Невичерпний Шевченко

Навряд чи Оксана Забужко та Григорій Грабович, заповзяті противники ювілейних міфів і ритуалів, свідомо приурочували вихід своїх книжок до чергової річниці Шевченка. Радше навпаки, Шевченкова річниця містичним чином втягнула обидві книжки у своє силове поле, поставивши їх у святковий контекст, якого згадані автори навряд чи будь-коли зичили своїм працям. Але, як завжди, немає лиха без добра: вихід двох справді грунтовних і справді "неювілейних" праць напередодні Шевченкової річниці дає й нам добру нагоду уникнути ювілейної пропагандистської риторики і поглянути натомість на життя і творчість Шевченка як на поважну проблему національної культури й історії.

Книжка Грабовича "Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка" фактично є другим, виправленим та авторизованим виданням перекладу, який побачив світ у Києві 1990 року. Англомовний оригінал праці гарвардського професора з`явився 1981 року у США, здобувши високу оцінку фахівців-славістів і водночас викликавши несамовиту, незбагненно-ірраціональну лють у націоналістичних колах української діаспори. Найкумедніші уривки із цих відгуків автор уключив до другого українського видання своєї книжки, нагадавши нам, зокрема, що погромницька ждановщина притаманна не лише комуністичній ідеології, а й усякому догматичному способу мислення.

Аби уникнути подібних непорозумінь з українським виданням, відразу зазначимо, що воно не розраховане на масового читача, для якого поняття "міф" є чи то синонімом чарівної казки, фантастичної розповіді про богів та героїв, чи то синонімом неправдивої інформації, брехні, вигадки, ідеологічної пропаганди. Для Грабовича міф - це багатолінійна оповідь, з якої складається послідовна й закрита символічна система, зі своєю специфічною структурою. "Міф, - цитує він Мірчу Еліаде, - завжди має стосунок до "творення", він розповідає нам, як те чи інше явище виникло на світі, як сформувався певний зразок поведінки, певна інституція, певний спосіб діяльності". Міф - це ані вигадка, ані правда: це просто інша система мислення, інша логіка, інше (синкретичне, нерозчленоване) сприйняття предмету й образу, причини й наслідку, простору й часу. Це, сказати б, "до-логічне", образно-чуттєве мислення, яке відбиває "важливі й істинні зв`язки між явищами, підтвердити які, однак, неможливо за самою природою цього відбиття".

"У широкому й фігуративному значенні, - пише Грабович, - міф часто розуміють як "проникнення" в іншу, глибоку й таємничу реальність або попросту у зв`язок із нею". І хоча автор застерігає, що Шевченкова поезія визначається не лише міфологічним мисленням, - "вона звучить і на інших семантичних рівнях", - проте саме міфологічні структури, символи й коди є головним об`єктом дослідження Грабовича.

Книжка української авторки Оксани Забужко "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" значною мірою розвиває ідеї та висновки Г. Грабовича, не приховуючи, зрештою, цього впливу (помітного вже в самій назві книжки), але й не цураючись полеміки з американським "метром". Найцікавішим аспектом книжки Оксани Забужко є, однак, не ця полеміка - здебільшого ювенільна й малопереконлива, а саме її співзвучність із головними висновками Г. Грабовича, зокрема, щодо шевченківського міфу України як водночас модерного і християнського. За допомогою цього міфу, пише Забужко, Шевченко "потрапив задати політично внесамостійненій українській спільності, поставленій перед загрозою зникання, деполітизовану, тобто духовну, національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії - аж до нашого часу".

Авторка доволі переконливо показує, "чому для Шевченка виглядає закритим будь-який національно-специфічний, осібний шлях історичного порятунку України з національно-специфічного ж таки пекла". "Визволення України як колективного індивіда, - пише вона, - має відбутися насамперед через очищення - "освячення" її душі, піднесення останньої на височінь, у принципі недосяжну для зла" - до рівня такого собі "боголюбства". (Про "міленарність" Шевченкового міфу України, котрий передбачає колективне, екуменічне спасіння для народу "в масштабі цілого християнського світу", веде мову, між іншим, на свій лад і Григорій Грабович - зокрема, коли протиставляє стихійно-анархістську неприязнь Шевченка до будь-яких суспільних структур його ж таки прихильності до утопічної "ідеальної спільноти").

Обидва автори застосовують структуралістські методи аналізу, започатковані новочасними західними теоретиками міфу. Проте підхід Грабовича є суто академічним, підхід Забужко - радше есеїстичним; Грабовича цікавить передусім культурно-антропологічний аспект Шевченкового "міфу", Забужко - аспект, сказати б, постколоніальний. (Деконструкція імперського міфу у творах Шевченка є, безумовно, найяскравішим і найпереконливішим аспектом студії Оксани Забужко).

Обидві книжки, в кожнім разі, є вагомим внеском у сьогоднішнє шевченкознавство, ба більше - вони (разом із кількома іншими студіями, переважно зарубіжних авторів) започатковують якісно новий, глибинний підхід до вивчення Шевченка - поза утилітарними, спрощено пропагандистськими схемами народницького, вульгарно-комуністичного або націоналістичного шевченкознавства.