«Очевидне – неймовірне»

Ця постановка стане хедлайнером Шекспірівського фестивалю, який є однією з центральних культурних подій у Європі. Постановку здійснив режисер Ростислав Держипільський — у Івано-Франківському драматичному театрі ім. І. Франка. У виставі задіяні популярні актори зі Львова, Франківська та Києва. Із питання про ці гранд-гастролі в Польщу ми й почали нашу бесіду, а ще пан Держипільський розказав, як амбітні мрії втілює в оригінальні арт-проекти, про колег-однодумців і творчу команду, що підкорює театральний Олімп.

«НАС УСІХ ОБ’ЄДНУЄ ТВОРЧІСТЬ. І ЦЕ НЕ ПРОСТО ГАРНІ СЛОВА»

— Пане Ростиславе, на вас і ваш театр справді чекає визначна подія. Адже вперше така честь для української вистави. До того ж цей фестиваль у Польщі нібито патронує королева Великобританії. Як збираєтесь пристосуватися до певного театрального простору, адже ваш Hamlet іде у підвалі?

— У Гданську унікальне театральне приміщення. Зал створено за зразком Шекспірівського театру, але він технічно оснащений на найвищому сучасному рівні. На тій сцені грають найкращі колективи Європи. Ми зіграємо свою виставу  двічі.  Як пристосувати постановку саме до цієї сцени, вже придумали. Доведеться йти на певні компроміси, але без втрати художньої цілісності й цінності. Дещо змінювати по ходу, але з цього можуть виникнути дуже цікаві та несподівані речі...

— Нині Івано-Франківський театр збирає у своїх проектах  популярних акторів із різних міст України. Це, зокрема, Дмитро Рибалевський, Юрій Хвостенко, Ірма Вітовська, Олег Цьона, Анастасія Блажчук, Наталія Половинка... Очевидно, це складно, зокрема й фінансово, об’єднати — їх усіх?

— Усі перераховані особистості — мої друзі, для яких питання фінансове в даній співпраці — не на першому місці. Нас усіх об’єднує творчість. І це не просто гарні слова. Так воно є.  Складність полягає саме в координації співпраці для приїжджих і наших місцевих акторів, які також багато знімаються і задіяні в різних театральних проектах і в Києві, й в інших містах.  Але нічого в житті не буває легко. Я віддаю перевагу думці, що неможливого — не буває. Так і виходить.

— Щойно у Франківську відгомонів фестиваль Porto Franko, який вже назвали однією з найважливіших культурних подій останнього часу. В чому особливість формату цього фесту, який ви організовували?

— Це справді непросто. У нашого колективу надзвичайно насичене життя: гастролі, прем’єри (зазвичай за сезон їх шість-сім). У квітні на базі нашого театру вперше провели «Весняну школу акторської майстерності НСТДУ». До нас з’їхалися молоді актори та студенти театральних вишів з усієї України, та й не тільки, щоб поділитися своїм досвідом, своїми проблемами, своїм баченням майбутнього українського театру. Також цього року при театрі ми відкрили режисерську майстерню.  Одним словом, багато ідей, планів і проектів — часу бракує, але не бракує бажання. Осягати нове та виходити за рамки знаного — виклик самим собі.

Porto Franko став черговим викликом і допінгом — для мене особисто, для культурної еліти, для міста, зрештою.  У рамках проекту змогли представити найсучасніші європейські колективи, тенденції та найрізноманітніші види сучасного мистецтва.  Такий мультидисциплінарний формат принесе неоціненну користь для розвитку українського мистецтва.

— До речі, як вам вдалося домовитись із представниками Еймунтаса Някрошюса, щоб одна з останніх його вистав — «Майстер голоду» за Кафкою — потрапила в Україну?

— Це була наша мрія. Переговори велися тривалий час. Зрештою, завдячуючи великою мірою і куратору театральної програми, заслуженому артистові України Олексію Гнатковському  це стало можливим.

Някрошюс — майстер, і велика честь для нас, що приїхав на наш фестиваль, а ще — це щось з розряду «очевидне — неймовірне». Хоча на сьогоднішній день ця подія, як на мене, цілком закономірна, тому що про наш театр добре знають в Європі, нас запрошують. Гадаю, завдяки цьому і вдалося переконати пана Някрошюса, що його вистава братиме участь у достойному фестивалі з цікавим майбутнім.

