Ох, уже ця Настя Добриніна!

Це молоді актори, співаки, музиканти, сценографи, чиї роботи запам’яталися киянам, а деякі театрали, читаючи афішу, навіть стали відшукувати їхні прізвища, щоб подивитися нові вистави і послухати концерти з їхньою участю. Звичайно, час покаже, хто з цих «зірочок» стане справжньою Зіркою, а хто промайне, немов комета, залишивши лише кілька рецензій критиків на театральному небосхилі. «День» починає публікацію серії статей-портретів про шукаючих і талановитих молодих майстрів України.

У цій рубриці дебютує актриса Театру ім. І. Франка — Анастасія Добриніна. Нинішній сезон для неї знаковий. Актриса відзначить свій перший ювілей. За п’ять років роботи на уславленій сцені Анастасія Добриніна виступала і в масовках, і в епізодах, а також зіграла серйозні головні ролі, якими будь-який актор на початку шляху може пишатися. Глядачам запам’яталися такі образи, створені Добриніною, як дочка Городничого Марія Антонівна в гоголівському «Ревізорі», Груше Вахнадзе в знаменитому брехтівському «Кавказькому крейдяному колі», Даша у відомій п’єсі Заградника «Соло для годинника з боєм», Фаншетта в іскрометному «Весіллі Фігаро». А в лютому глядачі побачать Анастасію в ролі шинкарки Катерини в прем’єрній виставі «Назар Стодоля».

Як стають актрисами? У кожного свій шлях на сцену. Питання: ким бути? Добриніна визначила для себе ще в дитинстві — тільки актрисою, причому з безпосередністю вона вже тоді наголошувала: «Я буду не просто актрисою, а хорошою актрисою». У сім років Настя вперше вийшла на франківську сцену в легендарній виставі «Тев’є-Тевель», зігравши дочку Тев’є — Шпрінцу. Вона фактично виросла за кулісами. Добриніна — представниця уславленої театральної династії. З малих років Настя сприймала корифеїв-франківців рідними людьми. Адже її дідусь — актор Анатолій Пономаренко, а його рідний брат, Євген Пономаренко разом із дружиною, Наталією Ужвій були зірками української сцени. Батьки також мають безпосереднє відношення до театру. Батько, В’ячеслав Добринін, багато років віддав сцені, а мама, Наталія Пономаренко завідує літературною частиною Театру ім. І. Франка. Але відомі родичі — це, радше, підмога духовна, а доводити, чого ти вартий, все-таки кожному артисту доводиться самостійно, виходячи на сцену сам на сам із глядачем. І Анастасія добре це розуміє.

Мета, до якої прагне молода актриса — «стати професіоналом вищої категорії». Вона радіє будь-якій роботі на сцені. «У мене є різні ролі: великі, епізоди, маленькі, мені цікаво абсолютно все, будь-який жанр. Не важливо, велика роль чи маленька, все одно ти виходиш на сцену, до глядача. І в будь-якому випадку треба відпрацювати на всі 120%. Як каже наш художній керівник Богдан Сильвестрович Ступка, 20% у актора йде на природне хвилювання і в результаті залишається та заповітна, потрібна сотня відсотків віддачі, яку отримає глядач», — каже актриса.

Анастасія Добриніна — активна, темпераментна, швидкореагуюча і в житті, і на сцені. Її внутрішня потужність, жива емоційність, чуйність до схоплювання режисерської ідеї яскраво виявляється в рішенні образу Груше в «Кавказькому крейдяному колі». На сьогодні це одна з найцікавіших ролей актриси. З інститутських часів, граючи ролі різнопланові та різножанрові, Анастасія мріяла про таку потужну драматичну роботу. У постановці відомого литовського режисера Лінаса Зайкаускаса Добриніна-Груше переконливо веде брехтівську епічну лінію притчі про добро і зло, про неминучість вибору, про вищу відповідальність людини перед собою і світом. У цій розповіді про порятунок дитини, з’ясуванні прав: хто справжня мати, покладених у сюжет «Кавказького крейдяного кола», гармонійно поєднані реальність і метафора. Як це зіграти, у чому знайти органіку існування на сцені?

— Я не «підкладала» під цей сюжет почуття, пов’язані з материнством, яких я ще реально не відчула. Якщо говорити про якісь глобальні речі, мені уявилося, що дитина, яку Груше рятує, несе через льодовик, це є моє життя. Я розповідаю цим самим про моменти свого буття, позитивні, негативні, — зізнається Добриніна. — Актору має бути властива певна сміливість, щоб він зміг розказати про себе, свою долю в художній формі, піти від побуту, цю розповідь втілити в емоції і почуття. Режисер домагався зі мною ось цього. Ми з самого початку не говорили про Груше тільки в зв’язку з дитиною, ми вирішували цей образ як образ молодої жінки, яка несе свій фатум не зі своєї волі. Цей фатум їй, як надмету, дав Господь Бог. Він їй поставив завдання, ось це! Чи зможеш ти його виконати, голубонько, ось тоді подивимося... І Груше змогла...

Для людини творчої необхідною межею є «самокопання». Тобто самоконтроль і самооцінка. Після кожної зіграної вистави актриса віч-на-віч із собою ретельно розбирає свою роль, аналізує, зважує, що змогла, чого і де не дотягла. І виставляє собі оцінки... «Ну, Добриніна, спрацювала ти на чотири з мінусом, або на чотири з плюсом, або з двома плюсами. П’ятірку, зізналася актриса, вона не ставить собі ніколи, до неї ще працювати й працювати! Так, до вищих оцінок своєї роботи актор йде все життя, ця праця настільки оригінальна, що іноді досвід і роки не допомагають, свою спроможність на сцені сплесками натхнення треба доводити кожного разу, в кожній виставі.