Не всі виїхали

Виставу за книгою знаменитого британського астрофізика Стівена Хокінга поставив Дмитро Захоженко за сприяння Британської Ради в Україні.

На афіші підзаголовок — «науково-практичний блокбастер». Справді, збоку це схоже на науково-популярну лекцію, для наочності приправлену іронічно-дотепними ігровими деталями, як-от надкушене Ньютонове яблуко, що спускається зі стелі на ниточці. Спілкування з глядачами — постійне, заради цього навіть переформатовано й без того тісний сценічний простір, так що актори часто перебувають посеред публіки.

Подібні інтерактивні спектаклі нині не рідкість, легко згадати які-небудь «Пригоди в країні Світлофорії», де дітям доступно показують елементарні правила дорожнього руху. Тільки в нашому випадку йдеться про правила руху планет і галактик та про закони світобудови. Й навіть про такі складні матерії, як Ейнштейнова теорія відносності (на неї, за угодою з глядачами, відведено п’ять хвилин).

Однак хоч ви, може, й одержите тут якесь уявлення про ту ж таки «Теорію відносності», але виставу важко назвати просто собі «пізнавально-корисною». В ній якраз більше тієї чарівної безкорисливості, практичної «непридатності», що властива справжньому театрові, який нічому не вчить, але при цьому перевертає душу. Тут немає звичного сюжету і звичних «ролей» — зате є дещо інше, може, набагато важливіше.

Перед вами п’ятеро артистів: Катерина Кістень, Ігор Рубашкін, Григорій Бакланов, Артур Зайцев і Борис Український. Втім вам байдуже, що вони артисти. Тут усе так, ніби ви опинилися в компанії молодих людей, розумних і веселих, які розмірковують про кінечність Всесвіту, або, якщо простіше й драматичніше, — про кінець світу. Однак вони роблять це сміливо, красиво, легко й талановито. На рівні істинного одкровення. Якщо їм бракує слів для астрофізики — вони про неї... співають. І вам раптом стає не страшно жити — ну, хоча б доки ви серед них. Взагалі, серед них хочеться бути. І якось майже по-дитячому хочеться бути на них схожим. І тепло на серці од того, що ви зустрілися з тими, кого називають інтелектуалами — забуте слово, майже непристойне! Адже вважається, що їх уже нема, бо всі наші інтелектуали давно виїхали на заробітки. Може, й так. Але цей спектакль свідчить принаймні про те, що ми не розучилися їх упізнавати й радіти цьому впізнаванню.