Олег СКРИПКА: «Відчуття, що нас хочуть просто задушити...»

оли десять років тому з'явилися «ВВ», відразу стало зрозуміло, що це не просто одна з багатьох рок-команд, яка експериментує з українською мовою й намагається піднятися на хвилі нового українського патріотизму. Саме їм, завдяки — хто знає чому? — таланту, смаку, розуму, енергії вдалося зробити те, чого на старті прагнуло чимало груп, — встановити планку українського року. «Після Веделя були «ВВ» — так могла б виглядати «Історія української музики», написана, припустімо, через кілька тисячоліть, якимсь захопленим музичним екстремістом. Усі ці десять років, поступово структуруючись, український рок-рух дедалі більше нагадував гонку за лідером — титул, який, безумовно, асоціювався лише з «ВВ». Але кожен, хто хоча раз побував у шкурі першого, знає, наскільки важке це завдання — відповідальність відповідати, жити під прицілом чиїхось очікувань, які безапеляційно втручаються в твоє життя, немов настирливі мухи. Від «ВВ» (а хто, якщо не «ВВ»?) не просто постійно чекають чогось — нових пісень, концертів або дисків. Саме від них, які змогли нормально вижити в ситуації розпаду, очікували й «ноу-хау» українського рок-виживання на руїнах андерграунду. Власне, з питання про рецепт виживання в хаотичних умовах місцевого шоу-бізнесу й почалася бесіда з лідером «ВВ» Олегом Скрипкою в редакції «Дня», але його відповідь перевершила навіть найпесимістичніші прогнози:

— Три роки тому ми приїхали з Франції в Україну з вірою в те, що тут уже можна й працювати, й жити. Саме для цього ми й повернулися. Але тепер у нас період великого розчарування. Тому що країна все-таки не готова — є великий розрив між видимою стороною шоу- бізнесу та тими процесами, які насправді відбуваються. Як кажуть представники шоу-бізнесу: шоу — є, а бізнесу — немає. Я не знаю, як виживають наші естрадні колеги, але рокери живуть не дуже добре, тому що основного заробітку артистів — відрахувань від продажу альбомів — у принципі немає. Якщо раніше компанії обіцяли відсотки з продажу (як, наприклад, московська Gala-Records, з якою ми співпрацювали), то цих відсотків ніхто навіть в очі не бачив, а зараз компанії, які займаються тиражуванням, заявляють, що з альбомів зовсім нічого платити не будуть, оскільки це й так реклама для групи. Про концерти їх організатори теж твердять, що це насамперед реклама для нас і плюс ще радість.

Ви повинні зрозуміти, що в таких умовах працювати просто неможливо, а тому необхідно в Україні створити правову й адміністративну базу для артистів, відпрацювати схеми. Якщо за кордоном шоу-бізнес нормально існує, значить треба брати якусь кальку й застосовувати в наших умовах. Я спробував це зробити. Як наслідок у листопаді минулого року ми підписуємо контракт з фірмою УМПО (Українське мистецько-правове об'єднання), яка обіцяла нам створити умови для праці. На словах усе звучало переконливо й гарно. Але тепер вона не дозволяє нам грати концерти, випустити вже готовий альбом і в кінцевому результаті подає на нас у суд за те, що ми відіграли єдиний за півроку концерт у Києві, який нам організувало Міністерство культури. Фірма вважає нас своєю власністю. В результаті групі доведеться боротися за право виступати.

Я навіть не можу детальніше розповісти про суть конфлікту, оскільки зв'язаний забов'язаннями згідно з контрактом. (У свою чергу УМПО коментувати ситуацію до судового розгляду відмовилося. — Ред. )

— А якими є на сьогодні взагалі відносини «ВВ», можливо, єдиної української супергрупи, з рідною державою?

— Парадокс у чому: доброзичливе ставлення до групи широкої публіки і якесь неоднозначно-насторожене ставлення з боку офіційних структур, неприйняття. Нічим не можу це пояснити. Зрозуміло, коли була Радянська влада, рокери її дратували: голосно співають, їхні тексти ніким не літувалися... Але формально цей час минув. Може, хтось скаже, що зараз немає хороших пісень. Але пісні є. Просто ми їх ніяк не можемо випустити. Через правові та адміністративні проблеми, про які я казав. І я відчуваю розчарування: таке враження, що країна не хоче ніякого позитивного руху назустріч новому століттю.

