Олег ТАБАКОВ: «Сьогодні гроші дають удачливим»
Популярний російський актор, режисер, педагог, який протягом останніх півтора року, за його словами, «сидить на двох стільцях»: як художній керівник МХАТу й «Табакерки», бував в Україні неодноразово. Цього разу гастрольний маршрут Олега Павловича: Харків — Одеса — Київ. Табаков зі своїми підопічними демонструють хіт МХАТівського кону — «Амадей». Ця постановка витримала випробування часом (наступного року їй виповниться двадцять років) і незмінно користується успіхом у глядача не тільки в Росії, а й у країнах Європи, в Америці. Через цю виставу пройшло багато акторів. Нині «Амадей» представляє чергову зіркову команду: Сальєрі грає Олег Павлович Табаков, Моцарта — вихованець «Табакерки» Сергій Безруков, а роль темпераментної Констанції виконує Євгенія Добровольська. У цій роботі задіяно понад 30 акторів. Як зiзнався Табаков, нинішній їхній десант у нашу країну — «розвідка боєм» перед майбутніми масштабними гастролями. На зустріч із київськими журналістами, що відбулася в «Президент- готелі», Олег Павлович з’явився в гарному гуморі, жартував, охоче відповідав на запитання, але часом у його добросердному «матроскінському муркотiнні» відчувався метал суворої наставниці міс Ендрю з фільму «Мері Поппінс, до побачення».
«Я ЛЮДИНА ЧЕСТОЛЮБНА Й ПРОФЕСІЙНА»
— Ми вирішили, що «старий кінь борозни не зiпсує», — підкреслив Олег Павлович, — і висунули «Амадея» на передову позицію. Цими гастролями перевіримо наявність попиту на продукцію Московського художнього театру. Якщо українських театралів цікавило, що колектив робив два десятиріччя тому, то я, сподіваюся, що не менший інтерес у вас викличе те, що ми робимо зараз. Зiзнаюся, що дві події мене тішать. У листопаді, коли цю постановку ми знову стали грати після невеликої перерви, глядачі вишикувалися у черзі до каси з о пів на восьму ранку. А минулої суботи в Москві, незважаючи на 12-градусний мороз, стояло осіб 200. Ділом займаємося! Я не можу сказати, що «Амадей» був улюбленою дитиною театру. Його дещо штучно притримували, не випускаючи на люди й у гості. Проте як будь-яка здорова дитина, він жив, зростав і розвивався багато в чому завдяки тому, що я людина честолюбна, професійна і ставлюсь до того, що роблю, відповідально. Зiзнаюся, що поступово ми хочемо просунутися на український ринок. І міста Київ, Одеса, Харків з’явилися в нашому турне не випадково, а, виходячи з купівельної спроможності регіону і, звичайно ж, враховувалися можливості залів. Адже ми веземо 17 тонн декорацій і реквізиту, і компанія у нас чималенька — 70 осіб (від акторів до працівників сцени і костюмерів).
Олег Павлович не приховував, що думка глядача для нього є найважливішою. Від нього протягом тривалого акторського життя він отримує вотум довіри та бажання творити. Нагадав: «Я на одну чверть українець. Щоправда, на одну чверть — мордвин, є четвертинки — росіянина і поляка. Яка з них сильніше на мене діє, не знаю. Напевно, все потроху. Це все одно, що спитати, кого з дітей або онуків я люблю більше. В мене їх троє. Я не знаю, кого з них люблю сильніше. Напевно, Аньку — вона наймолодша, і в неї такі ж товсті щоки, як у мене; або того, хто з рідних захворів у даний момент».
«НИКТО НЕ ДАСТ НАМ ИЗБАВЛЕНЬЯ...»