«КОЛИ ВЧИТЕЛЬ І УЧЕНЬ ТВОРЯТЬ РАЗОМ — ЦЕ СКЛАДНО»

— На фестивалі ви показали свою нову роботу за мотивами творів Василя Стефаника — «Вона — Земля». Під час перегляду плачуть і критики, і звичайні глядачі. Що спонукало вас звернутися до Стефаника саме сьогодні?

  — Ідея постановки виникла два роки тому. Стефаник — геніальний письменник. Він близький мені за світоглядом і духом. Його твори — виразники загальнолюдських універсальних та, водночас, саме українських проблем і конфліктів, адже вони «списані» з цього ґрунту. Бог, Мати, Земля — його ключові образи та наскрізні мотиви є наріжними образами та мотивами української культури та ментальності. А письменницька манера — конденсація болю — найбільш відповідає енергетичним вібраціям сьогоднішнього дня.  Тому Стефаник так чіпляє сьогодні, й саме сьогодні потрібен.

Я обрав його новели для акторських тренажів своїх студентів. І почав відкривати Стефаника заново, як це завжди буває, коли маєш справу з геніями.

Він повів мене за собою. І це був зовсім інший шлях, ніж я міг собі уявити. Робота вийшла іншого ґатунку, ніж мої попередні. Звісно, в цьому я завдячую великою мірою і моїм соратникам —  чудовим акторам Наталці Половинці та Олегові Цьоні.

— Виконавиця головної ролі у виставі, а також співрежисер Наталка Половинка — постать непересічна, людина вимоглива. Як складалася ваша співпраця?

— Наталія Половина — насправді унікальна особистість у театральному, музичному і кіно-просторі. Нас із нею пов’язує давня дружба і співпраця.

Саме з Наталкою Половинкою я створив постановки за творами Марії Матіос «Солодка Даруся» та «Нація» (вони двічі номінувалися на здобуття Шевченківської премії).  Наталя багато зробила для професійного становлення моїх студентів і першого випуску, що вже десятий рік на сцені, й другого — цьогорічного. Розуміючи масштаби цієї особистості, її духовний і творчий потенціали, я не міг не мріяти про співпрацю з нею як з актрисою. І тепер можу сказати впевнено: як режисера, мене це колосально збагатило. Хоча, безперечно, було дуже непросто. І не могло бути просто. З сильними творчими особистостями це й неможливо.

Наталка Половинка — серед моїх учителів. А коли вчитель і учень творять разом — це складно. Але в хорошому сенсі цього слова. Бо якщо є мета і любов — результат непередбачуваний і цікавий. У цьому сенсі нам із Половинкою дуже цікаво. Ми обидва інтуїти, які не бояться рухатися навмання, дослухаючись до якихось ще не зримих, не окреслених вібрацій матеріалу і часу.

Для мене це й є творчість — непередбачуваність результату.

— Чи продовжиться гастрольне життя вашого «Оскар і Рожева Пані» в новому театральному сезоні? Що вам дала ця вистава як людині, батькові, митцеві? Чи варто очікувати на продовження вашого творчого тандему з однією з найпопулярніших українських актрис Ірмою Вітовською?

— Арт-проект «Оскар і Рожева Пані» апелює до милосердя, виявляє проблеми, про існування яких я раніше не замислювався. Це болісні відкриття. Але я вдячний Богові, що не лишився осторонь і зміг зробити посильний вклад у розвиток паліативної допомоги в Україні. Всі, хто брав участь у роботі над «Оскаром...», доклали чимало сил і любові для того, щоб цей арт-проект став одним із найуспішніших. Я впевнений, що в цієї постановки буде довге життя, адже проблема ще лишається. Зостається ще багато сердець, які потрібно розбудити й наповнити світлом милосердя.

Щодо Ірми Вітовської, то в нас не просто творчий тандем. Ми — учні одного педагога, відомо мого актора Богдана Козака. В нас спільні мистецькі орієнтири, схожі громадянська та людська позиції. Це великий подарунок життя — мати однодумців. Звісно, є багато творчих задумів. Але всьому свій час.