Олексій РАСТЯПIН: То, чим ми займаємося, може принести результати через роки

Системний недолік, успадкований Україною від СРСР, що розпався, — централізація культурного життя. Для того, щоб побачити щось дійсно цікаве, щоб наситити життя концертами, виставками, прем’єрами, слід було їхати до Києва. Біда була не в тому, що бракувало талантів у провінціях, а у відсутності місць, де ці таланти могли б проявити себе: камерних театрів і концертних залів, арт-галерей зі своєю особливою виставковою політикою, по-справжньому затишних книгарень. «Дзига» у Львові довгий час залишалася одним із небагатьох винятків, обумовлених особливостями місцевої історії.

На щастя, останніми роками ситуація змінюється. Оголошено амбітний проект «Ізоляція» в Донецьку, в Дніпропетровську свою нову галерею відкрив Павло Гудимов, нещодавно там же запрацював арт-центр «Квартира».

«Квартира» унікальна у багатьох відношеннях. Місце її розташування — будинок дореволюційної забудови в центрі міста. Ремонт у будівлі зроблено дбайливо й делікатно, збережено унікальний інтер’єр, у той же час — хороше освітлення, білі стіни створюють відчуття максимального простору, прийнятного як для виставок, так і для концертів. Все тут дуже по-домашньому, аж до деталей: низьких диванів перед сценою вгорі та справжньої живої папуги, що флегматично стереже картини у виставковому залі. Звичайні двері можуть виглядати як твір класичного живопису, а паркет — немов складеним з ящиків із крамниці колоніальних товарів. Це той вид всебічно продуманого дизайну, який дозволяє поєднувати старовинний інтер’єр із найсучаснішими візуальними експериментами. Потрапляючи сюди, відчуваєш себе так, немов тебе запросили на гостини до давніх друзів.

У «Квартирі» проходили фестивалі короткометражного кіно, літератури, візуального мистецтва, дизайну, виставки сучасних українських художників, концерти. У місті, в якому культурний ландшафт довгий час нагадував малопридатну для життя пустелю, «Квартира» здається справжнім оазисом.

Творець арт-центру Олексій Растяпін відповів на запитання кореспондента «Дня».

— Спочатку хотілося б дізнатися про історію будинку, в якому ми зараз перебуваємо.

— Будинок ще дореволюційної забудови, десь 1880—1890-х років. Згодом він добудовувався власниками, що створило цікаву планувальну ситуацію. За радянських часів, природно, перетворився на комуналку з безліччю мешканців. Судячи з усього, до революції тут був або домашній театр, або концертний зал, тому що коли ми прибрали весь мотлох, то відкрився зал із місцем для оркестру або для невеликої трупи. У Катеринославі була досить широка практика домашніх вистав і театрів. І це якнайкраще збіглося з нашим задумом. У нас 15 років пішло на те, щоб поступово впорядкувати будинок.

— Як ви прийшли до такого морочливого заняття?

— За родом основної діяльності я архітектор і працювати з такими речами звик. А ідея центру мистецтв з’явилася тому, що ми з дружиною займалися театром, знаємо все це зсередини, і нам хотілося створити місце, якого ми були позбавлені в юності, — місце, в яке можна було б приходити як до себе додому, і щоб при цьому воно поєднувало в собі цілковито різні культурні функції: театр, концертну сцену, виставковий зал, клуб спілкування. Ми розраховуємо на невелику кількість людей.

— Напевно, тому і така домашня назва — «Квартира».

— У нас є своя вітальня, так що можна не просто подивитися концерт, забрати пальто і піти, а прийти раніше, піти пізніше, зустрітися з друзями, посидіти і щось обговорити, відчувати себе вільніше, ніж в офіційному просторі. Це та атмосфера, яку я люблю.

— З чого конкретно ви почали?

— Спочатку, чесно кажучи, наші цілі були досить розпливчатими. Була просто думка відновити атмосферу старого дому, а коли почали потихеньку освоювати приміщення, намітився конкретний план того, чим це стане надалі.

— Чи багато перешкод довелося здолати?

— Напевно, це не найцікавіша частина історії. Не скажу, що це коштувало величезної напруги — просто регулярна робота. В основному власними силами все робили, з мінімальним залученням людей зі сторони. Тому пішло багато часу. Але результат, на мій погляд, виправдав наші очікування.

— Хто розробляв дизайн?

— Основне було зроблене тими людьми, хто задумав цей будинок сотню років тому. А нашою справою було, як у лікарів: не нашкодити — в даному випадку зберегти ось цю патину часу. Постаратися виявити те, що цікаво, й акуратно переплести з новобудовою. На мій погляд, вийшло ввічливо. Цей інтер’єр мало кого залишає байдужим.

— Вочевидь, ваша перевага полягала в тому, що над вами ніхто не стояв, ніхто вас не обмежував.

— Приємний збіг, коли замовник, архітектор і виконавець об’єдналися в одній особі.

— Ви створили домашню атмосферу, але при цьому не обмежуєте себе в жанрах?

