Не журіться про запас!

Тепер, коли чи не пів світу перебуває у вимушеній тривалій самоізоляції через пандемію коронавірусу, одним із найголовніших є питання, як не наразитися на депресію.

Відповідно, на часі поради від психотерапевтів, а вони передусім звертають увагу на те, що треба навчитися задовольнятися нинішньою ситуацією — з огляду на те, що життя триває й  обов’язково буде повноцінним по закінченні карантину.

«День» розпитав кількох відомих людей, як у них перебігає час на карантину, чому вони присвячують отаке, тривале, дозвілля і чи часом не занурилися у депресію?

Вікова категорія опитаних — якраз та чи наближена до тієї, що «дуже подобається» Іллі Ємцю.

ПРИЙНЯТИ ЯК ВИКЛИК

Василь ВОВКУН, генеральний директор Львівської національного академічного театру опери і балету ім. Соломії Крушельницької:

— Зазвичай, заклопотані робочими справами, не маємо достатньо часу ні на сім’ю, ні на друзів. А за тих декілька днів карантину до мене зателефонували люди, яких я давно не чув. І це — приємне спілкування. Карантин зупинив шалений ритм, в якому ми всі донедавна перебували.

Також я творчо працюю. Вчора закінчив есе свого про товариша, який відійшов у Засвіти — відомого фольклориста Олексія Долю. Маю також написати вступну статтю до альбому про Євгена Лисика. Хочу написати й розділ до книги «Паралельні видива» про відсутність в нашому творчому і не тільки творчому житті такої практики, як передача досвіду. Є дуже багато речей, які мені хочеться довести до уваги своїх колег.

Звичайно, аналізую зроблене і те, що хочеться зробити.

Тобто якщо ти перебуваєш у внутрішньому процесі і творчому і знаходиш собі роботу, то ніяка депресія до тебе не підступить. Бо на неї нема часу! А те, що зараз відбувається і цілому світі, й нашу самоізоляцію потрібно прийняти як виклик.

РОЗКЛАСТИ ЗАВДАННЯ НА КОЖЕН ДЕНЬ

Любов КИЯНОВСЬКА, музикознавець, доктор мистецтвознавства, лауреат премії ім. Миколи Лисенка, член Національної спілки композиторів України:

— Карантин складається з кількох етапів. Спочатку всі перебувають майже в ейфорії, бо багато вільного часу. Перші дні всі були надзвичайно щасливі — відстежувала такі настрої у Фейсбуку. Мої знайомі раділи, що звільнився час на поточні справи. Але це тривало недовго! Реакція та повідомлення, що карантин продовжено ще на місяць, була здебільшого негативною. І насправді отаке вимушене тривале сидіння вдома може у багатьох спричинити депресію.

Що ж робити?

По-перше, безумовно, не дозволити собі кілька речей. І це передусім стосується бажання постійно занурюватися у негативну інформацію. Джерел такої інформації — море! Вийдіть з неї! Якщо не можете жодним чином вплинути на ситуацію, то ігноруйте. Це — інформаційна отрута. І зараз вчені навіть почали вживати термін «інфоепідемія». Поруч з пандемією маємо інфодемію.

По-друге, дозвольте собі полюбити себе — використайте ці дні для того, щоби зробити, приміром, гімнастику. Чи накласти маску на обличчя. Не зайвими будуть і дихальні вправи. Йдеться про все те, що може поліпшити самопочуття.

По-третє, дуже важливо, і я це роблю, розкласти завдання на кожен день. Не заглядаючи далеко. От, наприклад, у мене є ще такий кутик чи така шухлядка, де бракувало часу прибрати. Чи, приміром, сьогодні треба відповісти на листи. Чи впорядкувати фотографії, які викликають багато гарних спогадів. Прекрасне заняття!

І ще одна дуже важлива особисто для мене позиція, яку раджу усім взяти до уваги. Не журіться про запас! Ми ж не могли передбачити, що опинимося аж раптом у такій ситуації. Відповідно, не знаємо, як з неї виходитимемо. Буде те, що буде. А якщо пошарпаємо собі нерви, якщо впадемо в депресію, ні нам самим, ні нашому довкіллю від цього краще не буде!

