Надто страшне, надто знайоме

Однією з центральних подій XVIII міжнародного фестивалю документального кіна про права людини Docudays UA, що недавно пройшов онлайн, стала прем’єра фільму “Колектив” (Румунія-Люксембург) Історія, розказана режисером Александром НАНАУ, проста й страшна. На територіях, травмованих тривалим досвідом комуністичної окупації, таких сюжетів не бракує. Але саме цей – не просто дно, а чорне, холодне провалля.

30 жовтня 2015 в бухарестському клубі «Колектив» під час рок-концерту сталася пожежа. Загинуло 27 осіб, 180 отримали поранення. Згодом, протягом наступних 4 місяців, в лікарнях померло ще 37 постраждалих - причому у декого з них було обпечено не більше 20% тіла. В результаті розслідування, проведеного журналістом «Спортивної газети» Каталіном ТОЛОНТАНОМ, з'ясувалося, що компанія, котра забезпечувала антисептиками лікарні по всій країні, розбавляла їх у неприпустимих пропорціях і таким чином отримувала неправомірну вигоду. Тобто пацієнти померли від інфекцій, викликаних елементарним порушенням стерильності. Але це - лише початок кошмару.

Спочатку здається, що перед нами ще один зразок кінопубліцистики – яка відрізняється від телевізійних аналогів хіба що розміром екрану. Проте фільм тримає увагу не так шоковим змістом, як майже ідеально налаштованою кінематографічною формою.

Ритм оповіді вибудований жорстко й чітко, захоплює одразу. Александр Нанау, ставлячи героїв перед новою, все складнішою перешкодою, зупиняє дію на мить. Після кожного такого затишшя конфлікт ще більше загострюється. Камера нервово тремтить, підсилюючи ефект присутності: ми повинні бути не просто всередині ситуації, - радше ситуація має обступити нас із задушливою щільністю.

Загалом, дивлячись “Колектив”, я не міг позбавитись думки, що дійові особи лише через якийсь технічний ґандж не балакають українською. Все схоже на нас до сліз – або безсилого сміху. Наприклад, героєм другої половини картини стає  новопризначений  міністр охорони здоров’я Влад ВОЙКУЛЕСКУ. Він дійсно хоче все змінити, береться за справу як слід – і отримує потоки бруду, присмаченого, звісно, звинуваченнями в недостатньому патріотизмі. Хіба що лікарем Смертю не називають.

Тож “Колектив” - не просто назва приреченого клубу. Це - позначення порочної колективності, яка знищує індивіда психологічно й фізично. Це спільництво продажних політиків і корумпованих лікарів, яке обертається хвилею смертей. Це згуртованість виборців, що як ні в чому не бувало голосують за партію, котра призвела систему охорони здоров'я до катастрофи (знов-таки, нічого не нагадує?) Це руйнівний пафос любителів шукати зраду у всьому – як щирих, так і куплених.

А корупція – це в прямому сенсі гниття, розкладання; рана пацієнта, що кишить хробаками (!) прямо на лікарняному ліжку, - найточніше втілення цієї біди, вузлова точка системного здичавіння, яке вповні характеризує фраза однієї з героїнь: “Ми – лікарі, ми вже не люди”.

У Нанау вийшов справжнісінький політичний трилер, що розповідає про владу як хворобу і про хворобу як антидот проти отрути влади. Американська кіноакадемія гідно оцінила безкомпромісність і майстерну режисуру фільму, відзначивши його двома номінаціями на “Оскар”. Ймовірно, післязавтра він отримає одну зі статуеток.

“Ми знали, що за нами стежать”

Александр Нанау народився 18 травня 1979 у Бухаресті. Вивчав режисуру в Академії кіна й телебачення у Берліні. Його неігровий фільм «Світ згідно з Йоном Б.» (2010) здобув міжнародну премію «Еммі» за найкраще мистецьке програмування на телебаченні, а картина «Тото і його сестри» (2015) номінована на премію Європейської кіноакадемії. Прем’єра «Колективу» відбулася на Венеційському кінофестивалі.

Онлайн-розмову з режисером в рамках фестивалю Docudays UA провів Стефан СІОХАН.

ШОК

- Де ви були, що відчували, коли трапилася пожежа в “Колективі”?

- Як не дивно, у той вечір, коли це сталося, я був на Університетській площі (місце протестів, спричинених наслідками пожежі – ДД). Я повертався з ресторану з друзями. Зусібіч наближались карети “швидкої”, які зустрічались і їхали далі в одному напрямі. Я вирішив, що десь сталася велика автокатастрофа. Уже вдома ми побачили в інтернеті, що скоїлось насправді.

- Як відреагувало суспільство?

