«Не хочемо ставити крапку»

30 вересня на головній сцені нашої країни — палаці «Україна» — розпочнеться турне ювілярів програмою «Лети...». Сьогодні «Піккардійська терція» — це Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Богдан Богач, Роман Турянин, Андрій Капраль та Андрій Шавала, які називають себе формацією, й об’єднує їх непереборна любов до вокалу. Вони співають — і ніби бавляться, причаровуючи зали легкістю та вишуканістю виконання і завжди гарним настроєм, а за цими ознаками справжньої досконалості — роки напруженої, виснажливої праці й повага до аудиторії.

На гастрольній мапі гурту — Польща, Німеччина, Італія, Іспанія, Франція, Сінгапур, Бельгія, США, Канада, Швейцарія. У творчому доробку — 14 альбомів і DVD із записом «живого» концерту у Львівській опері.

Про новий, 15-й альбом під назвою «Лети...», концертні тури до ювілею, шлях до успіху, мемуари і не тільки — у розмові «Дня» з художнім керівником формації Володимиром Якимцем та тенором-універсалом Ярославом Нудиком.

«ПОСТІЙНО НАМАГАЄМОСЯ ЗРОБИТИ ЩОСЬ НОВЕ»

Ярослав НУДИК: — Так ми народилися 25 років тому! То як може чутися 25-річна людина? Це розквіт сил, енергії. Нам цікаво. Маємо купу планів.

Володимир ЯКИМЕЦЬ: — Насправді ми відчуваємо себе як 25-річні — щоби виступати на будь-яких майданчиках і на будь-якій апаратурі. Залишилася в нас юнацька впертість і юнацька захопленість, щоби не просто почивати на лаврах, а й експериментувати, шукати щось нове.

— Кажеш, шукати щось нове. Вже стільки років минуло... Не вичерпуєтеся у тих пошуках?

В.Я.: — Я не можу сказати, що ми не повторюємося, бо хоч який великий діапазон має чоловічий голос, та є обмеження, як і в будь-якого музичного інструмента. Але ми постійно намагаємося щось зробити нове... Готуючи програму до ювілею, відставили на задній план, власне, ювілей, наше 25-ліття, і згадуватимемо людей, котрі примножували українську культуру — як до Незалежності, так і в часи самої Незалежності. Говорю про Миколу Мозгового, Володимира Івасюка, Ігоря Білозора, Кузьму Скрябіна, Андрія Панчишина... Автор, музикант живе доти, доки його творчість виконується. Я маю велику надію, що і нашу творчість хтось буде виконувати... 

 — Рахували, бодай приблизно, скільки за 25 років мали концертів?

В.Я.: — Не хочемо ставити крапку. Немає відчуття, що в тебе сьогодні день народження і на тому якийсь період твого життя закінчився.

Я.Н.: — Ми абсолютно не думаємо про такі формальні речі. Бо життя у нас настільки цікаве і різноманітне, що й, відверто кажучи, нема коли і роки, і концерти, і пісні рахувати.

— Розкажіть про свій тур до ювілею?

В. Я.: — Святкуватимемо як в Україні, так і за кордоном. 30 вересня — наш великий сольний концерт у Києві, на сцені палацу «Україна». У жовтні повеземо програму «Лети...» у США та Канаду. Співатимемо у Клівленді, Чикаго і Торонто. Восени заплановані концерти у Полтаві, Дніпрі, Кропивницькому, Запоріжжі й Черкасах. 3 грудня запросимо на концерт у Львівську оперу. Маршрут турне продовжимо в Івано-Франківську, Чернівцях, Луцьку та Рівному.

— Вам не притаманна «зірковість», і мене, відверто кажучи, це дивує...

В.Я.: — Можливо, добре, що слава наздогнала нас у досить юному віці. Дякувати Богу, біля були люди, які, по-перше, нам допомагали, по-друге, не давали славі перескочити через наші голови. З віком приходить розуміння. Зрештою, дивишся на старших музикантів, які багато слави мали у своєму житті, але з якими можна привітатися, поспілкуватися і випити кави.