Тому живімо з дня на день, з чітким планом, з любов’ю до себе і з любов’ю до світу.

І ми переживемо цю пандемію.

ПЕРШОРЯДНЕ І ДРУГОРЯДНЕ

Станіслав МОЙСЕЄВ, режисер, доцент кафедри акторського мистецтва Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого:

— Я не можу сказати, що впав у депресію. Але є якісь речі, які, безумовно, турбують. І взагалі щось таке у повітрі присутнє — не вербально, навіть не інформаційно, але от якось на рівні відчуттів, тонких світів це відчувається. Тому трохи є такі настрої.

Рятуються всі по-різному.  Хто як може і хто як розуміє.

Ми з родиною, в принципі, достатньо ізольовані. Мінімізували всі контакти, наскільки це можливо.

У нас є лабрадор. З собакою треба гуляти. Якщо ті прогулянки раніше були короткими, бо не встигалося, то тепер я з метою подолання стресових факторів надолужую. Прогулянки тривають щонайменше годину. І це один із прийомів, завдяки яким і повітрям можна подихати, і мати трошки фізичне навантаження.

Також дивлюся кіно. Не з телевізора. В Інтернеті. Переважно це фестивальні фільми, які не є в загальному прокатному потоці. Наприклад, останні два дні ми переглядали стрічки з раннього періоду Мілоша Формана. Я не бачив цих фільмів. Зараз із задоволенням подивився. Подивилися й грузинський фільм «А потім ми танцювали». І зараз мені не йдеться про жанр. Тобто ми не дивимося суто розважального кіно. Хоча деколи я, щоби зняти стрес, люблю дивитися бойовики, чи фільми у стилі «вестерн», чи серіали хорошого рівня, як, приміром, «Чорне дзеркало». Подивилися й Кайдашів.

Щодо роботи, то я не відчуваю, як деякі наші колеги, туги. Вони намагаються перейти в режим он-лайн, будоражити театр... Мені видається це трохи дивним на тлі того, що відбувається. Маю від цього парадоксальне відчуття. Зараз от якраз і зрозуміло, що має бути першорядним, а що другорядним у житті людей. І це насправді — дуже крихкі речі. І не мистецтво, на жаль, домінує.

Лежить переді мною й стос книжок, які визначені для прочитання. Наразі не відкривав —  книжки складні, не розважального характеру. Ходжу довкола них і ніяк не можу підступитися, розпочати цей процес. З урахуванням того, що карантин триватиме ще мінімум місяць, відкриються ті книжки...

СПРИЙМАТИ ЯК НАЛЕЖНЕ

Михайло УРИЦЬКИЙ, режисер-лялькар, викладач Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого:

— Теперішня ситуація не спричинює у мене депресивного стану, бо я розумію, що карантин, надзвичайна ситуація і самоізоляція — це вимушені кроки.

Справді, ситуація неприємна, бо всі ми мали плани, які тепер або скасовуються, або відтерміновуються. І невідомо, як ми з того всього виходитимемо. Але все минеться, все буде добре. Я — оптиміст.

Так, ми навчимося трішечки по-іншому жити, трішечки акуратніше ставитися і до себе, і до оточення. Така у нас тепер реальність. Маємо цю ситуацію сприймати як належне.

Дивлюся прямі трансляції з Metropolitan Opera — вони абсолютно чудові, в неймовірній якості, і це — справді свято! Раніше такої можливості ми не мали — тепер маємо. Не скажу, що «завдяки пандемії», але щось в тому є... Тому є чим зайнятися — вперше подивитися і вперше почути.

Повертаючись до депресії... В мене депресію, чи, правильніше сказати, лють, спричинює не самоізоляція, не неможливість вживу і досхочу спілкуватися з друзями, а кроки нашої влади щодо подолання наслідків безглуздого керування за рахунок культури, за рахунок скорочення мистецьких програм. Я читав пост, в якому зазначено, що на одну людину виділяється трішки більше семи доларів на день. І от тепер виходить, що й цих грошей нас хочуть позбавити. Наш президент, з одного боку, нібито цитує Черчилля: «За що ми тоді воюємо, якщо треба скорочувати витрати на культуру?». Водночас хоче скоротити витрати на культурні потреби суспільства, хоча і зараз того, що виділяють на галузь, дуже мало — по-жебрацьки.