— Ви згадали про лицемірство радянських часів, коли, можливо, найбільш затребувані народом артисти, були проігноровані державою. Невже нічого не змінилося? Дуже гіркий приклад: нещодавно помер Анатолій Солов'яненко, великий співак, якому останніми роками лише уві сні снилося, що він співає зі сцени...

— Дуже добре сказав Жванецький, що велике лицемірство розбилося на дуже маленькі, начебто нешкідливі, але вони накопичуються. А з іншого боку — історія шоу-бізнесу, навіть західного, сумна. Є не один випадок, коли відома людина, скажімо, видатний професіонал, наприкінці життя виявлялася незатребуваною. Зовсім не тому, що вона втратила професійні навички чи любов народу. Але в наслідок дії інших законів — не людських, але комерційних. А тим паче законів нашого недорозвиненого шоу-бізнесу — одного артиста «зручненько дати», іншого — «незручненько». У них є навіть свій сленг — «покатаємо цього артиста», а в цього «претензій забагато».

Щодо нашої групи, то ми нині у будь-якому випадку «на горі». А що казати про молодих хлопців? Якщо раніше були якісь підвали, де можна було репетирувати, то де тепер ті підвали, не кажучи вже про якісь фестивалі чи свята міста, вулиці, де молоді групи грають? Час визначає музику: 50—70-ті — це були роки романтизму, й групи всі були незалежні, кожна — культурне явище. Нині суспільство перетворилося на суспільство масового споживання, й культура теж являє собою продукт масового споживання. Тому закони, які існують у шоу-бізнесі, — це закони ширвжитку: дешевка, але з яскравою етикеткою. Співаки в пір'ї та блискітках, екстравагантні вибрики. На професійному жаргоні сучасні поп-альбоми називаються «куклами». Тобто там дві пісні — зверху й знизу, — розкручені на радіо та TV, а всередині порожньо. Артисти в цьому найменше винні. І єдине, що може в цих умовах дозволити собі група «Воплі Відоплясова», — це спробувати створювати інший продукт. Не ширвжиток, а «от кутюр».

Музичний ринок, як і все наше суспільство, потроху структурується. Спочатку ж було як? І «ВВ», і ще якісь групи — всі змішалися в одну купу — «коні, люди» — й помчали кудись. А потім усі бачать — це — коні, а це — люди. Тому група «ВВ» з передачі «Територія «А» зникла. Не тому, що хтось когось не любить, а тому, що стало зрозуміло — це різні речі. І це нормальний закон розвитку.

— Як часто вас запрошують на телебачення?

— Наші концерти телекомпанії знімають систематично, але ефіри, як правило, несанкціоновані. Дуже часто цим грішать «Таврійські ігри». З одного боку, це реклама для групи, але з іншого, я вважаю, щоб показувати концерт по телебаченню, його треба знімати інакше. Я не знаю, як пересічний громадянин сприймає мене по телевізору, але коли я себе бачу, то розумію, що це дуже погано, непрофесійно. Яка різниця — це погано заспівали чи погано записали, якщо в результаті погано виглядає? А потім — всередину виступу вкладають рекламу й на цьому заробляють гроші, що теж не зовсім чесно щодо музикантів. Єдина телекомпанія, яка професіонально записує живі виступи, — програма телеканала «ТЕТ» «Живий звук». Востаннє ми в них записувалися рік тому.

— Ви так легко відмовляєтеся від ефірів. А інші виконавці готові платити чималі гроші, щоб потрапити на TV.

— Я не знаю. Але можу сказати, що кліп «Весна» мав величезну кількість ефірів, абсолютно безкоштовно. Просто тому, що він гарний. Знову ж плюси й мінуси ситуації групи «Вопли Видоплясова»: ми намагаємося зробити продукт максимально якісним — не лише творчо, а й технічно. Щоб кліп «Весна» виглядав добре, треба було записати його в Парижі, змонтувати в Москві. Це ж непрості речі.

— Не зрозуміло, чому «Весну» треба було знімати в Парижі?