- Це стало національною травмою. Всі були в шоковому стані, адже це популярне місце, його відвідувало багато людей. Не лише студенти, але й старші люди, учасники аматорських музичних гуртів. Майже кожна людина знала когось, хто перебував у клубі. Коли історія почала набувати розголосу, з’ясувалося, що клуб вигорів ущент, і всі телефони почали дзвонити водночас, вийшли новини з усіма цими “мамо”, “тату”. Дуже емоційний момент. А потім – шок від розуміння, що йдеться про корупцію, яка по суті й убила всіх. В клубі був тільки один вихід. Попри це пожежна служба і мерія дозволили йому працювати. Найімовірніше – завдяки хабарям. Але ще більший шок ми мали згодом, коли влада почала маніпулювати й брехати, що румунська система охорони здоров’я здатна вилікувати понад 180 постраждалих. Цим вони вбили багатьох пацієнтів, відмовившись відправити їх на лікування за кордон. Більшість жертв померли через інфекції в румунських лікарнях, а не через опіки.

- В який момент для вас як для режисера стало очевидним, що ви працюватимете з цією історією?

- Це сталося майже на початку.  Я мусив зробити перерву, аби полетіти до Афганістану та зняти інший фільм. Коли я повернувся, десь наприкінці листопада ми створили команду і продовжили працювати над цим проєктом, вирішуючи, з чийого погляду донести ситуацію про корупцію і маніпуляції влади. На ту мить уже багато людей померло в лікарнях.

ТОЛОНТАЙ

- Ви починаєте фільм просто, неефектно - з прес-конференції. А потім ми дізнаємося про одного з журналістів – Каталіна Толонтана. Як ви зрозуміли, що саме він буде рушійною силою сюжету?

- Спочатку ми цього не знали. Але швидко зрозуміли, що він та його команда можуть стати героями, бо вони єдині досліджували систему охорони здоров’я і показували, що вся вона базується на брехні.  Решта журналістів майже на 100% виявилися неспроможними поставити правильні запитання та лише повторювали те, що ці некомпетентні мудаки щопівгодини розповідали по телебаченню.

- Варто уточнити, що видання, де працює Каталін, є найбільшою спортивною газетою Румунії, а не мейнстрімним медіа і не займається розслідуваннями. Це так само неймовірний факт.

- Ні, насправді вона проводить розслідування. Це найстаріша газета Румунії, а Каталін і його команда викривають корупцію вже 25 років. Вони розслідували події в спортивному світі, а потім переключились на політиків, коли дізналися, скільки грошей ті крадуть на спорті. Ця журналістська команда стала відомою, бо через їхні розслідування за ґратами опинились двоє міністрів спорту і великі футбольні боси. Це також одна з причин, чому викривачі під час національної трагедії звернулись до них. Їм довіряли, бо медіа в Румунії дуже упереджені.

СТРУКТУРА

- Якою була ваша попередня ідея – створити фільм-спостереження чи фільм-розслідування?

- Фільм-спостереження. Ми лише стежили за розслідуванням журналістів. Адже ми самі не журналісти.

- Як довго тривало виробництво? Як ви працювали, яким був ваш метод? Які труднощі спіткали вас під час зйомок?

- Зйомки тривали близько півтора року, до кінця 2017-го. Монтаж зайняв іще півтора року. Виклики під час створення фільму-спостереження – знайти спосіб подати таку багатогранну історію в концентрованому вигляді, окреслити основні теми й побудувати сюжетні лінії з  багатьма персонажами. Додатковим ускладненням стала і неможливість гратися з часовою структурою відеоматеріалу. Ми не могли змінювати порядок сцен, бо все, про що ми розповідаємо – історичні факти. Неможливо гратися з тим, що було спершу і що сталося далі і змінювати матеріал залежно від того, що хочеться розповісти про героя. За такої жорсткої структури важче окреслити фільм у матеріалі.

- Власне, так і відбувається: майже протягом двох годин ми є безпосередніми свідками подій, окрім пожежі – ви використали чужу зйомку - і в кадрі не з’являються жертви, окрім пораненої дівчини. Чи ви свідомо дистанціювались від того, що відбувалося?

- Це насамперед фільм про жертв та їхні родини. Він починається з того, що ми бачимо, як пожежа обірвала або змінила їхні життя. Ми вирішили, що згадана вами дівчина та родина Алекса Ходжі, убитого обманом лікарів, представлятимуть і символізуватимуть усіх жертв. Адже біль, особливо біль батьків, що втратили дітей, і молодої жінки, яка втратила звичне життя і в якої померли друзі, є глибоким, універсальним і спільним для всіх. Щодо пожежі, то ми довго обговорювали, чи показувати її. Але потім зрозуміли, що варто показати, наскільки швидко може змінитися твоє життя. За якісь секунди воно може розвернутись на 180 градусів – і ти стаєш залежним від функціонального суспільства, потребуючи, щоб воно врятувало тебе. Тому я вважаю, що актуальність потреби у функціональному суспільстві найкраще можна відчути, побувавши в епіцентрі подій. Потрібно пережити шок від того, наскільки швидко це може статися.

- Ви свідомо вирішили не фільмувати в лікарнях? Чи це було просто неможливо?

- В першу чергу це було неможливо. Їм є що приховувати. Вони знають про свій жахливий стан. Тому знімати в лікарні в Румунії – це як знімати в будівлі ЦРУ в США. Але це не означає, що на початку катастрофи не було телеканалів і знімальних груп, настільки, скажімо так, нечутливих, щоб у перші ж дні прийти в лікарні і знімати там пацієнтів з опіками.