Що справді може загнати у депресію? Безпорадність нашої влади, неготовність до пандемії нашої медицини, нерозуміння людьми, і передусім — у вищих ланках нашої влади, зокрема, тих, що повернулися з Куршевеля з ознаками хвороби і легковажно поставилися до свого стану...

А щодо іншого, то я он-лайн спілкуюся зі своїми студентами. Щось їм раджу подивитися чи послухати. Й вони щось мені радять. До вистав майбутніх готуємось. Надихаємося якимись прикладами справжнього мистецтва.

Напевно, саме це нам і потрібно, щоби вистрибнути з того кола, яким ми всі бігали. 

РЯТУЄ РОБОТА

Iрина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», велика приятелька «Дня»:

— Я не є зовсім відсторонена від депресивних настроїв, тому те, що відбувається, не може не тиснути, в тім числі — на психіку.

Всі ми час від часу дістаємо порцію «дуже гарних висловлювань» з боку представників нашої влади, зокрема — від міністра охорони здоров’я, на кшталт «будемо лікувати хворих, а для чого лікувати трупів» (цитата — не дослівна). Йдеться про людей 65+. Я не думаю, що це додає нам оптимізму. Тим паче, що сказала це людина також пенсійного віку. До слова, Ємець говорив про це двічі. Якщо в перший раз, коли він сказав, що всі пенсіонери вимруть, це можна би було списати на необережне висловлювання, то тепер, коли він сказав про це удруге, я розцінюю його слова  як цілеспрямовані ходи. Хоча й не розумію, для чого це все робиться.

Але мусимо знаходити для себе джерела оптимізму. Попри те, що через специфіку своєї діяльності, мусимо спілкуватися з українцями, які живуть і в Італії, і в Іспанії, і в Португалії, де насправді — жахлива ситуація.

Перший висновок, який я для себе зробила, — самоізоляція. А  вона вимагає дуже чіткої самоорганізації. Бо в тих умовах, в яких ми опинилися, — дуже легко пуститися берега і перетворити своє  життя у суцільний хаос.

Тому...  Напружена робота упродовж дня завжди мене рятувала — у найважчих психологічних моментах. Вона й далі мене рятує. Ми перейшли на дистанційну роботу. Знайшли для себе дуже добру он-лайн платформу, де проводимо великі наради, оскільки мусимо змінити формати, перевести наше спілкування у віртуальне середовище.

Знайшли дуже цікаві ходи. Зайнялися розробкою он-лайн курсів.

Працюємо над організацією семінарів, вебінарів.

Я б сказала, що у тих ситуаціях, в яких зараз знаходимося, аж ніяк не поменшало роботи. Її стало більше! Тому що ми започаткували кілька проєктів, пов’язаних із підготовкою до ювілею Лесі Українки. Дуже доречною і важливою для  нас стала інформація, яку надіслала мені головний редактор «Дня» Лариса Івшина про Тамару Скрипку, яка зараз є у Нью-Йорку і займається маловідомими архівами. Тобто для себе відкриваємо нові сторінки.

Робота — роботою. Але є й інші види занять.

Обов’язково організовую для себе годинну пробіжку у Шевченківському гаю, що неподалік мене.

Опікуюся мамою, котрій 92 роки, що також вимагає певної концентрації зусиль.

Маю час на читання книжок. Хочу прочитати «Пастирські послання» Андрея Шептицького у чотирьох томах. Цього року мала нагоду поїздити Яворівщиною. Була у Прилбичах, де родовий маєток Шептицьких, була у церкві і постановила собі, що знайду час на «Пастирські послання».

Також читатиму книжки з Бібліотеки «Дня», і це не є книжки для легкого читання — з ними потрібно працювати, як колись ми говорили з Ларисою Івшиною, з олівцем, тому що це насправді — наука, пізнання, яке вимагає вдумливого читання.

Тобто часу для депресії у мене нема. Приходить вечір, я втомлена лягаю, щоби раненько прокинутися, як я це роблю кожного дня у звичному режимі.

Знайшла час на те, щоби переглянути всі 12 серій «Спіймати Кайдаша». Переглянула з великим задоволенням і всім рекомендую.