«Не треба напрошуватися в співавтори до Бізе або Чайковського»

Iз залу долинали приглушені голоси, скрипіли сидіння крісел. Оркестранти, розташувавшись на сцені, пілікали та дуділи на всі лади, настроюючи інструменти. Почулися нетерплячі оплески, піднялася завіса… І тут від далеких лаштунків, через всю сцену і зал, до самої гальорки, як легкий видих, запанувала тиша. А після паузи — овації. Стрімкою ходою, так, що крилами здіймалися фалди чорного фрака, на сцену вийшов диригент. Стало зрозуміло: в дім увійшов хазяїн.

Із першим жестом Володимира Марковича зникало відчуття реальності. Треба було бути там присутнім, треба було бачити та відчувати, як затихав, завмирав, переходив в інший стан зал. Щирість диригента, магія його особистості повела за собою не тільки оркестр, не тільки публіку, перетворюючи тих, хто сидів у залі на учасників фантастичного дійства, а й соліста-скрипаля, славнозвісного музиканта-італійця Уто Угі. Його скрипка заспівала так, що публіка стогнала від задоволення. Вони змагалися: диригент із його оркестром і скрипаль. Вони дарували публіці й один одному такі почуття, такі емоції, що всі, хто був на цьому вечорі — і музиканти, і публіка, і там, за лаштунками, — відчули себе щасливими учасниками загального свята музики.

Щоразу, виходячи на поклони, скрипаль під захоплені крики публіки виводив за руку з-за лаштунків і висував перед собою диригента — Володимира Марковича Кожухарa, вдячно схилявся перед ним.

Мені пощастило побувати майже на всіх концертах і виставах, які протягом останніх років готував і в яких диригував Володимир Маркович. І щоразу доводилося дивуватися чистоті та свіжості звучання вже знайомих, класичних, часто виконуваних творів.

То що вирізняє його як творчу особистість? Які найяскравіші особливості його таланту? Не знаю, як кому, але мені здається — це цілковите підкорення себе автору музики. Захопившись ще в студентські роки читанням партитур (юнак Кожухар мав таке хобі), докопуючись до самої суті авторського задуму, Володимир Маркович із блиском висвічує першооснову твору. Він не дозволяє собі жодної приблизності, жодного новомодного озвучення або тільки власного трактування створеного композитором твору… «Не треба напрошуватися в співавтори до Бізе або Чайковського, — каже він, — треба добитися, щоб справжній Бізе та справжній Чайковський приголомшували слухача».

Адже не випадково багато композиторів шукають можливість довірити саме Кожухареві перше виконання своїх творів, просять диригувати на їхніх авторських вечорах. Свого часу він проводив авторські концерти Кара-Караєва, Хреннікова, Свиридова, Родіона Щедріна та ін. Йому першому довіряли виконувати свої нові твори Лятошинський, Ревуцький, Карабиць, Станкович, Майборода, Філіпенко та Штогаренко. Те саме можна сказати про відомих усьому світу виконавців, які виступали з оркестром під орудою маестро Кожухаря. Це Давид Ойстрах, Лев Оборін, Яків Флієр, Станіслав Нейгауз, Мстислав Ростропович, Олег Криса, Гідон Кремер, Богодар Которович та багато інших.

А все тому, що, якщо це, скажімо, концерт для фортепіано з оркестром, то діамантом буде фортепіано, а оркестр — лише оправою, але такою, що підніме, висвітить цей діамант, усіляко підкреслюючи його блиск і витонченість. Ось це вміння зникнути самому з переднього плану несподівано поєднується з іншою якістю Володимира Марковича, яку легше відчути, ніж пояснити словами. Музиканти оркестру кажуть про нього коротко: «Кожухар — це все»!

Про творчу манеру В. М. Кожухарa можна зібрати цілу бібліотеку суто музикознавчих визначень. Вони розсипані в рецензіях на його виступи у газетах і журналах багатьох країн світу, де дедалі частіше гастролює театр, представляючи музичну культуру України. «Гранична ясність жесту…», «виразне, пластичне звучання оркестру, який дихає, співає в гармонічній єдності з вокалом…», «Кожухар точно передає тепло та поетичну витонченість музики», «…незбагненним чином диригент занурює публіку майже в гіпнотичний стан… Приголомшений слухач беззастережно надихається високими почуттями, які випромінює оркестр…» Можна навести ще добру сотню подібних високих оцінок.

В оркестрі першого, головного театру країни, треба вважати, зібрано і найкращих у країні музикантів. Так, принаймні, має бути. Адже чим талановитіша людина, тим незалежніша, тим гірший (суто з життєвого погляду) її характер: вона менш схильна до компромісів, вона говорить те, що думає, не завжди вважає за потрібне стримувати свої емоції. А диригенту потрібно мати єдину команду, яка цілком підпорядкована його волі. Кожен із цієї команди повинен, не втративши свого «я», проте, підкоритися спільному задуму. Музикант оркестру має визнати високий творчий потенціал диригента, його бездоганний смак, ерудицію. Він повинен повністю довіритися диригенту. І навіть, залишаючись у якихось деталях при власній думці, свідомо спрямувати весь свій талант на успіх диригентського задуму. Тільки добившись такої прихильності до себе, керівник оркестру може розраховувати на справді натхненне звучання всього ансамблю. Як це важко! Добра сотня доль, особисті стосунки в середовищі музикантів, їхні сімейні, побутові проблеми, хвороби та діти… Здавалося б, як це стосується музики? На жаль, стосується. Тому Володимир Маркович не дозволяє собі відкинути, винести за рамки своїх турбот і такі «дрібниці», якщо вони отруюють життя комусь із музикантів. Тут не можна прикинутися добреньким, уважним — треба бути ним, Адже люди талановиті, емоційні негайно відчують найменшу фальш. А він таким і є — ще й тому, що доля підготувала йому такі випробування, які зазнав мало хто з людей його віку.