— Останні десять років кардинально змінили все наше життя, — каже О. Табаков. — Мене тішить той факт, що вперше за тривалий період у Росії стали добавляти гроші пенсіонерам. Це означає, що наш уряд повертається до людей, і пріоритети людини стають важливішими за ті, що існували раніше. Я думаю, що, на відміну від багатьох своїх колег, був готовий до тих потрясінь, які ми всі пережили. Тому що з 1974 р. почав заробляти гроші: ставив вистави за кордоном. Відтоді відповідаю за себе. Зрозумів — «никто не даст нам избавленья...» Є тільки шість тижнів, і за цей час треба поставити виставу так якісно, щоб тебе покликали на роботу ще раз. Сьогодні я з подивом і смутком дивлюся на представників театрального цеху. Більшість із них пливуть за течією, немов колоди, пробачте за таке порівняння. Але мені здається, що треба кермувати, триматися то лівого, то правого берега. Дивно чути з вуст моїх сучасників ностальгічні запевнення, що раніше все було кращим. Мене ці висловлювання засмучують, а часом — і дратують своєю демагогією. Доки ми не зрозуміємо, що ми повинні навчитися заробляти гроші — нічого не зміниться.
— Я людина, яка відстоює ринкові відносини, — продовжив Табаков. — Мені здається, що за ті півтора року, протягом яких я стою біля керма МХАТу, ще зарано говорити про кардинальну зміну творчої ситуації. Хоча, звичайно ж, робота зрушила. Наведу приклад: коли мене тільки но призначили на посаду худкерівника театру, заповнюваність залу була 40—42 %. А тепер — 90—99 %. З’явився глядацький попит, на спектаклі важко потрапити, а спекулянти перепродують квитки. Мій контракт з урядом укладено на п’ять років. Підписуючи його, я обумовив право встановити собі випробувальний термін — 1,5 року. Я хотів зрозуміти: чи є якийсь сенс і користь у тому, що я займаюся цією роботою? Час показав, що є. Отож, я залишуся тут ще на три з половиною роки.
Ніде в усьому світі театри не заробляють більше ніж 15—20% свого бюджету. Дефіцитну частину покривають з федеральних, муніципальних джерел і за рахунок приватних пожертв. Я вважаю, що коли закінчаться півтора року, можу вже піти до свого роботодавця й сказати, що МХАТу те-то й те- то треба. За 1,5 року ми отримали вкладення від приватного бізнесу значно більші, ніж від уряду. Але жодного рубля із цих субвенцій не було витрачено на мої гонорари, все пішло на розвиток театрального виробництва. Протягом 62-х років у нас не ремонтувалися виробничі майстерні! Ходили по лезу бритви, ризикуючи життями працівників. Один бізнесмен дав нам кошти на нову сцену. Через сто років повертаємося до меценатства. Як колись театру допомагали Морозови, Мамонтови, Стаховичі, Тарасови. За півтора року я зумів довести автономність нашого існування й тепер можу просити уряд залучитися до цього процесу.
«Я ОГОЛОСИВ У ТЕАТРІ АМНІСТІЮ КОРУПЦІЇ, ЩО IСНУВАЛА ДО МЕНЕ»
Першими кроками на посаді худкерівника МХАТу Олег Павлович запровадив залізну дисципліну, оголосив бій пияцтву, заборонив продавати алкоголь в акторському буфеті.
— П’яних у театрі не повинно бути, — категорично заявляє Табаков, і його погляд стає суворішим. — Треба нормально працювати: репетирувати, випускати вистави з бажанням виходити на сцену і приходити в чисту й доглянуту будівлю. На перших зборах колективу відразу ж оголосив, що скасовуються крадіжки. Але переслідувати за колишні гріхи не буду. Оголошую амністію. Але якщо при мені що-небудь буде скоєно, то суворо покараю. «Злодій має сидіти у в’язниці», алкоголік — нехай сидить вдома...
Складовими вдалої вистави є талант, талант і ще раз талант — вважає Олег Павлович — і пояснює:
— Спочатку це талант літературного тексту, потім — точне призначення на ролі акторів, вибір режисера, який би естетично відповідав даному театру. І, нарешті, талант усім разом, за мінімуму витрат, досягнути оригінального художнього ефекту.