— А навіщо? Якщо їм добре разом? Але це не спроба поспіти відразу за всіма, а прагнення наповнити все довколо цілковито різними смислами. Просто галереї було б важко існувати. Театр у чистому вигляді — теж питання неоднозначне, крім того, у нас немає великої сцени і потрібного обладнання. Але камерні вистави тут цілком звучать. Камерність — відповідне слово. Відносно невелика кількість народу, близьке, безпосереднє сприйняття. Те ж стосується музики й усього іншого. Ці речі просто мають одна одну доповнювати. І наш досвід показує, що це цілком сумісно. Хотілося, щоб людина могла завітати сюди у будь-який час, знаючи, що тут щось відбувається, й отримати щось нове і різне. Навіть не замислюючись і не дивлячись на афіші, просто знаючи, що є така «Квартира», куди можна прийти — і зануритися в атмосферу муз різних, заразом із тим поспілкуватися зі знайомими.

— У місті, де завжди була складна культурна ситуація, не обійтися й без певного просвітництва.

— Крім того, про що ми вже говорили, в «Квартирі» проходять так звані муви-клаби — збираються люди, які дивляться кіно мовою оригінала і спілкуються німецькою, англійською, проводять свої зустрічі. Ми спілкуємося з «Альянс Франсез», є плани налагодити співпрацю з іншими країнами і проводити музичні фестивалі. Можливості у нас для цього є. Наприклад, у нас проводився фестиваль короткометражних фільмів, запросили журі з Києва, учасників із різних країн. «Квартира» — не величезне приміщення, але ті, хто до нас приїжджав, завжди були задоволені, не раз вже поверталися. Ще ми прагнемо влаштовувати дитячі концерти класичної музики, коли талановиті діти пробують себе на сцені — гадаю, цю практику продовжуватимемо. Разом із тим є плани проводити майстер-класи з художниками, і надалі — з музикантами, з театральними акторами. Хочеться налагодити процес навчання молодих художників і архітекторів, які чогось хочуть досягти й яким просто потрібна допомога успішних професіоналів, як поштовх у фаху — адже такої можливості в місті отримати ніде. Отже місіонерство тут буде присутнім. Ми не рухаємо мистецтво в маси — цього все-таки робити не варто, а ось залучати до нього тих людей, яким це потрібно і цікаво, напевно, потрібно.

— Які принципи відбору музикантів або художників, які у вас виступають або виставляються?

— Звичайно, у нас є своя політика. Для виставок у нас є людина, яка має і великий досвід, і смак у цій сфері, розуміє, що зараз відбувається в актуальному мистецтві. У музиці те ж саме. Ми не обмежуємося стилями — прагнемо показувати те, що цікаво нам всім. Це як із книгою, яку ти прочитав із цікавістю й даєш її знайомим, щоб і вони отримали це задоволення. Ось це, напевно, головні позиції у виборі виконавців. Прагнемо донести до інших те, що подобається нам самим.

— За рахунок чого живете?

— Існуємо не так весело, як хотілося б. Тримати високу планку — це витрати, але ми ніколи не розглядали «Квартиру» як бізнес-проект, як короткочасний захід. Тому надалі хотілося б залучати спонсорів, меценатів. Те, чим ми займаємося, може принести наслідки через роки, якщо нас вистачить на це. На сьогодні ми сяк-так долаємо свої проблеми, і мені здається, що помаленьку виходимо на вищий рівень. У всякому разі, докладаємо до цього зусиль.

— Яка взагалі ситуація в Дніпрі: чи є у вас конкуренти? Нещодавно ось відкрилася «Я-галерея» Павла Гудимова...

— Якщо говорити про концерти, то сьогодні музичні заклади базуються на майданчиках нічних клубів, кав’ярень, ресторанів. Це далеко не завжди ті місця, де хочеться отримати задоволення від музики чи від інших видів мистецтва. Щодо інших галерей або арт-центрів, то я не вважаю, що це конкуренти — скоріше, помічники. Ми займаємося своєю справою з внутрішньої потреби. Ми не робимо щось принципово нове, ми збираємо свої пазли, які можуть дати картину того, що існує довкола нас. Якщо те, що ми робимо, затребуване — це найкраща винагорода для нас. А те, що тут відкрилася галерея Павла Гудимова — добрий знак. Значить, Павло відчуває, що час зараз прийшов саме для таких дій, вони потрібні — отже, ми не самотні в таких рухах.

— Яким ви бачите майбутнє — і «Квартири», і своє?

— Тривіально казати, що шлях подолає той, хто йде. Ми бачимо справжнє й займаємося тим, чим, на нашу думку, займатися варто. Якщо говорити про якусь мету, то, напевно, це витвір спільноти людей, які мають погляди, близькі до наших. Хочеться, щоб «Квартира» стала місцем, куди можна завітати ніби у гості до друзів, клубом, але радше в англійському розумінні цього слова. Наш проект досить хисткий для нинішнього дивного часу вічних змін, але, незважаючи на це, все одно хочеться цим займатися.