Олександр ЄГОРОВ: «Я хочу жити за своїми правилами»

Нещодавно група молодих хлопців вирішила крутнути цю ідею по-новому. Потрібна була лише людина, котра виправдала б поставлену мету. Яка зіграла б — і виграла. Був потрібен нестандарт. І він дуже скоро з'явився, стрімко відтіснивши інші кволі кандидатури. Олександр Єгоров! Співак і композитор, футболіст і «качок», грубіян і задирака. Чому саме він? Нам здалося, що тут, перед камерою, перед цим безжалісним, проникливим оком цікавим є не просто лоб, хай навіть він семи п'ядей. Цікавий лобі.

Зовсім нещодавно телезапис робили в Києві, на майдані Незалежності. І поки він не потрапив на який-небудь канал ТБ, ми поспішаємо навести читачам «Дня» майже повний переказ цієї, вельми цікавої, на наш погляд, бесіди.

Дали світло. Він увійшов, зачинив за собою двері. Відсапуючись, важко сів на стілець, присунув попільничку й тихим цмокаючим звуком лискучих губ оголосив про свою присутність. І відразу почув перше запитання.

— Ти дуже змінився. Погладшав, розповзся. Всередині як?

— Ще кілька років тому мені здавалося, що можна щось змінити. Тепер мені вже так не здається. Усе безглуздо. Після загибелі Талькова, крім цих чорних панківсько-рокерських груп, більше жоден музикант у колишньому Радянському Союзі не працює в соціальній тематиці. Усі налякані, сюсі-пусі, зірочки-кораблики, все гаразд. Справжнього нічого не з'явилося!

— Ну, а в тебе?

— Мою творчість можна ділити на дві частини. Те, що я пишу для себе, авторська музика, й те, що пишу на замовлення — Ані Лорак або ще комусь. Їм я пишу про світле, хороше й добре, але намагаюся це робити небанально. Уже досить тривалий час сам я не співаю й не гастролюю.

— Як ти відчуваєш себе в нашому часі?

— Я просто не вчасно народився. Я ніяк не можу до цього часу прилаштуватися. Раніше музикант міг отримати гран-прі на фестивалі в Юрмалі — й безбідна старість йому була гарантована. Щоправда, вже тоді мені не подобалося, як шоу-бізнес робиться. Сьогодні, щоб «розкрутитися», треба просто прогнутися перед деякими людьми. А я не можу. Усі думають, що в мене характер сварливий такий. А в мене просто шия не гнеться.

— Чому ж ти сидиш склавши руки й нічого, по суті, не робиш?

— Мені не цікаво. Немає азарту. От конкурси були: поїхав — виграв. У когось волохата лапа, комусь гроші заносили в номер валізами. Усе ж від грошей залежало. А я прийшов, все це поламав, зруйнував — вішайтесь, я тут найголовніший! Одразу так і сказав, коли приїхав до Москви на відбірковий тур: вішайтесь, мовляв. Усі на мене: «Бр- р-р! Ти хто?» Я відповідаю: «Я — найкращий». Вони — мені: «А що ти умієш?» Я кажу: «Ну, йдімо на сцену, покажу». Я їм як дав! Відіграв, відспівав, потім узяв валізи і їду додому. Мені кажуть: «Ти куди?» Я обертаюся: «Буду я перед вами тут ще...»

— Хоч когось із естрадників, наших чи «їхніх», ти поважаєш?

— Фадєєв Макс — так, це музикант. Йому байдуже, як він виглядає, він сідає за рояль і співає, й більше нічого. Музика йде зсередини, він світиться цією музикою.

— Яким одним словом ти визначив би український шоу-бізнес?

— Болотом, звичайно. Це навіть не ліс зі звірами. Це гра, в яку я, на жаль, уже не зможу зіграти.

— У чому ж річ, по-твоєму?

— Проблема в глядачеві! Та інвестуй ти в шоу-бізнес гроші й викоти правильні проекти із сильними текстами, гарною музикою — де вони всі подінуться, наші так звані лідери хіт-парадів? Учора вони самі собі вигадали, що зірки, а сьогодні в це щиро вірять. Вони переконані, що як співають, то, напевно, це кому-небудь треба. І він же знаходиться на цю лабуду, слухач.

— Звідки ти такий?

— Кременчук. Там я народився. Батька немає. Мати була музикантом, потім перейшла в торгівлю, щоб прогодувати сім'ю. У 15 років я поїхав до Києва. У 16 зняв свою першу квартиру. Зараз знімаю сто п'ятдесяту. У кожному районі пожив. Причому по кілька разів. Був тапером. Грав на весіллях. Потім танцзали. Потім шинки. Потім дуже дорогі шинки. Сольна кар'єра з 88-го року. Гран-прі в «Юрмалі-90». Три альбоми. Пісня «Бомж» — ось, напевно, моя візитна картка.

— А сам бомжував? Доводилося?

— Ми з моїм товаришем, а потім продюсером, Пашею Олішевським, якийсь час жили, де хотіли. Ми сідали в машину й їхали світ за очі. Це внутрішня свобода. Без прописки.

— Як вийшло, що ти вбив людину?

— Була людина біля моєї матері — рецидивіст-урка. І я, в стані афекту, завдав йому кілька ударів ножем. Потім була в'язниця, адвокати, суд. Дали два роки — тому що довели афект. Якби не довели, відсидів би дванадцять. Паралельно, перебуваючи під слідством, я проходив відбірковий тур у Юрмалі, й під чесне слово — а тоді чесне слово цінилося не лише в музикантів, а й у міліціонерів — мене відпустили. Це був безпрецедентний випадок, коли людину, якій інкриміновано завдання тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, відпустили без підписки про невиїзд. Убивство сталося за тиждень до фіналу конкурсу. Я поїхав, переміг і повернувся до в'язниці.

— Усе, Олександре, дуже дякуємо.

— Ні, я буду ще говорити! Дайте мені сказати! Я хочу жити за своїми правилами. Шоу- бізнес України не влаштовує мене в усьому, починаючи з людей, які вкладають у нього гроші, й закінчуючи загальним рівнем виконавців. Мені це нецікаво. Я не шоу-бізнес України. Я просто шоу-бізнес.