Новорічна казочка

Крім знайомства з молодими героями, на глядачів чекає повернення улюблених — Жені Лукашина, Іпполіта й, звісно, Наді у виконанні Барбари Брильської. Нещодавно Барбара знялася в серіалі «Адмірал Колчак», а в себе в Польщі вона майже не знімається й живе більше ніж скромно, пишуть izvestia.ru.

— У вас є екранний роман, якому вже понад 30 років. Щоразу, коли закінчувався телепоказ «Іронії долі...», глядачі свято вірили, що Женя та Надя будуть щасливими разом. Але виявилося, що це не так...

— Так вигадали сценаристи, й режисер Тимур Бекмамбетов погодився з такою версією. Я не можу розкривати всіх таємниць нової історії, крім відомого вже факту, що стосунки Наді й Жені своєрідно повторюються в їхніх дітях. У новому фільмі багато сюрпризів. Можу сказати, що до фінальних титрів глядач так і не дізнається, чим усе закінчиться. Можу лише натякнути, що остаточне рішення приймає моя героїня, моя Надя.

— Як воно, повертатися в минуле, нехай і кіношне?

— Я погодилася одразу, як і тоді, вперше, коли мені зателефонував Ельдар Рязанов. Новий сценарій цілком я не читала, не було перекладу польською. Знала лише свої сцени. Але мені й не треба було щось грати, важливіше було пам’ятати, якою Надя була в молодості, й залишатися самою собою. Наші з Андрієм Мягковим ролі вже не головні...

— У вашій фільмографії Надя — улюблена героїня?

— Ні. Улюбленою є Єва з фільму Романа Залуського «Анатомія кохання». Там так тонко вибудовувалися стосунки чоловіка та жінки, що нам з моїм партнером Янушем Новицьким вигадувати нічого не треба було.

— «Анатомія кохання» навіть у скороченому радянською цензурою варіанті справила незгладиме враження.

— Після цієї стрічки Рязанов і запросив мене в «Іронію долі». І як мені після цього не любити «Анатомію кохання»?

— Там головною темою була війна статей. Чи є в цій одвічній війні переможець?

— Я ніколи не скажу, що жінка — сторона, що програла. Гадаю, якщо є діти, страждати ніколи. Жінка несе відповідальність за них, тому вона завжди має бути готовою до самостійності. З чоловіком чи без нього — байдуже. Взагалі мало нормальних чоловіків, які здатні оцінити дружину-домогосподарку. Частіше можна почути, що доглядати помешкання — це взагалі не робота. Тому жінкам треба якомога менше залежати від чоловіків. А якщо жінка все-таки програє у війні статей, у цьому завжди є провина не лише чоловіка, а і її самої. Я рано стала самостійною й самодостатньою. Заміж вийшла в 20 років. Але моя мати досі вважає мене маленькою.

— Скільки років вашій мамі?

— Їй 88. Зараз вона гостює в мене, але живе в Лодзі й переїжджати до мене назовсім не хоче. Незважаючи на вік, коли вже просто небезпечно бути самій, свято оберігає свою самостійність. Такий характер. Перше, що вона зробила, коли приїхала, помила мої вікна. Я її не стримувала, бо розумію, як їй хочеться показати, що вона ще в змозі допомогти. Мати привчила мене й сестру до порядку. У дитинстві ми по черзі мали прибирати квартиру, готувати. Обов’язковими були сімейні недільні обіди. Не дозволялося ходити в кіно одній, а тим паче з хлопчиком. Я одного разу збрехала, що була в подруги, а насправді з кавалером пішла в кіно. Тато одразу зрозумів, що я кажу неправду, й сказав, що зараз ми разом з ним підемо до подруги, щоб перевірити. На середині шляху я все-таки зізналася. Мені було так соромно за свою брехню... Це був урок на все життя. Я можу сказати, що в мене є дві важливі риси. У театральному інституті я привчилася ніколи не запізнюватися, а батько дав мені урок, що з правдою жити легше, тому я ніколи не брешу. І не терплю брехні сама.

— Схоже, що у вас не менш сильний характер, ніж у батьків. Як це позначається на стосунках з сином?

— Я намагаюся не ускладнювати своєму синові життя надмірною опікою та любов’ю. Поважаю його пошуки, його прагнення. Йому 25 років, є дівчина. Вона ландшафтний архітектор, і вона мені подобається. Я вже знаю, що буду доброю свекрухою...