Офісне пекло

Ця п’єса Інгрід Лаузунд, німецького драматурга, нині популярна в країнах Східної Європи. До речі, «Безхребетність» поціновувачі театру, що не забувають навідуватися до затишних експериментальних центрів, могли бачити кілька років тому в «ДАХу» у Влада Троїцького. Тим більше варто відвідати й «Вільну сцену», оскільки другий спектакль зовсім не схожий на перший ані сценічним рішенням, ані розставленими смисловими акцентами. П’єсу Лаузунд цілком можна зарахувати до категорії «виробничих», колись настільки популярних на радянській сцені.

Ось тільки нині герої «суворих трудових буднів» — не самовіддані шахтарі та лікарі-філософи або принципові виконроби, а корпоративні працівники, які з мурашиною завзятістю копошаться в офісах, вибудовують собі довгі тунелі кар’єрних просувань; здійснюють, якщо дивитися стороннім оком, безглузді ритуали; поважно дотримуються суворих правил, заборон, обмежень. П’єса і спектакль пропонують нам уважніше придивитися до нових персонажів реальності й побачити в них не «гвинтики» відлагодженого механізму, а людей із їхніми надіями, мріями, комплексами, фобіями, амбіціями, бажаннями, прихильностями, звичками, які в мільярдах комбінацій формують ту чи іншу особистість.

Сюжетна історія спектаклю — це відчайдушна боротьба за владу, за успіх, за хвилину переваги над колегою, за похвалу шефа, за надбавку до зарплатні, за підвищення на посаді, за недоторканний статус. Режисер Анастасія Осмоловська вибудовує довгу низку епізодів-мініатюр на «службові» теми, розганяючи ритм дії до запаморочливої швидкості. П’ятеро героїв на божевільному слаломі намагаються лавірувати між прапорцями-обмежувачами, що називаються «корпоративною етикою», при цьому намагаючись побудувати стратегію власного шляху до заповітного призового фінішу. Ось тільки останній, як не намагайся, немов уявна лінія горизонту — все так само недосяжний і примарний.

І актори, й режисер цю ситуацію абсурдного існування у світі уявних ідеалів всіляко підкреслюють і навіть посилюють, доводячи ситуації до відвертого стьобу і карикатури. Головне ж питання — як у цьому офісному пеклі зберегти «хребет», не зламатися, не прогнутися, вистояти, залишитися людиною, тобто істотою прямоходячою та розумною — в цьому спектаклі постає тривожним і хворобливим, неприємним і оглушливим, як різкий звук будильника посеред солодкої нічної фантазії. І, власне, кожен із п’яти прекрасних зразків-типажів «менеджерів середньої ланки» у виконанні Тамари Антропової, Сергія Буліна, Ганни Бичковської, Андрія Ісаєнко і Михайла Пшеничного пропонує якщо не остаточну відповідь, то, принаймні, спосіб уникнути повного краху. Хтось краде ідеї та підбурює колег, хтось, зачаївшись, чекає на помилку конкурента, хтось використовує власну чарівливість і хитрість, щоб виграти двобій, хтось займається нескінченними автотренінгами і намагається знайти внутрішню рівновагу, свідомо знаючи про вразливість такої інертної позиції, а хтось сміливо крокує по головах і кар’єрах, анітрохи не сумніваючись у власній геніальності.

Поміщені в закритий простір однієї кімнати, ці герої час від часу виходять лише у своєрідну «камеру тортур» — кабінет шефа, або сповідальню — туалет, де унітаз цілком можна прирівняти до кушетки психолога й де можна виговоритися-виплакатися без остраху набути слави слабкої людини, не боячись діагнозу-вироку «безхребетний».

Фінал спектаклю, в якому герої нібито здійснюють втечу з остогидлої компанії на свободу, насправді утопічний. Він народжений їх розхитаною психікою як варіант альтернативної реальності. Проте в житті цей вихід, як правило, буває наглухо забитий. А це означає, що, відсапавшись і набравшись сил, і герої спектаклю, й ми знову повертаємося на круги своя.