Нарешті дозволений

Це поки що єдиний фільм, який розповідає історію, як про це казали, «першого і на сьогодні останнього офіційно забороненого письменника незалежної України».

Олесь УЛЬЯНЕНКО – автор 2 повістей, 14 романів та багатьох оповідань, народився у місті Хорол Полтавської області в 1962. У 1997 став наймолодшим лауреатом національної премії ім. Шевченка за роман «Сталінка» У 2006 був підданий анафемі від РПЦ за роман «Знак Саваофа», у 2009 оголошений порнографом, роман «Жінка його мрії» з подачі сумнозвісної та нині вже, на щастя, неіснуючої Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі був офіційно заборонений як порнографічний і вилучений з продажу. Ульяненко відстоював своє право на свободу творчості у суді і в 2010 після перемоги і перевидання «Жінки його мрії» був знайдений мертвим у своїй квартирі. Обставини цієї смерті багато його друзів вважають підозрілими і до кінця не розслідуваними.

Зйомки розпочалися 3 роки тому на «Книжковому арсеналі», проходили в Києві, Хоролі та Лос-Анджелесі. У фільмі взяли участь такі різні персони, як Сергій ЖАДАН, Андрій курков, Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ, Михайло Слабошпицький, Володимир ТИХИЙ, Ірина ВАННІКОВА, Михайло БРИНИХ, Андрій КОКОТЮХА, Лариса ДЕНИСЕНКО, Олександр КРАСОВИЦЬКИЙ, Григорій ГУСЕЙНОВ, Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, Сергій ПРОСКУРНЯ, Анатолій СУХИЙ та інші друзі й знайомі Олеся. Також у фільмі використані численні хронікальні архівні кадри з Ульяненком, зібрані протягом майже 10 років після смерті письменника.

Автором сценарію та продюсером фільму виступив відомий український кінорежисер Мирослав Слабошпицький («Плем’я»), який докладає чимало зусиль для гідного вшанування пам’яті свого близького друга. Також у продюсерській команді – засновник документалістської групи «Вавілон 13», режисер Володимир Тихий («Брама», “Наші котики”) та Ігор САВИЧЕНКО (продюсував з української сторони нашумілий міжнародний кінопроєкт “Пофарбоване пташеня”). Режисерка - Юлія ШАШКОВА («Зима, що нас змінила», «Перша Сотня»). Власне, ми поговорили з нею незабаром після прем’єри.

“Знімати кіно – це для мене найцікавіше в світі”

Юлія Шашкова народилася в Києві в 1975. У 1997 закінчила Київський інститут ім. Карпенко-Карого за фахом «режисура художнього фільму». У кіно дебютувала в проекті «Мудаки. Арабески» (2010). Була активною учасницею групи «Вавилон 13», яка знімала події на Майдані. Повнометражний дебют Юлії «Перша сотня» (2018) також присвячений Революції Гідності.

“ЧОРТ ЗАБИРАЙ, Я ЦЕ ТЕЖ ЗМОЖУ!”

- Юліє, що тебе привело в режисуру?

- Я дуже любила кіно, але ніколи не думала, що можу сама його робити. Мені казали, що це щось недосяжне. Я закінчувала школу десь на початку 1990-х і кіно тоді ще мало ауру сакральності, здавалося, ніби його якісь боги роблять. Але ось мій брат, що вчився на скульптора, раптом вирішив стати режисером і перевівся на третій курс режисури науково-популярного кіна. Я подивилася, що він робить, і подумала: “Чорт забирай, я все це теж зможу!” Тим паче що не треба при вступі здавати математику чи історію, лишень написати твір та й вивчити віршик. І я, 16-річна нахаба, пішла і вступила.

- В кого ти вчилася?

- Попала в майстерню Михайла Іллєнка, а це було зовсім інше середовище після школи, яку я вважала дебільною і прогуляла майже весь 11 клас.

- А як же знання?

- Книжки читала вдома. Читання було як хвороба – брала і перечитувала всього Достоєвського, всі 29 томів з листами й чернетками. Весь Лев Толстой… Дурдом. Зараз би так не впоралась. Так чи інак, у школу не було потреби ходити.

У нас була цікава майстерня. Серед однокурсників - Тихий, на паралельному вчився Мирослав Слабошпицький. Багато цікавих людей зустріла, але саме кіно перебувало у великій стагнації. На третьому курсі закрився комбінат у Шостці й перестали плівку давати. Ми мали дві нещасних відеокамери, тож в основному писали сценарії та ставили нескінченні етюди. Після того я 10 років пропрацювала в рекламі, знімала корпоративні фільми про якісь заводи, про Макдональдс...