Я вважаю, що театр покликаний ставити сучасні твори, але, на жаль, хорошої літератури мало. І тоді, як висловився Володимир Іванович Немирович-Данченко, «доводиться брати щось із класики, яка чимось суттєвим перекликається з колом проблем сьогоднішнього дня». Наприклад, нині ми репетируємо англійську комедію (назву ще не вигадали), потім познайомимо глядачів з булгакiвським «Мольєром, Або кабалою святенників». А ще ставимо «Старосвітських поміщиків». Проте мені можуть заперечити: невже сьогодні глядача можна привабити гоголівськими персонажами? Так, якщо за справу береться талановитий литовський постановник — такий, як Міндаугас Карбаускіс (учень Петра Фоменка) — і захоплює своїм сценічним рішенням класичного сюжету молодих акторів. Тоді вийде вельми дзвінка вистава. На новій сцені, яка є лабораторією МХАТу, ми експериментуємо й, як я вважаю, досить вдало. На ній іде «Залітний гусак» і «Бабусине свято» Віктора Астафьєва, «Бідні люди» й «Злочин і кара» Федора Достоєвського.
Я відкриваю молодих драматургів, і це — постійний процес пошуку цікавих п’єс. Наприклад, Світлана Савінова — не професійний літератор, а працювала менеджером невеликого готелю в Туапсе. Наш театр був у цьому місті на гастролях, і у портьє мені залишили рукопис. Папку я взяв, але через зайнятість прочитав не відразу, а коли ознайомився з її п’єсою «Скрипка й трішки нервових», то рот розкрив від здивування. Став шукати автора, але Світлана наче крізь землю провалилася. Доведений до краю, я звернувся до телеглядачів з проханням допомогти знайти Савінову. І це спрацювало. Нині Світлана вчиться на Вищих літературних курсах, отримала премію «Дебют» і, як мені здається, вона має великі шанси отримати Гран- прі конкурсу сучасної п’єси.
Практично жодне інтерв’ю з Олегом Павловичем не обходиться без запитання щодо того, чи не заважає його адміністративна робота творчості. Адже безліч дорогоцінного часу витрачається на прозаїчні питання. Однак Табаков устигає дуже багато. Наприклад, є одним із членів ради директорів каналу «ТБцентр». Продовжує вести майстер-клас в Америці. На всі табаковські почини й найсміливіші плани, його надихає дружина (актриса Марина Зудіна), сини й онуки.
«МОЛОДІ АРТИСТИ — МІЙ ЗАСАДНИЙ ПОЛК»
Олег Павлович має «нюх» на таланти. І він гордо каже, що може визначити енергоємність людини, тобто її можливість заповнювати своєю енергією сценічний простір. При цьому не приховує, що педагог він жорсткий. Багатьох студентів відраховує зі своїх курсів. І, за його словами, ті, кого він виключив, так всерйоз акторами й не стали. Педагогікою почав займатися в 74-му, відчувши, що в театрі склалася для акторів дуже кепська ситуація. У той час він був директором театру «Современник». Актори не були запитані, а режисура була авторитарною й диктаторською. «Спочатку багато хто вважав, що я просто з жиру бішуся, — згадує Табаков, — чув за своєю спиною й такі зауваження, що мені, успішному актору, мало власного успіху. Тому вирішив пограти в учителя. Зате тепер, з висоти прожитих років, оцінюючи результати, я думаю, що якби зібрати збірну команду акторів Росії віком від 20 до 40 років, то більша частина з них виявиться моїми учнями». Список вихованців Олега Павловича дійсно вражає. Досить назвати лише декілька імен: Володимир Машков, Євген Миронов, Євдокія Германова, Сергій Безруков...
— Молоді артисти — мій засадний полк, — посміхається Табаков, — як у Дмитрія Донського на Куликовому полі. Він був мудрим полководцем. Добре воював, але в лісі мав резерв у засідці, яким командував полковник Бобров-Волинський. У потрібний момент полк вийшов, і битву росіяни виграли. Я теж хитрий, тому й займаюся тим, що вчу дітей акторської професії. Причому почав давно, коли ще ніхто не хотів займатися цим ремеслом. Прослухав 3,5 тисячі москвичів, а відібрав 49 осіб. Вони були, як драмгурток, при мені. Але навіть тоді я був економічно незалежним. Існував цей заклад на мої гроші. Допомагали Гарик Леонтьєв, Костя Райкін, Валера Фокін, Сергій Сазонтьєв і інші — такою командою ми почали вчити дітей. Сьогодні маю міцний тил за спиною — мої вихованці грають не лише в «Табакерці», а й у МХАТі. Але театри ці з’єднувати не збираюся. Вони досить самостійні одиниці. В цьому сезоні планую в Московському художньому театрі випустити десять прем’єр, а в «підвалі» вже сьогодні поставлено п’ять. Ритм життя в нас нормальний. Машков, як і раніше, в Голлівуді, й нічого близького до того, що робив у «Матроській тиші», поки, на жаль, не показує. Зате у МХАТі він поставив виставу «№ 13», яка користується величезним попитом у публіки.
