Неоригінальна історія
Київське видавництво «Основи» на лискучій суперобкладинці книги Нормана Дейвіса «Європа. Історія» абсолютно доречно поставило гриф «Світовий бестселер». Праця відомого англійського професора, яка побачила світ 1996 року в Оксфордському університетському видавництві, зібрала за кілька років рекордну кількість захоплених рецензій найвідоміших книжкових ревю західного світу. Із запізненням усього в чотири роки, що для темпів, прийнятих в Україні — просто мить, маємо і свій переклад, який блискуче виконав Петро Таращук при допомозі Олександра Коваленка (декілька розділів) — стислий, дотепний стиль так званого нового журналізму (до речі, Дейвіс і сам довгий час співпрацював з газетами «The Times», «Tygodnik Povshechny», радіокомпанією «Бі-Бі- Сі»). Щоб така книга відбулась, «Основам» знадобилась солідна підтримка кількох фондів та комерційних фірм. Але й після цього ціна книжки відверто вжахне не одного інтелектуала — 160 гривень.
Передмова починається провокаційним, але правдивим зізнанням: «У цій книжці мало оригінального». І справді. на більш ніж 1200 сторінках, від «Легенди про Європу» до останнього розділу — «Європа поділена і неподільна», читач увесь час почувається «довіреною особою» професора. Бо дослідник не просто накопичив у своєму архіві силу різноманітного матеріалу, а й потурбувався, щоб дібрані цифри, факти, додатки, пояснення, примітки, покажчики, не кажучи вже про карти й таблиці, були зрозумілими і зручними у використанні. Автор ні на мить не забуває, що публічний виклад історичних проблем навряд чи можливий без використання його досвіду як публіциста, що сучасний читач дуже часто віддає перевагу не академічному стилю, зрозумілому хіба що втаємниченим у «кафедральний сленг», а пристрасній передовиці. Попри це, книга Дейвіса не стає збіркою статей чи, як каже про них автор — «панорамних картин мінливої карти Європи», бо на протязі усієї книги розвивається певна інтрига навколо так остаточно і не з’ясованого питання: «А чи є у Європи історія понад історії окремих її частин?»
Особливо ж цікаво стежити, як професор, який виховувався в традиціях острівної Британії і плідно працював на далекому материку Америка, говорячи про Європу, згадує Україну, де він, об’їздивши півсвіту, ніколи не був. Наведу лише дві цитати, що можуть здатися кумедними неточностями, якби не відбивали деяких стереотипів про нашу країну: «…після аж занадто багатьох примх та поворотів долі жителі сучасної країни мов прикипіли серцем до рідної землі. Цю любов відображено в сумовитій поезії» — і далі надруковано повністю Шевченків «Заповіт» без підпису, певно, як народну пісню, бо загалом Дейвіс підписує цитати. Наприклад, наводячи російською вірш киянки Ірини Ратушинської, яку, до речі, атестує не тільки як поетесу, але й «ув’язнену християнку». Дивує і коментар Дейвіса щодо політики Брежнєва: «Особисте знайомство з Україною, напевне, переконало його, що найменший попуск у національному питанні призведе до лиха». Такі «нюанси» можуть для нас, українців, означати лише одне: книжки, монографії, статті, які могли б розширити вузький, щодо України, діапазон авторського погляду досі не інтегровано у «світове знання». Тож поки що серед тисячі тисяч поданих Дейвісом приміток та додатків немає жодного посилання на багатющий доробок українських дослідників.
