Новий формат Одеської опери

Для тих, хто цього року організовував знакові культурні проекти, початок червня ознаменувався погодними сюрпризами. Тижню вологих дощових днів передував небачений ураган, який обрушився на місто і лютував недовго, але наробив чимало лиха. Зокрема були зірвані терміни відкриття Другого міжнародного фестивалю мистецтв в Одеській опері, що передбачав виконання на відкритому повітрі, на площі перед будівлею театру, сценічної кантати Карла Орфа «Карміна Бурана». Але одесити не такий народ, аби змиритися перед натиском стихії. Керівники міста і сам губернатор Едуард Матвійчук пообіцяли притримати дощ, аби, хоч і не першого дня, «Карміна Бурана» все ж прозвучала так, як було заплановано.

КЛАСИКА НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ

На площі перед театром відбувалося яскраве танцювальне дійство за участі балетної трупи театру (балетмейстер-постановник Юрій Васюченко). Тлом для нього служив великий екран, на якому змінювали один одного ретельно підібрані відповідно до змісту номерів кантати архітектурні деталі і картини відомих художників епохи Ренесансу (режисер-постановник і автор відеоряду Валерій Раку). Чудово прозвучали сольні номери у виконанні Надії Сичук, Владислава Горая і Олександра Стрюка. І, звичайно ж, головне навантаження лягло на музичні колективи театру — хор, прекрасно підготовлений головним хормейстером Леонідом Бутенком, симфонічний оркестр. А організував і зібрав усе в потужний звуковий потік, наповнив динамікою, підкреслив виразні контрасти запальної енергії, пружинистих ритмів і просвітленої прозорої лірики, диригент-постановник, який стояв за пультом, він же головний диригент Одеської опери Александру Самоїле. Завдання, які йому цього разу доводилося розв’язувати, ускладнювалися незвичністю акустичних умов, розташуванням двох груп хору справа і зліва від оркестру, великою відстанню між оркестром і самим сценічним майданчиком.

Александру Самоїле я сміливо можу назвати головним героєм усього фестивалю. І річ не лише в тому, що він найактивнішим чином брав участь у розробці його концепції. Сама ця концепція свідчить про продуману програму його дій як керівника театру, колективу, який мав багату історію, але, як здавалося, останніми роками розгубив багато з того, чим колись славився. Я пам’ятаю цей театр на злеті кінця 1970-х початку 1980-х років. Кожна прем’єра викликала тоді широкий суспільний резонанс, обговорювалася в республіканській і всесоюзній пресі. Шанувальникам опери і балету пропонувалися нові назви, афіша не дублювала репертуар інших українських театрів. Багато з того, що тоді ставилося і звучало, можна було побачити і почути тільки в Одесі. А потім почався тривалий ремонт, що завжди ставить трупу і керівництво в складні екстремальні умови. Після ремонту — чехарда з кадровими призначеннями, експерименти в цій сфері, що лихоманили колектив і відволікали від творчих завдань. І ось, нарешті, все стало на свої місця. Взялася за справу новий енергійний директор Н.М. Бабич, одеситка, яка добре знає місцеві умови, має великий досвід адміністративної роботи, а головне — любить своє місто і театр, в який, відчувається з усього, прийшла надовго.

Я вже говорила про прекрасну форму, в якій перебуває хор театру, і це заслуга його беззмінного багаторічного керівника, ерудованого музиканта і суворого наставника Леоніда Бутенка. Оркестр і хор — це основні чинники, що забезпечують стабільність і якісний рівень діяльності такого складного організму, яким є оперний театр. Лише на такій міцній базі можна зважитися на модернізацію сценічної сторони й упроваджувати сучасні принципи постановочних рішень. Це підтвердили такі фестивальні вистави, як прем’єра двох знаменитих балетів Ігоря Стравінського «Жар-птиця» і «Весна священна», а також одеська версія опери Дж. Пуччіні «Турандот». І в одному, і в іншому випадку успіх не був би досягнутий, якби за пультом не стояв музикант високої культури і великого практичного досвіду, людина, яка відчуває природу театру, володіє сильною диригентською волею Александру Самоїле.