- А коли повернулася в кіно?

- Коли Тихий почав повертати його в Україну. Він після “Мийників автомобілів” від розпачу зібрав молодь у проєкті “Мудаки. Арабески”. Я для них зняла 2 короткометражки. Умова така: зняти за один день, бо лише на один день можна зібрати команду. Так для мене почалася режисура насправді. Я це дуже люблю, мені подобається створювати фільми – це найцікавіше в світі. Хоча шлях до того не дуже цікавий. А потім почався Майдан.

“Я БІЛЬШЕ БОЯЛАСЯ ЗА ІНШИХ”

- Розкажи, що це був за досвід?

- Я доєдналася до “Вавілону 13”. Як дружина вождя – Володі Тихого - була приречена на це. Перший ролик ми знімали одразу після розгону студентів, на мітингу на Софійській площі 30 грудня 2013, а наступного дня він уже вийшов.

Приходило багато людей, всі привносили щось своє, вироблявся фірмовий стиль “Вавілону”, а Тихий виступав як худрук. Ми прагнули створювати не хроніку чи репортаж, а саме кіно, з думкою, з певною рефлексією. В тебе є задум – ти йдеш з оператором і звукорежисером і реалізуєш. Йдеш на акцію і з того робиш кіно. Другий підхід: на польовій роботі в нас дуже багато операторів, весь час приносять матеріал, і ти маєш його як режисер подивитися в монтажній. Якщо можна зробити з того якесь кіно – монтуєш одразу. Ми зробили десятки фільмів. Я причетна до понад 20 з них.

- А в твоїй фільмографії вони не вказані…

- Просто ми не писали, хто режисер: “Вавилон” і все. Вже якщо ти отримуєш приз, то тоді вказується, хто знімав. Ті ж “Добровольці війни” – я там указана у титрах.

- Страшно було?

- Я більше боялася за інших. Юра ГРУЗІНОВ, оператор моєї “Першої сотні”, був поранений купу разів, у тому числі того ранку, коли вбили Сергія НІГОЯНА. І він, поранений, – куля пройшла під серцем, - зняв смерть Нігояна. Потім з цього матеріалу був зроблений фільм “Перша смерть”. А ось за себе я злякалася вже тільки раз, 20 лютого 2014.

- Навіть згадувати про той день страшно…

- Ми вийшли зранку знімати і я побачила десятки вбитих – спочатку біля поштамту, потім у  інших точках Майдану. Я ніколи не бачила стільки мертвих людей водночас. Мене просто розірвало.  Тож я вирішила, що хай хлопці знімають, а я піду до медпункту навпроти Будинку профспілок. Сказала, що я медсестра і там працювала решту дня. Туди весь час приходили дорослі мужики, в яких по чорних обличчях текли сльози. Не поранені. Просто просили валер’янки чи чогось заспокійливого. А ввечері ми пішли до Жовтневого палацу з другою волонтеркою, вона сказала: “Там був медпункт, давай подивимося, може, щось корисне лишилося, може, не все беркутня розтрощила”. І коли ми вже виходили, снайпер застрелив останню людину в цей день, що опинилася біля входу в палац. Я навіть це бачила. Тож ми тікали через якісь паркани з тими ящиками, хлопці намагалися прикрити нас своїми щитами. Теж страшно. Мені потім мама того хлопця телефонувала, випитувала, як це сталося...

А так страху не було – радше відчуття єдності, великий підйом духу.  На Майдані почувалася в повній безпеці. Менш безпечно почувалася в маршрутці ввечері, коли їхала додому, а мені плювали на прапор, казали, що це провокація.

“УКРАЇНСЬКА БЮРОКРАТІЯ ВИЯВИЛАСЯ ГІРШОЮ ЗА АФГАНІСТАН”

- Які гулі ти набила, роблячи “Першу сотню”? Все ж таки повнометражний фільм.

- Я не відчувала, що це якийсь складний перехід. Мала конкретну задачу – зробити цей фільм. До мене прийшли Грузінов з Ярославом ПІЛУНСЬКИМ: “Маємо багато класного матеріалу, треба щось зробити”. Я знала про цей матеріал – понад 1000 годин! - і мріяла про нього. Юрій та Ярослав хотіли зробити таких собі українських “Сім самураїв”. Але звести цю розрізнену масу відео до спільного знаменника виявилося дуже важко. Довелося багато від чого відмовлятися. Як казав Сергій БУКОВСЬКИЙ: “Погані режисери викидають погані кадри, а хороші режисери – хороші”. Я це на собі відчула повною мірою. Сильно помучилася, поки досягла цілісності. Ми хотіли зробити саме глядацький фільм – сподіваюся, вийшло.