Я.Н.: — До речі, один із таких сказав нам якось: «Щоб не було коли хворіти на зірковість, треба працювати».

«СЦЕНІЧНЕ ХРЕЩЕННЯ»

— Офіційний день народження вашої вокальної формації — 24 вересня 1992 року. Саме цього дня відбувся ваш перший публічний виступ. Де це було?

В.Я.: — Під час святкування Дня першокурсника у Студентському клубі Львівського національного університету ім. І.Франка. Нас представили як вокальний чоловічий секстет Львівського музичного училища ім. Станіслава Людкевича. Щодо відчуттів, то сильно хвилювалися! Вже згодом один наш товариш розповідав, що із залу було видно, як у нас трусилися ноги. Але аплодували нам добре. Отаке було сценічне хрещення...

— Останні три роки — війна на сході. Як за цей час змінилися «Піккардійці»? Чи виконуєте на концертах знамениту пісню-плач, пісню-симол «Пливе кача»?

Я.Н.: — Ми за природою своєю не звикли спекулювати на таких речах. Відверто кажучи, навіть інколи нудить, коли дивишся на афіші, прізвища на яких мені особисто нічого не говорять, але великими літерами зазначено «Понад 100 концертів у зоні АТО». Тобто я би мав на це «купитися»? Не розумію того! Щодо «Качі»... Ми ж не лобіювали свого виконання. Ми не знали, що на Майдані буде стільки смертей... Більше того, ця пісня була співана і записана нами за 14 років до подій! А те, що обрали саме наше виконання... я особисто дізнався про це, дивлячись «Громадське телебачення»...

В.Я.: — Це Євген Нищук (тодішній «голос Майдану») поставив запис, коли ховали перших трьох Героїв Небесної Сотні. Стосовно концертів, то ми навіть і не хотіли співати «Пливе Кача», але люди дуже просять... Є речі знакові, і ця пісня — символ, якщо її виконувати на кожному концерті, то затреться символ... А це — символ української крові. Свого часу ми забули символ «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали». Тому з душевністю, щирістю заспіваємо ці пісні на тих концертах, які дійсно мають під собою справжню пам’ять.

Я.Н.: — Це так само, як музейний експонат, який стоїть під склом... Ну, давайте його брати додому, передавати сусідові... Щоб перестав бути музейною річчю.

«ІСТОРІЯ, КОТРА РОБИТЬСЯ НА НАШИХ ОЧАХ»

— Знаю, що ви записували пісні для проекту «Пісні війни», участь у якому брали АТОвці й професійні виконавці...

В.Я.: — Хтось може сказати, що зараз не час на такі пісні, на позитив, для парадів... А на що зараз є час? І якщо ми — професійні артисти, а не вояки, то, напевно, ліпше надамо допомогу, якщо співатимемо концерти. Я з тих людей, котрі не шукають негативу. Шукаю щось добре. Якщо шукатимеш навколо щось добре, то щось добре і зробиш навколишнім. Щодо проекту «Пісні війни», то, як на мене, потрібно знати, що люди переживали в найгарячіших точках і з яким настроєм повернулися до мирного життя. Це є пам’ять! Проект «Пісні війни» — це історія, котра робиться на наших очах.

Я.Н.: — Бо ці люди пишуть свої пісні не на дивані, а в окопах. У кожного під час війни свій фронт. І ми, до речі, чули неодноразово подяку від воїнів за те, що ми їм співали.

— Розкажіть про пісні, які увійшли до альбому «Лети...».

