Невимовно просте життя

У назві фільму закладена певна екзотика. Адже місце дії — Стара Збур’ївка, село на Херсонщині, а слово «шерифи» апелює до такого вже усталеного і геть не українського кола значень, що якось уладнати це можна було б тільки за допомогою іронії; однак режисер — 33-річний Роман Бондарчук — сам з Херсону, і жодним чином не іронічний щодо того, що показує.

Фільм є повнометражним дебютом. Зйомки тривали три роки. Обраний автором метод потребує колосальних витрат часу й сил; знімальна група просто живе з героями, розчиняється в їхньому побуті, але результат того вартий: збур’ївчани перестають помічати камеру і стають самими собою — що в підсумку дає ефект екранної природності далеко за межами поділу на ігрове й неігрове кіно.

Шерифи селу були потрібні, бо міліція туди не доходила, тож призначили двох селян, Володимира й Віктора, стежити за порядком. Обидва — такі собі господарі життя, в одного — виноградник, другий тримає свиней. На виклики цей дует їздить на кіногенічних жовтих «Жигулях», капот яких треба відкривати монтировкою. Індіанців нема, однак своїх власних волоцюг вистачає — якщо не п’ють, то тягнуть все, що погано лежить; один з таких, найдраматичніших персонажів — місцевий пияк Микола.

Бондарчук виліплює кінематографічну оповідь з усіма рельєфними подробицями. Ось дивак-сепаратист на зібранні громади обурюється тим, що селянам ніхто не видає «посвідчень людей», а в наступному епізоді намагається злетіти на параплані, смішно гепається обличчям у ріллю й нарешті здіймається у небо, з дитячою радістю вигукуючи: «лечу-у!» Ось солідний міліцейський чин готується нагороджувати підлеглих і геть змінюється в обличчі, коли в його телефон раптом проривається далекий грізний «Олег Ярославович». Ось до голови приходить стривожена жіночка і скаржиться на сусіда, що в її сараї завів анаконду (!) і вона тепер боїться туди заходити. Ось Микола з пристрастю й надривом, несподівано чистою російською каже: «Я хочу нормально жити!» і тут же виправдовується, що, мовляв, їсть собак, аби не захворіти туберкульозом. Ось у благенькій кабіні на самому вершечку височезної вежі сидить рудий дядько з трохи пташиним обличчям, сидить і мовчить, вистежує пожежі, щоб аж наприкінці вибухнути філософічним монологом. Ось шерифи, коментуючи чиїсь похорони, підраховують, наскільки дорогу труну можна було б купити на гроші колишніх коханців небіжчиці. Режисерові вдається підтримувати рівновагу між відстороненням, необхідним для спостереження за цим сумним, страшним, смішним життям, і співчуттям до своїх героїв.

Село як село. Абсолютно типове. Цілковито унікальне. Іншого народу у нас немає. Народу взагалі немає, але є оці люди, за яких варто боротися. І ще є нове режисерське ім’я, за яким відтепер варто стежити.