок скажу, що ви таки грунтовно вросли в українське кіно.

— Якщо так, то я дуже радий. Я грузин і помру грузином. Але при цьому я вважаю себе українським режисером, тому що фактично це так і є. Я живу тут і нікуди не збираюся, мені подобається бути частиною всього цього. Це настільки прекрасно — все, що сьогодні відбувається. Два роки тому ми навіть не могли собі уявити те, що ми зараз спокійно обговорюємо. Всього лише два роки. Аби це все не зупинилося. І попереду стільки всього цікавого. Я прекрасно розумію і представників вашого кінокритичного цеху, які атакують режисерів із деякою люттю. «За яким рахунком говорити про вас — гамбурзьким або паралімпійським?» — навіть таке одного разу пролунало. Я до цього ставлюся дуже толерантно. Тому що дуже часто буває — ти читаєш текст і бачиш, що там є своя драма і стає настільки цікаво, що навіть забуваєш, що тебе лають. Інакше ставитися й не можна. Тому що життя страшно коротке і витрачатися на такі абсолютно непотрібні речі, як злість і ненависть — нераціонально. Головне, щоб хоча б раз на тиждень середній українець із родиною планував похід у кіно, на український фільм. Щоб це перетворилося на традицію. Якщо це так буде, то для поганих речей залишиться дуже мало місця. Ось той рубіж, до якого ми прагнемо і який, сподіваюся, наближається, хай і з великими труднощами. Але все розвивається так швидко, що може бути, це трапиться навіть раніше, ніж ми думаємо. Як тільки це станеться, то й буде точкою неповернення. Другий сезон уже стільки українських фільмів виходить — фантастика просто, щотижня.

— Але ж вони не окуповують себе.

 — Бо українське кіно ще в дивину для абсолютної маси населення. Ну так давайте рости разом, іншого шляху просто немає. Я два роки тому не міг уявити собі сьогоднішню ситуацію, а сьогодні можу лише уявити собі, наскільки кардинально іншою вона буде за два роки.

— Так чи так, повертаючись до ваших слів про стосунки з кінокритиками — прекрасно вже те, що нам є про що скандалити.

— Нарешті! Це як кинути в воду камінь і камінчик. Від другого будуть кола, а від першого — серйозні хвилі. Значить, ти кинув туди брилу.