МІСЦЕВИЙ ПАТРІОТИЗМ І ЗАЇЖДЖІ ЗІРКИ

Балети Ігоря Стравінського, що свого часу викликали небувалий шум у Парижі, сьогодні стали класикою сучасного балетного театру. За сто років, які минули з дня скандальної паризької прем’єри «Весни священної», до цієї партитури звертаються хореографи всього світу, створюючи все нові її сценічні версії, по-своєму викладаючи сюжет, придумуючи витіюваті рухи, пози, танцювальний малюнок, використовуючи лексику як класичного, так і модерного танцю. Кожна така постановка є перевіркою на міцність і оркестру, і всієї балетної трупи театру. Одеський балет цю перевірку з честю витримав. Добре відомий балетмейстер-постановник Григорій Ковтун запропонував виконавцям дуже непростий хореографічний текст, у «Жар-птиці» він більше спирається на класику, в «Весні священній» використовує широкий діапазон складних рухів, свідомо відступаючи від класичних канонів. Яскравому видовищу і барвистості цього балетного вечора сприяли декорації Станіслава Зайцева, а також костюми Олени Лєснікової і Злати Цирценс. Хорошу форму балетної трупи підтвердив внесений у фестивальну програму балет «Дон Кіхот» Мінкуса, який прикрасив виступ у партіях Кітрі і Базіля провідних солістів Маріїнського театру Олени Євсеєвої та Філіпа Стьопіна.

 На камерному майданчику у фойє театру гості фестивалю змогли почути і побачити оперу Д. Бортнянського «Алкід», створену за тогочасними канонами на італійське лібрето П’єтро Метастазіо. Була запропонована концертна версія опери в костюмах, за участю балетних виконавців і двох камерних хорових колективів, дитячого хору спеціальної музичної школи ім. П.С. Столярського (керівник Тетяна Яковчук) і хору «Оріана» Одеського обласного центру української культури (керівник Галина Шпак). Цей проект здійснили диригент Оксана Линів і режисер Сергій Зуєнко. Найбільш переконливими на сьогодні виглядали виконавці вокальних партій: Алкід — Ірина Берлізова, Фронім — Владислав Горай, Едоніда — Олена Кистеньова, Аретея — Анастасія Голуб. Що стосується режисерської і диригентської інтерпретацій, то можна сказати, що доки зроблено тільки перший крок до того, аби знайти правильний ключ до цього твору, що ще не увійшов до сценічної практики. Робота над ним, безумовно, повинна продовжитися, оскільки сам факт звернення до партитури Д. Бортнянського заслуговує схвалення.

Успіх свята такого масштабу, який тривав більше тижня, завжди пов’язаний з участю у виставах і концертах визнаних світових знаменитостей. В Одесі придумали чудовий хід, що дозволив поєднати місцевий патріотизм із захопленням заїжджими зірками. А покликали організатори фестивалю тих зірок, які свого часу сходили на широкий небосхил, випурхнувши зі стін рідної Альма-Матер, колись консерваторії, а нині — Одеської музичної академії імені Антоніни Нежданової. Адже не випадково вона носить ім’я знаменитої співачки, як не випадково й те, що упродовж багатьох років її очолював вихованець одеської вокальної школи, а пізніше і сам вихователь нових талантів Микола Огренич. Я могла спостерігати, як перед початком завершального концерту і в антракті зграйка учнів, нинішніх і колишніх, зібралася біля ложі свого шанованого і улюбленого професора, завідуючої вокальною кафедрою академії Галини Поливанової. Всім хотілося почути її думку, поділитися своїми враженнями, отримати викладені декількома словами поради і настанови.

Про постановку пуччінівської «Турандот» треба було б говорити окремо. Це одна з прем’єр останніх років, яку я б назвала програмною. Якщо театр і надалі орієнтуватиметься на такий рівень, він, образно кажучи, наздожене і пережене власну минулу славу. Настільки бажана дорога до Європи пролягає саме в такому напрямі. Виставу поставили запрошені з Німеччини майстри: режисер Крістіан фон Гетц, художник Олена Брексендорф, хореограф Верена Хірхольцер. Вони уникнули як спокуси перекроювання сюжету задля актуальної його модернізації, так і зайвого акценту на китайській екзотиці з неодмінними червоними драконами, зміями, статуями східних божеств. Постановка вийшла аскетичною й суворою, що відповідало атмосфері самого твору, в якому як-не-як рубають голови молодим закоханим, а жителів змушують не спати ночами, боячись жорстокості своєї правительки.