— Суто з професійних міркувань. Ось цей, наприклад, стіл, за яким ми сидимо. Він зроблений або в Австрії, або в Німеччині. Якби його зробили в Україні — він виглядав би інакше.

— Наша дійсність слабо стимулює вимогливе ставлення до себе та до якості, про яку ви багато говорите. А може, це просто педантизм, гіпервимогливість, «комплекс відмінника»?

— Скоріше, внутрішня пастка, в яку, я гадаю, багато людей потрапляють. Ти щось робиш, а тобі кажуть: це не треба робити, можна робити набагато гірше, тому що й так буде добре. Ти починаєш робити гірше, а потім дивишся на результат своєї праці й сам себе не поважаєш. А головне, розумієш: якщо зробив халтуру-халяву, душу не залучив, значить — це просто робота. Я за цю халяву отримав стільки-то грошей, а якщо я піду штовхати бензин або щось інше — я отримаю набагато більше. І відразу постає питання про профпереорієнтацію. Тому, якщо я хочу залишитися музикантом, мені треба пройти через власний контроль якості.

Інша річ, що наша країна ще явно не засвоїла якість як звичайну норму життя. Ми звикли до дешевих продуктів, тому ми завалені турецьким ширвжитком. Аналогічно в музиці — ми спостерігаємо таку ж «турецьку» якість. А музика, за великим рахунком, — це продукт, який дорого коштує, створення якого потребує чимало часу, дуже дорогого обладнання й дуже дорогих професіоналів.

Я не вважаю снобізмом, якщо група не погоджується на явну халтуру. Ми відмовляємося від виступів під фонограму, запису на недорогих студіях або участі в акціях, які мають рекламний характер не дуже доброго продукту. Від цього страждає наш імідж. Не йти на поступки — не лише право, а й обов'язок кожного артиста. Ми завжди намагаємося поводитися професіонально і, якщо виникають якісь партнерські стосунки, — чи підписано це на папері, чи сказано на словах, — завжди стараємося бути чесними до кінця.

— І все-таки, чи очікуєте ви в країні буму попиту на якість?

— Цей бум є, просто він поки що виражається не матеріально, а в громадській думці. У будь-якому випадку наші зусилля приречені на успіх.

— Як ви ставитеся до участі в політичних кампаніях?

— Теоретично я припускаю ситуацію, коли багато знаменників можуть зійтися й група може взяти участь у такому заході. Коли це буде зроблено якісно, коли не треба буде викрикувати ім'я, того, кого обирають, через кожний куплет і, головне, — коли група повірить у ті гасла, які звучатимуть.

— Ви говорили про необхідність впливати на культурну політику. Чи готові ви в якому-небудь вигляді брати участь в її формуванні?

— Важко сказати. Якщо бути ідеалістом і романтиком, то, звичайно, так. Додати якусь частинку добра в політику було б дуже добре. Але відразу виникає відчуття того, що можна щось не доробити. Не лише для себе, а й взагалі. Тому що бюрократичні схеми в культурній сфері мені особисто просто невідомі. Я знаю як скласти й записати пісню, умію виступати на сцені — але той факт, що моя правова ініціатива з найкращими намірами пішла прахом, свідчить про те, що я навряд чи в найближчому майбутньому ризикну затівати щось подібне.

Є сильні світу цього, й не варто заїдатися. У них своя роль, у мене — своя. Слід знайти якесь оптимальне рішення. Рішення може бути простим — поїхати з країни. Відчуття, що нас хочуть просто задушити, задавити... Але знищити нас не можна, оскільки в нас дуже висока популярність не лише в Києві, а й у Москві теж. Хоча дуже сумно усвідомлювати необхідність поїхати й існувати в тому холодному непривітному місті.

— Ви самі згадали про свою популярність. Ви ж розумієте, що якщо кинете заклик своїм фанам, то вони за вас горою стануть?

— Артист — завжди трохи не від світу цього, тому що якщо він від світу цього, то він уже не артист. Я потрапив на територію юридичних мудрагелій, в яких я не розбираюсь абсолютно. Бити, мочити й на барикади — це перше, що хочеться зробити. Але, з іншого боку, треба спочатку подумати: куди бігти, кого мочити, за що бити? Я не зовсім це розумію, тому в цьому випадку я побіжу один.