Років із десяти Володя пристойно грав на осиротілій після смерті батька трубі. І не тільки з любові до музики прийшов він до духового оркестру при сільському клубі. А оркестр — це танці при гасових ліхтарях, весілля, проводи до армії, похорони… У такі дні маленькому дударю вдавалося і поїсти вдосталь. У тринадцять років він уже диригував сільським оркестром. Капельмейстер іноді доручав свій пост йому. До престижної музичної школи ім. Лисенка його, підпаска з Леонівки під Крижополем, прийняли поза конкурсом і без іспитів. Можна уявити собі, які виняткові здібності показав він перед спеціально створеною комісією. У навчанні Володя швидко наздогнав своїх однокласників, але вже в середині зими вирішив… залишити навчання. Тяжко було щодня тремтіти від холоду в промерзлому трамваї, понад годину добираючись від Євбазу до Четвертої просіки в Святошині, де він знімав куток. Дізнавшись про це, директор школи добився того, що хлопчика взяли до інтернату для обдарованих дітей на повне державне забезпечення.

Ще навчаючись у консерваторії, молодий трубач відкрив у собі здатність чути — в уяві, в підсвідомості, але досить реально — як звучить музична фраза, яка у нього перед очима в нотному записі. Це було так цікаво, так захоплювало! Брав у бібліотеці товстенний фоліант із партитурою якоїсь опери або балету і ніч безперервно читав. Багато хто з нас таким чином просиджував до світанку над романами Фенімора Купера або Ремарка. Вдивляючись у ноти, Кожухар чув, як звучить не тільки його труба, а й скрипка, і флейта, як поєднуються звуки духових і смичкових, як лягає соло флейти або валторни на глухий ритм контрабаса. З другого курсу він почав відвідувати заняття з класу симфонічного диригування. Він грав в оркестрі та виступав на різноманітних конкурсах і оглядах, незмінно перемагаючи. Тому ще навчаючись у консерваторії, Володимир Маркович був добре знаний у музичному світі. Його злет був стрімким. Закінчивши аспірантуру при Московській консерваторії за класом оперно-симфонічного диригування в професора Геннадія Рождественського, у двадцять три роки Кожухар — диригент Державного симфонічного оркестру України, у двадцять шість — його керівник і заслужений діяч мистецтв України. У 32 роки — диригент Державного академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. У 35 років його запросили до Москви головним диригентом другого, по суті, в країні Академічного музичного театру ім. К. Станіславського та В. Немировича- Данченка, де він і отримав звання народного артиста Росії. У 1989 році керівництво України запросило його головним диригентом Національної опери України. Кожухар повернувся до Києва і зайняв місце, відповідне своєму таланту.

Ми якось швидко забули, що за тих часів вистави в нашому Оперному відбувалися за напівпорожнього залу, а квитки не стільки продавали, а «поширювали» за профспілкові гроші. Автобуси підвозили глядацький десант із заводу, колгоспу або військової частини, щоб заповнити зал. А нині кожна нова вистава Національної опери України сприймається як помітна подія в музичному житті не тільки нашої країни. Адже факт, що на кожній прем’єрі, як правило, в залі можна бачити продюсерів із Німеччини, Іспанії, Франції й інших країн Європи. Вони заздалегідь домовляються про майбутні гастролі театру в їхніх країнах. Звичайно, за кожною новою виставою — величезна праця всього колективу театру, починаючи з дирекції, постановника, художника, хореографа, провідних виконавців і до рядових хористів, артистів мімансу та робітників сцени. Усе це, як у фокусі, повинен зібрати головний диригент, встановити одну для всіх високу планку виконавської майстерності, узгодити всі фрагменти загальної картини, щоб вони злилися в одне ціле. Дуже важливо пам’ятати, що є одна складова частина вистави, яку неможливо відрепетирувати заздалегідь, налаштувати на загальне звучання, але без активної участі якої зникає магія сценічної дії. Це — глядач. І тут на перший план виступає особистість диригента, її масштаб, її магічна аура, яка не стільки підпорядковує, скільки веде за собою і оркестр, і артистів, і глядачів. Згадуються постановки «Набукко», «Аїди», «Кармен» та остання прем’єра «Турандот», де артисти не просто співали, вони жили у виставі. Маестро Кожухар кінчиками пальців тримав крихку та прекрасну єдність хору, оркестру, балетної групи і так само глядацьких сердець від перших рядів партеру до гальорки. На ці постановки з’явилися, зрозуміло, захоплені рецензії. Одна газета присвятила опері «Кармен» цілу сторінку зі знімками окремих сцен. Там віддавали належне режисеру- постановнику, художнику, окремим сценам і виконавцям, підкреслювали новизну драматичної дії… Ось тільки для імені головного творця вистави (якщо врахувати, що це оперна вистава) — диригента — на сторінці не знайшлося місця. Його взагалі не згадали.

Коли я показав Володимиру Марковичу цю газету (її редакція через дорогу від театру), він тільки знизав плечима: «Дрібниці все це. Суєта. Головне — музика». І тут не просто слова. Він справді вищий за такі, на його думку, дрібниці. Ніщо не повинне відволікати від творчості.

І останнє. Мені не довелося побувати в Київській консерваторії, де професор, народний артист України, народний артист Росії В. М. Кожухар навчає студентів симфонічного й оперного диригування. До речі, свого часу маестро викладав і в Московській консерваторії. Але головний урок молодим музикантам, я думаю, він дає щовечора, стоячи за диригентським пультом.

Головного диригента Національної опери України Володимира Кожухарa висувають на отримання Шевченківської премії.