ПРОТИ СИСТЕМИ

- Як вам удалося отримати доступ до міністра Влада Войкулеску в настільки чутливий період?

- Справа в тому, що новий технократичний уряд спершу призначив міністром охорони здоров’я людину з системи. Як ви бачите у фільмі, він так само некомпетентний, як і будь-який посадовець з лав партії, і намагається захистити партію, а не пацієнтів. Він намагається захистити компанію з виробництва дезінфікуючих засобів, і бреше, що в румунських лікарнях цілком безпечно, адже вони користуються цими розбавленими антисептиками.  Як на мене, уряд був змушений запросити когось зі сторони, щоб повернути системі обличчя. Ми скористалися цим, бо новий міністр прагнув прозорості. Коли ми зустрілись, я пояснив йому, що хочу робити, і запитав, чи дозволить він мені стежити за його роботою, як я стежив за журналістами. Він був відкритим для цього, хоча й розумів, що це викличе багато ненависті і опору. Я вважаю, що ніхто з членів партії не пішов би на це. Бо якщо ви зробите щось подібне, працюючи в політиці, вас вважатимуть зрадником, бо ви запросили громадянина всередину системи. На жаль, політики досі вважають громадян ворогами, а не працедавцями. Але нас вразило, що навіть у “старих демократіях” дивуються, що ми маємо такий доступ. Вони вважають, що не мають права на доступ до інформації зсередини їхніх власних інституцій. Це свідчить, що наше розуміння політики в демократіях досі неправильне. Ми маємо право знати, що відбувається в інституціях, тим паче в системі охорони здоров’я.

- Ви або герої вашого фільму наражалися на небезпеку? Яких заходів вам довелося вживати?

- Ми знали, що за нами стежать, знали, що дзвінки на мій телефон записують. Ми щодня копіювали весь матеріал на кілька носіїв і ховали їх, а потім надсилали за кордон компаніям, які займаються зберіганням відео. Це й усе, ми не могли зробити більше нічого, окрім як поводитись дуже професійно і захищати матеріал від людей, які могли пошкодити відзняте.

ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

- Як наслідки мав скандал довкола “Колективу”?

- Це стало точкою неповернення для Румунії. Люди почали інакше голосувати. Завдяки цьому в нас з’явилися нові реформаторські партії, створені молодшими людьми, які прийшли з бізнесу, тож для них політика не була справою життя, як для старих урядовців. Вони набрали достатньо голосів, аби увійти до коаліційного уряду. Одна з головних змін – формування громадянського суспільства. Нині саме громадські ініціативи будують лікарні за приватні пожертви від усіх нас, у тому числі з-за кордону: зокрема, американський рок-гурт Metallica пожертвував 4 мільйони доларів на новий шпиталь. Зараз, під час пандемії, саме громадянське суспільство постачає обладнання лікарям і будує мобільні ковідні госпіталі. Держава ж побудувала ковідні госпіталі, які не діють, бо їх звели заради освоєння коштів. Тож вони стоять зачинені.

- Чи вдалося притягти винних у трагедії до відповідальності? 

- Мені доведеться вас розчарувати. Від часу пожежі в “Колективі” жодну людину не притягнули до відповідальності. Усі вони на свободі. Не покарано жодного лікаря, брехливого міністра чи завідувача лікарні, який блокував транспортування пацієнтів. Навіть люди з компанії Hexi Pharma, які протягом 10 років розводили антисептики водою для 350 лікарень, досі на свободі. Це все, що можна сказати про незалежну румунську систему правосуддя.

- Фільм завершується на гіркій ноті. Що сталося з головними героями?

- Войкулеску - знову міністр охорони здоров’я з минулого Різдва. Він намагається бути відкритим, але решта урядовців є членами старих партій, вони намагаються йому перешкоджати, бо він оприлюднив данні про те, що політична верхівка таємно забезпечила собі більше вакцин від ковіду, аніж решті суспільства.

Що ж до Толонтана, то його газету купив швейцарський мовник і зробив частиною більшого видання. Каталін зібрав ще кілька команд розслідувачів, і вони, я сказав би, є головною опозиційною силою в країні.

- Скільки румунів подивилися ваш фільм? Який вплив він мав на суспільство?

- Фільм ішов 2 тижні в прокаті до карантину, його подивилося 25 тисяч людей, що дуже багато для Румунії. Зазвичай максимум для документалістики – 3-5 тисяч за багато тижнів. На НВО він став найпопулярнішим фільмом за цілий рік. Вплив, однак, важко оцінити. Ми бачимо, що в політичній, навіть у культурно-політичній царині і на телеканалах про “Колектив” намагаються мовчати. Щось на кшталт “ми не говоримо про цей фільм”. Однак після прем’єри значно зросла кількість журналістських викриттів. Якщо до фільму – 10 сюжетів на день, то тепер кількість зросла до 120. Це свідчить, що люди справді почали замислюватись про власне ставлення.