«Не втратити рідне»

«Наші діти мають знати, від кого вони походять, яке їхнє коріння, історія народу та його звичаї. Лише зберігши національну культуру, ми збережемо націю і, як наслідок, державу, — одразу відповідає на запитання про головну мету організації одна із засновниць «Кола» Наталя Сентемон. — Саме завдяки національній культурі українці ототожнювали себе самі з собою, розуміли свою відмінність від інших народів. І так було у різні часи. Українська національна культура старша і суверенніша від нації. У цей важкий час, коли в країні йде війна, змішуються цінності і змінюються пріоритети, наше головне завдання — врятувати національну культуру, зберегти її, примножити і передати у спадок нащадкам. Ця ідея лежить в основі нашої етномайстерні «Коло».

Кожна з подільських «мавок» має свою роль в етномайстерні. Наталя Сентемон працює редактором Вінницького обласного центру народної творчості, досліджує традиційну писанку, відроджує писанкарство, а зараз ще й захоплюється ткацтвом. Вікторія Ніколаєва — за першою освітою інженер, а за другою — педагог, працюючи з дітьми, почала виготовляти глиняні музичні інструменти, і так сталося, що глина її більше не відпустила. Анастасія Філінська закінчила технічний університет, та любов до народного мистецтва була сильнішою, і зараз жінка створює унікальні витинанки велетенських розмірів. Інна Єрмакова — старший викладач Донецького національного університету, фотограф, але багато років разом зі своїм чоловіком Андрієм займається дослідженням подільської вишивки низзю. Юлія Васюк — музикознавець, викладач народного вокалу, керівник фольклорної групи «Макоши» і майстриня з виготовленню ляльки-мотанки та воскових віночків, які одягали українські дівчата. Фактично з п’яти подруг лише Юлія має класичну музичну освіту, та це не заважає дівчатам грати на українських інструментах, співати стародавніх пісень і популяризувати українські традиції та звичаї. Власне, зі звичаїв і зародилося їхнє «Коло».

«Ідея об’єднатися в громадську організацію виникла торік. Ми зібралися всі разом і вирішили поколядувати. Захотілося просто зробити приємне своїм рідним. Одягнули старовинні строї і пішли від хати до хати, — розповідає Юлія Васюк. — Реакція людей нас вразила. Нас зустрічали з посмішками і сльозами на очах. Тоді ми зрозуміли, що це не лише у нас є потреба для самовираження, а й суспільство хоче жити українським. Наша задумка переросла в потужну справу, яка стала натхненням, повітрям для кожної з нас».

Етномайстерня «Коло» як громадська організація зареєстрована 6 вересня цього року. Хоча разом дівчата вже більше року. За цей короткий час вони здобули популярність не лише у Вінниці та Україні, а й за її межами. Етномайстерня представляла народну творчість на конкурсі автентичних колективів на приз Гната Танцюри, на фестивалі «Животоки», а також брала участь у міжнародному фестивалі народних культур «Рудянінєс», який відбувався у Литві.

«Людям подобається, що ми багатогранні, можемо і пісні співати, і лекції з народної творчості прочитати. Але у нас ще дуже і дуже багато роботи попереду. Прагнемо розбудити українське в українців, бо якщо ми захоплюватимемося тільки чужим, то станемо чужими один для одного і втратимо рідне, — каже Інна Єрмакова. — Коли були у Литві, нас запитували, чи дійсно ми з України, адже строї, в які ми були одягнені, відрізняються від традиційних квітчастих українських вишиванок. А насправді це подільські сорочки, яким за сто років. Про цю техніку і не всі подоляни знають. Тому вважаємо своїм завданням не лише популяризувати те, що маємо, а й відроджувати, шукати, документувати забуте».

Нині учасниці етномайстерні «Коло» проводять майстер-класи з вишивки, писанкарства, гончарства, ткацтва, ляльки-мотанки, витинанки — і все це за старовинними техніками. А мають подільські мавки одну-єдину мрію на всіх — відкрити музей народного мистецтва Східного Поділля з майстернями для дітей і дорослих. Тоді усе досліджене і відтворене не зникне, а стане надбанням суспільства.