Заради двох театрів я готовий багато чим пожертвувати. Пропонували величезні гроші за те, щоб став обличчям однієї страхової компанії — не буду. Або пропонували контракт на постановку спектаклю в Японії. Не поїхав. Послав свого учня Сашка Маліна. Мало через брак часу знімаюся в кіно (у списку його робіт — понад 150 кіно- й телефільмів). На закритті «Берлінале-2002» покажуть фільм Іштвана Сабо «Прийнята сторона», де я граю полковника Димшиця .
«Я ЛЮДИНА ПРАКТИЧНА»
Лише на перший погляд здається, що завжди в Олега Павловича були тільки перемоги, любов і успіх. Заслужений і шанований актор, режисер, народний артист СРСР, лауреат державних премій. Один із фундаторів театру «Современник». За його словами, йому доводилося проявляти характер, щоб чогось домогтися в житті й професії. Хіба можна викреслити з пам’яті, як у 80-му році перший секретар Московського міськкому, член Політбюро ЦК КПРС Гришин заборонив Табакову займатися педагогічною діяльністю? Руку допомоги простягли колеги з Фінляндії й України. В Одесі працювала ентузіастка театру Кузнєцова. Вони набрали студію. До речі, режисер Валерій Старчак і письменник Віктор Шендерович вийшли звідти.
— Найголовніший подарунок — життя, — філософськи зазначає Олег Табаков (у 29 років він переніс інфаркт, але не зменшив темпу, й у свої нинішні 67 сповнений енергії й планів, які успішно впроваджує в життя). — Подеколи слід намагатися зруйнувати власні стереотипи. В Японії, коли художники міняють манеру, то змінюють ім’я. На таке мужності в мене не вистачає. Але декілька разів у своєму житті я досить круто повертав. На початку акторської кар’єри пішов за нашим вождем, натхненником і організатором перемог — Олегом Єфремовим у «Современник», відмовившись від ролі князя Мишкіна в театрі ім. Станіславського. У 70-му, коли Олег Миколайович став на чолі МХАТу, я став директором «Современника», а це досить ризиковано — з акторів піти в директори. Як правило, після такого вояжу йде кар’єра міністерського чиновника. 76-го, зрозумівши, що нічого виправити не можу, й мої уявлення про майбутнє театру та погляди моїх соратників не збігаються, сам написав заяву й склав свої повноваження директора. А 83 го взагалі перейшов у МХАТ. Потім взявна себе школу-студію й був 15 років ректором. Скільки легковажності й авантюризму!
Табаков зумів на практиці довести, що старі театральні колективи можна не просто реанімувати, а по-справжньому оновити.
— За рік через свої руки пропущу десять акторських і режисерських обдарувань, але при цьому буде можливість повноцінно працювати МХАТівським грандам, — розповідає Олег Павлович. — Якщо це станеться, то через півтора року сформую основну частину трупи — людей, які вміють працювати паровозами, тобто вести за собою. Тільки після цього будемо обговорювати наші художні досягнення. Я людина практична, не люблю пафосу. Моє завдання — опікуватися колективами, якими керую. Наприклад, у березні ми святкуватимемо 15-річчя «Табакерки». Готую всім співробітникам подарунки. Ветерани отримають ощадкнижки з пристойною сумою, бездомні четверо акторів — квартири, а інші — аудіо- й відеотехніку. Це можу зробити завдяки спонсорській допомозі. Мені дають гроші, навіть коли не дуже прошу. А знаєте, що я помітив? Сьогодні гроші дають удачливим. Коли бачать, що їх не розкрадуть, а підуть вони на справу, буде від них користь.