- А як з’явився “Ульяненко без цензури”?

- Прийшов Слабошпицький з пропозицією. А йому ця ідея спала на думку, коли він видав книжку інтерв’ю, котра теж називалася “Ульяненко без цензури”. Тож фільм став певним чином її продовженням. Мирослав сказав, що в нього є зйомки з Ульяном, а ще він написав сценарій, який являв собою алгоритм дій – інтерв’ю плюс хроніка. Я й не підозрювала, яке пекло на мене чекає з тою хронікою.

- Чому пекло?

- Бо виявилося, що це різні інтерв’ю, їх замало, він там щось бубнить, я почала шукати ще матеріал. Ульяненко помер у 2010, тоді мобільні були без камер. Я сиділа на телеканалах, дивилася нескінченні архіви. Виявила, що його дуже мало. На пошук пішло дуже багато часу. Все одно вийшли балакаючі голови, але я зробила це основним прийомом. Багатоголосся оповіді, з якої створюється портрет героя.

- Це спрацьовує.

- З цим теж довелося помучитись. Знадобилась ювелірна робота, щоб інтонаційно припасувати настільки різних людей. Багатьох коментаторів довелося вирізати, бо не вкладалися.

- Люди дійсно різні. Ульяненко поєднував їх.

- Давай скажемо прямо – деякі з них ворогують один з одним. Більшість їх пов’язувала власне тільки дружба з ним. Його дійсно знали всі. Загребельний, Кокотюха, Кірієнко, Корчинський. Ми знімали тільки публічних осіб, а він же ще товаришував з волоцюгами, з вуличними музикантами. В нього, наприклад, 3 роки жив бомж і помер прямо в нього на кухні. Олесь дзвонив нам цілковито розгублений: “Сашко помер, що робити?”

- Ти зрозуміла, в чому полягав його феномен?

- Погоджуюся з Бринихом, що це була гримуча суміш, на межі какофонії. Фільм починається зі слів Ульяненка: “Велика людина – це поєднання протилежностей”. Він був ходячим парадоксом. Дуже різним. Суперечливим. Його сила в цьому й була.

- Один з таких парадоксів: воював у Афганістані, а плаче як дитина, зіткнувшись із українською бюрократією.

- До речі, про Афганістан багато хто вважав, що це балачки, міф. Довкола нього взагалі ходило дуже багато легенд. Зрештою, ми поїхали в Америку, в Лос-Анджелес, до його сестри. І Валя підтвердила, показала його військовий квиток. Так, він був там. І дуже не любив про це говорити ні з ким, навіть з найкращими друзями.

- Що тебе найбільше вразило в його біографії, коли ти настільки добре про неї дізналася?

- Оце: що був у Афгані, на війні, але українська бюрократія виявилася гіршою за Афганістан. А також відчуття страшенної втрати. У нас не бережуть свої таланти, в нас пророками стають після смерті. Виявилося, що дуже важко побачити генія в людині, поруч з якою ти живеш. Тільки коли його не стало, всі стали рвати на собі волосся. Відчуття непоправимості. Ми вирішили Ульяненку віддати борг цим фільмом. Бо він того вартий.

- Все ж таки дивно: його проза достоту кінематографічна, але жодної екранізації досі нема.

- Ульяненко дружив з режисерами і дуже переймався тим, що його не екранізують. Вони з Тихим написали сценарій за романом “Сталінка” і відправили його Сергію СЕЛЬЯНОВУ (відомий петербурзький продюсер – ДД). Той нічого не відповів, але незабаром після того вийшов фільм Балабанова “Жмурки”, в якому багато деталей збігалися з цим сценарієм. Це дуже обурило Олеся.

“ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЯ КІНО, ВСЕ ПІДРЯД”

- Які наразі в тебе плани?

- Слабошпицький запропонував з тих інтерв’ю, які не увійшли у фільм, зробити книгу – не його оповіді, а про нього. Може навіть бути цікавішою за фільм.

Зараз маю ідеї для серіалу та ігрового фільму. На пітчинг ми подаємося з документальною копродукцією ““Плем’я” від першої особи”. Дуже цікавий проєкт. Можливо, знімемо там деяких відомих закордонних персон.

- Які ти маєш захоплення поза кіном?

- Обожнюю збирати великі й складні пазли. Люблю читати і дуже люблю дивитися кіно як глядач, усе підряд, усі жанри, окрім примітивних комедій чи мелодрам. Горори, космічні опери, військові драми, серіали. І в саду вовтузитись, копатись у землі. Палити багаття.