Неможлива велич буденності
Надзвичайну популярність творчості великого нідерландського художника Пітера Брейгеля в ХХ столітті можна порівняти хіба що з парадоксом музичної спадщини його сучасника — Йогана Себастьяна Баха: забуття майже на три століття, а згодом, після Першої світової війни — вибух інтересу.
У «джентельменський список» радянського інтелігента Брейгеля ввів, мабуть, Тарковський. У культовому «Солярисі» фантастичне породження планети-мозку — копія земної жінки Харі розглядає відомих брейгелівських «Мисливців на снігу» й раптом починає згадувати своє земне життя: буденні радощі жителів загубленого в снігах села. Під музику Баха й споглядаючи Брейгеля до жінки повертається не тільки пам’ять, але й людська гідність.
Після виходу з друку книги Іоганна Гейзінги «Осінь Середньовіччя» ім’я Брейгеля стає справжнім клондайком для дослідників, бо і його життя, й твори подібні до ребуса, розшифровувати який — наче розплітати павутиння. Досі ще не відомі точна дата його народження, місце й обставини навчання. Чому перейшов із граверів у живописці, звідки так точно знав твори попередника — Ієроніма Босха (в якого, за спостереженнями фахівців, запозичив метод «подвійного дна» й «оберненого світу»), які полотна були написані на замовлення, які — для себе? І головне — чому так складно зашифровував художник значення своїх робіт, сповнених літературних та фольклорних ремінісценцій?
«Битва Масниці й Поста», «Гра дітей» і «Нідерландські прислів’я» — найбільш ранні полотна Брейгеля, до ймення якого в той період творчості додавали «Мужицький». У них світ «колективного підсвідомого» народу, сповнений абсурдних, закостенілих забобонів, страхів, фобій і сірячинної, грізної й неконтрольованої сили плебса. Брейгель у цих роботах відкриває свою «високу перспективу», ніби погляд згори, неначе художник — це янгол або «об’єктивне Щось», чий погляд педантично протоколює дійсність. А вона — вислизає від прямолінійної оцінки, неначе коливається в зазорі між сенсом і нісенітницею, дурістю й мудрістю, ницістю й величчю.
«Вавилонська вежа», «Несіння хреста», «Самогубство Саула» — символіка біблійних сюжетів відступає, над усім панує величний і байдужий до пристрастей людських пейзаж, схожий на найточнішу топографічну карту (одним із близьких друзів Брейгеля був знаменитий географ Абрахам Ортелій). У «Побитті немовлят», сюжеті, писаному до нього тисячу разів, у Брейгеля немає жодної краплі крові, проте це — одне з найжахливіших зображень різанини невинно убієнних, безумства матерів, розгубленості чоловіків. І все — на фоні мирної, спокійної зимової природи, чистоти й непорочності снігу, затишних димків із пічних труб.
Якщо ранні його полотна викликали інтерес у інтелектуалів (пригадаймо хоча б книгу Михайла Бахтіна про карнавал, що стала на багато десятиріч інтелігентським бестселером), то для поп-культури виявилися особливо необхідними його «Сліпі», єдина робота, де художник відмовляється від «високої перспективи» й дивиться на приречених врівень. У середині 80-х їх репродукували разом із «Кораблем дурнів» Босха в додатку до всіх статей на суспільно-політичну тему. Падіння в канаву шістьох сліпих, які бредуть повз церкву, — здавалося, немає кращого символу тісно згуртованого колективу, що не бачить шляху до мети. Однак художник спотворив риси сліпих такими потворними гримасами, перебільшив їх до справжньої огиди, не залишивши глядачеві ні крихти надії на співчуття. А найжахливіший саме той, хто почав уже падати: його бельмувате обличчя, яке нагадує череп, спотворене... усмішкою. Дійшовши до межі приреченості, він починає сміятися. Й увесь цей потворний кошмар — у найтонших живописних валерах, де одного тільки сірого знавці налічують близько 20 відтінків!
У 90-х тиражування робіт Брейгеля досягає апогею. Видані прекрасні монографії, неймовірно докладні альбоми, цілі цикли телепередач. Навіть маскульт робить Брейгеля «своїм». Дитяча гра «Паззл», де з тисяч шматочків можна скласти картинку й повісити її на стінку, щосили експлуатує шедеври художника. Комп’ютерні копії, перегнані на «жорсткі диски» безпосередньо з оригіналів, а потім і на полотно, відтворюють весь нюанс, аж до глибини найтонших крокелюрів. Масовому мистецтву знадобився художник, який не відвертався від жорстокості ( на його полотнах шибениця — такий само часто зображуваний символ, як ніж або плуг), потворності, убогості, тяжкої праці — безглуздої й безликої. (Брейгель не створив жодного портрета, а обличчя його персонажів ніби стерті). Безіндивідуальність, атомізована свідомість, колективне буття, яке притягує особливими ритуалами, що залучають до вічності — ось що гіпнотизує й примушує розгадувати цього таємничого художника.
Свою останню роботу «Сорока на шибениці» він подарував дружині, ніби закликаючи: «Мовчи, не базікай, не розголошуй останніх істин. Спостерігай буденність. І вона відкриє тобі свою істинну ціну».
