«Наскільки ми різні в житті, настільки не схожі й на сцені»,

Природа примхлива у своїх витворах; більшість із них такі ж дивовижні, як і незбагненні. Зрозуміло, пояснення можна знайти скрізь і всьому. Театр — це інша натура, та, витлумачити яку завше здається заняттям легким, але насправді вона така ж незбагненна. Московський театр «Майстерня Петра Фоменка», що давав вистави у Києві минулого тижня, — це одначасне поєднання природи даної й природи зіграної. Чудове й водночас парадоксальне втілення цього поєднання — сестри- близнюки актриси Ксенія та Поліна Кутепови.

До особливої, замішаної на могутній театральній традиції витонченості додається ще й момент спорідненості. Одна кров, зовнішня схожість дають надто сильне, майже на підсвідомому рівні прагнення до самоідентифікації, до чіткої й оригінальної заяви про себе в мистецтві. Це, гадаю, одне з постійних й благотворних джерел успіху Поліни та Ксенії: їхня талановита несхожість у ролях не менша, ніж риси схожості зовнішньої.

Постійне («авангардне») творче напруження, глибоке володіння акторською технікою класичної російської школи у поєднаннi з найширшим діапазоном ролей, що виконуються, дозволяє говорити про Кутепових як про актрис наступного сторіччя. Адже, власне, саме грядущому сторіччю судилося примирити твердість традицій із плазмою постійних пошуків, але для цього необхідні й особливі виконавці. Вони — плоть від плоті «Майстерні», вони ті, котрі прийшли сюди з першого дня — коли не було навіть театру, а був лише перший курс акторів і режисерів під керівництвом Петра Фоменка в ГІТІСі, який перегодом став знаменитим.

У найсучаснiшi спектаклi театру — «Вовки та вівці», «Дванадцята ніч», «Володимир III ступеня» — Поліна та Ксенія вносять неповторні барви своїх темпераментів. Їхньому обдаруванню властиве особливе поєднання яскравого, гострого характеру та поетичної, м'якої ліричностi. Вони — чутливі янголи у регламентованому світі класичної драми, ті вільнонароджені діти російського театру, котрим належить створювати його наново в наступному сторіччі.

За повного затребування в театрі, підтвердженого вже цілою низкою премій, у кінематографі сестри такі ж успішні. Російські кінорежисери i нової, i старої генерацій — Досталь, Хван, Данелія — дають їм найскладніші партії в своїх картинах. Жан-Люк Годар запросив Кутепових в один із своїх фільмів — «Діти Росії». Позасценічне спілкування з Кутеповими залишає почуття їхньої надмірності — емоційної, ігрової, життєвої, навіть деякого відсторонення в розмові. Розмовляти з ними складно, як і з усіма людьми, закоханими в свою справу й зайнятими нею повсякчас. Дійсно, до чого тут слова, коли все вже висловлено на сцені? I все-таки...

— Як розпочалося ваше життя в театрі?

Поліна: — З першої спроби. Просто поступили на курс Фоменка в ГІТІСі, як усі це роблять.

Ксенія: — Петро Наумович наш майстер, але крім нього, є й інші педагоги на курсі — Євген Каменькович, Сергій Женовач, Ольга Фірсова. При всій їхній несхожості, їх об'єднує одне — вони не руйнують людей. Не переробляють їх, а навпаки, зберігають і пестять те, що дано акторам природою.

— Чим вас приваблює робота в «Майстерні»?

Поліна: — Ми не працювали в інших театрах. Нам немає з чим порівнювати. Та й саме запитання для мене звучить якось непропорційно. Театр — не просто робота. Крім нього ми більше нічого так сильно й не любимо.

— У вас є якісь ролі, які вам близькі внутрішньо?

Ксенія: — Таке запитують у нас часто. Це цілком закономірно. Я, як правило, відповідаю так: усі ролі народжуються тобою. Всі, як діти, — рідні.

Поліна: — У мене стосунки з ролями змінюються у часі, як із живими людьми. Буває, через багато років раптом якісь ролі мене починають хвилювати, якісь, навпаки, вже стають тісними й хочеться від них звільнитися, тому що ролі мають здатність старіти. Поступово в них з'являється автоматика. Проте, коли раптом звична роль відкривається з нового боку, — це щасливі моменти професії.

— У «Дванадцятій ночі» ви граєте близнюків Віолу та Себастьяна. Чи намагалися ви помінятися місцями й зіграти так, щоб ніхто не помітив підміни?

Поліна: — Так бувало раніше. Але це була не наша витівка, а задум режисера. Ми дійсно мінялися ролями, але це було на зорі цієї вистави, відразу після її виникнення. Потім якось зійшло нанівець... Усе-таки це доволі складно з об'єктивних причин.

— Що вам дає робота в кіно?

Поліна: — Іншу грань реалізації професії. Це дуже цікаво.

Ксенія: — Але це, практично, зовсім інша професія.

— А з якими кінорежисерами робота запам'яталася найбільше?

Ксенія: — Мені дуже запам'ятався режисер Семен Аранович — через його смерть фільм залишився незакінченим... Як режисер він мене дійсно вразив. Поліна може краще відповісти на це запитання. У неї багатший досвід роботи з різними режисерами.

Поліна: — Знаєте, я, напевно, дуже дисциплінована актриса, i з будь-яким режисером, з яким зустрічаюся, мені дуже цікаво. У моєму житті ще, Богу дякувати, не траплялося нецікавих кінорежисерiв.

— Можете розповісти дещо про роботу з Годаром?

Поліна: — Наша участь у цій картині була майже епізодичною, тому відчуття надто швидкоплинне...

Ксенія: — Робота з Годаром залишилася радше на рівні відчуттiв, ніж рефлексії та аналізу. Що мене полонило в ньому — цей майстер, мастодонт, лідер нової хвилі в кіно, сідав з усіма акторами й довго й докладно пояснював свій задум. Ми були всього лише двома дівчинками, котрі приїхали з Москви й не розуміли мови. Але він терпляче чекав, щоб нам усе переклали. Йому було надто важливо, щоб ми все зрозуміли, важливо донести до нас свою ідею, свою думку. Ось це мене підкорило — таке бажання ділитися й залучати.

— Чи є у вас особисті уподобання в драматургії?

Поліна: — Маємо сказати — Горький. Жарт...

Ксенія: — Я нещодавно перечитувала Островського й ще раз пересвідчилася, наскільки він чудовий. Мабуть, для мене він зараз на першому місці. Це наш російський Шекспір. У мене, часом, таке враження, що вся драматургія вийшла з Островського. Він доволі багатий, а для акторів у його п'єсах просто прірва незнаних, неходжених шляхів...

Поліна: — Крім російської класики, мені дуже подобається американська драматургія — Уїльямс, Міллер. Мені не доводилося грати їхні п'єси, але внутрішній інтерес до них існує.

— У чому ви не схожі на сцені й у житті?

Поліна: — Я гадаю, наскільки ми різні в житті, настільки не схожі на сцені. Залишається тільки відповісти на запитання, наскільки ми не схожі в житті. Але ми на це запитання не відповідаємо.

Ксенія: — Так, ми з нею цю тему ні з ким не обговорюємо.