— Тобто революційний радикалізм — це не ваш шлях?

— Я б розділив, грубо кажучи, всіх виконавців на два різновиди — романтики та революціонери. Революціонери «буяли буйним цвітом» на початку перебудови — тоді й час такий був. А тепер настав романтичний період. Група «Воплі Відоплясова» — це стовідсотково романтична група, тому я й казав, що ми зараз «на горі». Але, з іншого боку, це й неможливо, щоб ми зазивали когось на барикади, тому що ми говоримо трошки про інші речі. І «Весна», і «Танці» — це чиста лірика. Ще я вважаю, що якщо обговорювати середньоукраїнський характер, він саме такий — не революційний. Якщо розділити всі характери на інтравертів і екстравертів, то українці — стовідсоткові інтраверти, яким завжди у вуличних бійках давали «по голові».

— А не набридло?

— Дуже сильно набридло.

— Ваша нинішня ситуація дуже драматична, але чи не свідчить вона про те, що хоч би хто хоч на якій романтичній печі сидів, його саме життя змусить стати революціонером?

— Може бути. Хоча, повторю, є ще один шлях — поїхати.

— У зв'язку з цим, чи можете ви сказати, що українська музика, й зокрема «ВВ», конкурентоспроможна на світовому ринку?

— Зустрічне запитання: чи може бути на українському ринку цікавою й конкурентоспроможною, скажімо, казахська, монгольська або іракська музика?

— А якщо створити моду?

— От якщо створити моду — це вже інша справа. Можу навіть похвалитися. «Воплі Відоплясова» в Москві створили моду на українську мову, українську музику. Після наших концертів там стався сплеск — Україна це модно, це класно, і за нами повалив натовп, почали приїжджати інші групи. За музикою прийшов бізнес. Починає в Москві продаватися український товар. Але з Нью-Йорком такий трюк навряд чи пройде — адже Нью-Йорк далі. Я не думаю, що українська музика може з'явитися в Америці. Які для цього є політичні резони? Тим більше практичні: в одному Нью- Йорку 150 тисяч груп, які грають анітрохи не гірше. Хіба що в такому плані, як з'явилася російська музика: Мадонна здерла дві-три пісні в Лінди й усе. Хоча кілька років тому у Франції, і не лише, була дуже популярна, приміром, латиноамериканська музика. Чому латиноамериканська — незрозуміло. Може, колись, коли всі наїдяться латиноамериканської, африканської, арабської, індійської, у світі з'явиться мода й на слов'янську музику.

— Рок-музиканти мають репутацію хуліганів, а наскільки це справедливо щодо вас?

— Це оперетковий образ музикантів — приїхати в готель, викинути телевізор, підпалити портьєри, посвариться з покоївкою... Хто чим більше любить займатися. Я більше люблю займатися музикою. Кожному своє.

До того ж у загальносвітовому масштабі випити вважається жлобством, тому що суспільство розвивається, наркотики розвиваються, й алкоголь — це вже ознака культурної відсталості. А траву в Європі й взагалі наркотиком не вважають.

— Тобто ви не п'єте?

— Іноді люблю випити з татом пива. Тато у мене санітарний лікар.

— А що він думає про вашу творчість?

— Він щасливий, що колись віддав мене на баян. Мій тато великий романтик. Народився він у шикарному місці неподалік від Диканьки (Гоголь просто не побачив цих назв) — у селі Синяківщина Чорнухінського району. А вже мене вони з мамою запланували в Таджикистані. Там, до речі, теж є наша діаспора, яка свято шанує традиції українського застілля, під час якого вперше відбулося моє знайомство з українською музикою. А потім ми переїхали в Мурманську область, але кожного літа я приїздив у село до діда з бабою на Полтавщину. І потім ми приїжджали до Києва, і мене Київ зачарував. Я чітко зрозумів, що хочу жити лише в Києві. Тому після школи я приїхав сюди й вступив до КПІ.

Лише нещодавно в мене нарешті з'явився в Києві справжній дім. І в мене цей дім відбирають (через судовий позов на все моє майно, зокрема й на квартиру, накладено арешт) — у цьому є певна метафізика. Та й усю цю ситуацію я, чесно кажучи, сприймаю як символічну.