Обережно: вони турбуються!

«Все почалося з того, що в новинах я побачив сюжет про соціального працівника, що використовував лазівки в законі в своїх корисливих цілях» — так, за словами британського режисера Джея БЛЕЙКСОНА, з’явилася ідея фільму I Care a Lot (буквально «Мені зовсім небайдуже»), що демонструється в Україні під назвою «Аферистка» — хоча з огляду на зміст і оригінальну назву більше підійшло би «Турботлива».

Починається ця чорна, якщо не сказати, жорстока комедія закадровим монологом про те, що світ ділиться на здобич і хижаків. Та, що говорить, упевнена в тому, що вона — «левиця». Коли ж Марла Грейсон (Розамунд ПАЙК) з’являється перед камерою, то сам її зовнішній вигляд свідчить: це впевнена у собі хижачка в чорних окулярах. Котра, якщо треба, може прибирати подоби невинного ягняти. Таке — надзвичайно органічне — перетворення з нею відбувається в суді, куди вона приходить, аби отримати опіку над черговою літньою людиною як недієздатною. Причому людина може бути цілком при тямі, але за допомогою підкупленої лікарки Марла завжди має потрібного папірця. Завдяки вищезгаданим лазівкам у законі можна відсторонити від опіки навіть прямих родичів. Кошти та нерухомість підопічних переходять у володіння опікунки. Отака чудова схема.

І все працює як по маслу, доки в пазурах у турботливої аферистки не опиняється така собі Дженніфер (Даян ВІСТ) — рідна мати ватажка російської мафії Романа Луньова, звісно, нарваного й безжального, як усі ватажки. Отут і починаються халепи. Але не на ту напали.

Власне, мафіозі й відповідають майже за всю комедійну лінію. Підручні Луньова — рідкісне збіговисько телепнів, незграб і придурків. Горе-бандити нездатні навіть утрьох визволити Дженніфер з будинку перестарілих. А найдивніший і дещо сумнівний хід — це, власне, особа Луньова. Грає його Пітер ДІНКЛЕЙДЖ — той самий низькорослий розумаха Тіріон Ланністер з «Гри престолів». Не зовсім зрозуміло, чому на роль антигероя Джей Блейксон обрав саме його. Звісно, тут є суто прагматичний розрахунок на те, що в кіно підуть фанати актора. Криміналітет відповідно до вимог жанру варто зображувати саркастично; але робити антагоністом маленьку людину — певний перебір.

На користь Блейксона свідчить те, що він не використовує фізичну особливість Дінклейджа як привід для насмішок з його персонажа. Луньов протистоїть Марлі як сильний — сильній. Причому явно її недооцінює, що грає з ним кепський жарт.

В цілому, сюжет злагоджений і закручений. Марла пре як танк, ламає долі й родини, не боїться нікого й нічого. Пайк грає настільки зразкову лиходійку, що мимоволі згадуєш іншу негідницю в її виконанні — зрадницю Джеймса Бонда в «Помри, але не зараз» (2002). Правда, в певні моменти здається, що режисер (він же сценарист) відверто підіграє Марлі, регулярно застосовуючи прийом Deus ex machina — коли персонаж уникає лиха за збігом щасливих драматургічних обставин. Але це радше оманливий хід, який робить розв’язку особливо несподіваною.

Позитивних героїв та героїнь тут нема; усім співчуваєш та усіх ненавидиш порівну. Все весело й захопливо; все яскраво й чудернацьки. Майже впритул до фіналу нагромаджується правота Марли: таки дійсно, схоже, що світом керують хижаки і харчуються вони безперешкодно. Аж поки один різкий, крутий поворот не розбиває вщент цю м’ясоїдну філософію. Бо є ще в світі просто люди. Яким ніщо людське не чуже. В тому числі біль і гнів.

Навіть найсумирнішій здобичі теж інколи буває небайдуже.

А коли здобичі стає небайдуже, хижакам краще тікати.