В.Я.: — Я як художній керівник гурту дуже задоволений альбомом. Збірку записали на львівській студії Virtuoso Records із звукорежисером Богданом Нестором. Попри доволі молодий вік, він має великий багаж знань, щоби записати «Піккардійську терцію», а крім того, бути настільки активним, щоби запропонувати нам різні експерименти... Оце для мене — відкриття року! Дуже втішений із якості альбому. Можливо, хтось скаже, що «Піккардійська терція» — стала попсовою. А ж говорю — навпаки! Оця приємна співпраця мені особисто дала такий творчий поштовх, що, може, я якимсь пластом «розроджуся». Щодо загалом шоу-бізнесу, то дуже добре, що прийняли закон по квотах. Хай його поки що не цілком виконують і згодом буде зростання квот, але в принципі можна почути більше україномовної музики, ніж до цього часу. Хоч казали, пісень немає чи що то за пісні? Людина просто так створена, що їй щось змінювати у собі — важко. А потім, коли пристосовується до змін, вважає, що так завжди і було...

Я.Н.: — Старшим треба більше спілкуватися з молодими і не нехтувати їхніми поглядами на життя. Вони — кращі за нас.

«КОЛИСЬ І КАВУ ОДНУ НА ВСІХ ПИЛИ...»

— До речі, а чому ви не викладаєте?

Я.Н.: — Мені здається, що в нас дуже багато людей зробилися педагогами, а про таку науку, як педагогіка, й поняття не мають. Тим часом педагогів, котрі справді поклали себе на цей вівтар, — дуже мало.

В.Я.: — Вчити когось робити «Піккардійську терцію» не хочеться. Єдине, що маю сказати... Дуже багатьом молодим людям бракує терпіння, бо хочуть все й одразу. Можливо, цей добре.

Я.Н.: — Бо молоді — максималісти.

В.Я.: — Але якщо це справжня робота, яку ти любиш (музика, спорт, наука), якщо це — твоє, то мусиш потерпіти — воно рано чи пізно прийде. Стосовно нас, то ми так само доволі тривалий час не були популярними, не мали пристойних гонорарів...

Я.Н.: — Колись і каву одну на всіх пили...

— Зрештою, чи відразу стали відомими Тарас Чубай, Кузьма Скрябін, Марія Бурмака, Саша Пономарьов?..

Я.Н.: — Я б дав пораду завжди зіставляти свої бажання з можливостями. Крім того, потрібно ставити собі запитання: «Для чого ти це робиш?».

— Люди, котрі мають за плечима стільки років творчості, як правило, пишуть мемуари?

Я.Н.: — Відверто кажучи, маємо таке бажання. Знайти б час на це... Планували до 20-річчя, потім — до 25-річчя...

В.Я.: — А от частина спогадів таки вийде — у книжці «Видавництва Старого Лева» — «То є Львів. Колекція міських історій», і це враження про Львів відомих людей. Від мене там розповідь про музучилище. Компанія у книжці непогана — зокрема, Костя Москалець, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Іринка Старовойт, Ольга Герасим’юк, Віктор Морозов... Може, до 30 років і своє щось встигнемо написати. Єдине, що потрібно знайти людину, котра би ходила за нами із увімкнутим диктофоном. І вигадати добру назву.

Я.Н.: — Можливо, це буде «30 історій від «Піккардійської терції»...

ПОЗА ТВОРЧІСТЮ

— Пропоную перейти до простіших запитань... Скільки в «Терції» дітей і онуків?

Я.Н.: — Сімнадцять. Найстаршим — 28, а наймолодшим — 4,5 року. Це моя онука Даринка і Турянина молодший син Лук’ян. Вони навіть ходять в одну групу в дитячому садочку, і Лук’ян закоханий в Даринку.

— Славко, ти колись розказував мені, що маєш потяг до приготування плову. Зараз із тим як?

Я.Н.: — Майже ніяк. Хіба що десь на виїзді на природу — щось на вогні. Хоча... Останнім часом домашні просять мене приготувати тірамісу. Нічого складного в тому нема. Готую час від часу. Скільки переписів перерив, поки знайшов справжнє... Трохи обпікався, трохи не вдавалося мені. Ніколи ні на чому не можна ставити крапку.