Сценічний майданчик облямований у виставі високими білими стінами-екранами, на яких під час дії виникають відеозображення — то немовби неясні тіні і розмиті картини, то жіночі обличчя. На тлі приглушених пастельних тонів виділяються окремі яскраві деталі. Це гігантська парадна сукня Турандот у вигляді високого постаменту, на вершині якого в прорізі для голови з’являється її обличчя. Це криваво-червоне вбрання танцівниці, що символічно змальовує ката і акцентує тему страти колишніх претендентів на руку принцеси. Народ тут носить повсякденний робочий одяг, представники влади — вбрання, що відповідає їхньому статусу. Складні партії Турандот і Калафа виконали запрошені знаменитості Ганна Шафажинська і Костянтин Андрєєв, у послужному списку яких чисельні перемоги на міжнародних конкурсах, виступи на престижних європейських сценах. Ганна Шафажинська володіє всіма даними справжньої оперної примадонни. У неї дуже ефектна яскрава зовнішність, вона впевнено тримається на сцені і так же впевнено долає вокальні труднощі. Костянтина Андрєєва я б назвала інтелігентним і культурним співаком, який не прагнув приголомшити публіку форсуванням звука і високими нотами, а підкреслив глибину внутрішнього змісту образу закоханого парубка, його тверду рішучість розтопити крижане серце гордої принцеси. Анітрохи не поступилася гастролерам у майстерності і музичному відчутті солістка одеської опери Лариса Зуєнко, яка виконала партію маленької самовідданої Лю. Сцена смерті Лю вийшла по-справжньому зворушливою і проникливою. На висоті і тут, й у всіх інших епізодах був увесь акторський ансамбль. Хочеться відзначити й те, як вдало вирішив постановник масові сцени за участю хору. З одного боку, хор у виставі не був статичним, а виконував дієві завдання. Водночас у моменти, коли виникали хорові інтермедії або вибудовувалися загальні кульмінації, всі хористи виходили на авансцену, розверталися обличчям до глядачів і до диригента і застигали в живописних композиціях, що допомагало домогтися тонкого нюансування, а також чистоти і монолітності звучання хорової маси.

Я не буду в цій статті зупинятися на менш вдалій постановці «Аїди». Скажу лише, що дуже гідно виступила у заголовній партії солістка Національної опери України Оксана Крамарева. Значно менше вразив у партії Радамеса її партнер Август Амонов. Але в гала-концерті він зміг реабілітувати себе як провідний соліст Маріїнського театру, продемонструвавши вокальну свободу, темперамент, гнучку взаємодію з партнерами в дуетних сценах. Програма цього фінального акорду була складена з сольних номерів і дуетів популярних опер романтичного репертуару, пов’язаних з великими пристрастями, що вимагають великого штриха, яскравості і потужності звучання голосів, які перекривають потужність оркестрової звучності. Винятком з цієї переважаючої тенденції, мабуть, виявився виступ солістки Національної опери України Сусанни Чакоян, яка продемонструвала в Арії Лінди з опери Доніцетті «Лінда ді Шамуні» майстерне володіння стилем класичного бельканто, а в ефектній арії Олімпії з «Казок Гофмана» Оффенбаха, прийнятої на ура аудиторією, акторський талант і дар перевтілення. На італійському тлі виділилися своїм особливим колоритом фрагменти з російських опер. Прекрасно прозвучала Арія Алеко з однойменної опери Рахманінова у виконанні корифея Маріїнської сцени Михайла Кита. Тріумфальним був виступ і в італійському, і в російському репертуарі потужного драматичного баритона, на сьогоднішній день вже безумовного майстра високого класу Віталія Білого. Вдало виступив і в партії Амонасро в «Аїді», і в концертній програмі ще один вихованець одеської вокальної школи Станіслав Трифонов.

Інтернет-трансляція гала-концерту під знаковою назвою «Одеські зірки світової опери» розширила аудиторію його слухачів і глядачів. А сам фестиваль став не лише яскравою подією культурного життя Одеси, але й святом надії. Хочеться вірити, що й одесити, і заїжджі туристи будуть надалі знати і цінувати Одеську оперу не лише як архітектурний шедевр, але і як театр, що має своє неповторне обличчя, привертає увагу істинними художніми звершеннями.