Олесь САНІН: «Я не хочу бути кінорежисером розмовного жанру»

Олесь Санін — кінорежисер, але якийсь час йому довелося жити, виготовляючи музичні інструменти (цей талант Олесь успадкував від діда — відомого майстра). За словами Олеся, тоді він здобув унікальний досвід, що сформував його як режисера. Адже запорука гарного інструмента в тому, щоб шкірою пальців відчути голос дерева, його сутність. Якщо в дерева голос скрипки, то не можна робити з нього бандури. Власне, з акторами так само.

Два роки поспіль Олесь Санін брав участь у конкурсі кінофестивалю «Відкрита ніч», представляючи свої фільми «Зимно», «Акварелі. Помста». 1997 року він здобув приз за кращу режисуру, а торік — головний приз фестивалю. Цього року Олесь був одним із членів фестивального журі, тому наша розмова, яка відбулася у ранок по «Відкритій ночі», почалася із запитання про критерії й особисті підходи в оцінці фільмів, представлених на конкурс:

— Призи, насправді, присуджувалися не за результат, бо майже всі роботи були не надто яскраві, а давалися тим людям, у яких тут побачили іскру божу, щоб допомогти їм розправити крила й летіти далі. Єдиний критерій, принаймні для мене, був такий: у цю людину я вірю, а з приводу цієї сумніваюся.

Загалом дедалі менше стає робіт насправді гідних уваги якогось глядацького загалу — це кіно кіношників для кіношників. Це стосується не тільки кіновиробництва, а мистецтва загалом. Припустімо, галерея, що репрезентує роботи сучасних майстрів, виставляє твори, котрі здебільшого є пошуками форми. Боюся, що нині багато хто із простих громадян не зможе придбати собі ці роботи — і через їхню ціну, і через незрозумілість їхнього змісту. Пошук форми відбувається нині і в кінематографі, але він ускладнюється відсутністю контексту: кінематографісти перестали бачити глядача й усе більше занурюються в себе, а для кіно це фатальна помилка.

З другого боку, відсутність контексту зумовлює те, що будь-який відзнятий фільм, уже приречений на те, щоб бути подією. Власне, режисер у такій ситуації створює не окремий кінотекст, а й контекст, у якому цей твір існуватиме. Все б нічого, але іноді дивишся на екран і думаєш: «А може, хай краще взагалі нічого б не було?»

Розпалося не тільки професійне середовище, а й навколокінематографічне — я не знаю, хто мій глядач, для кого я знімаю. Зникає відчуття суспільного нерва, яким є коло друзів- фахівців. Адже кіно знімається завжди для конкретних людей, яким цікаво показати своє нове рішення чи технологічну знахідку.

— А хіба фільми, які тебе відверто дратують, не спонукають зняти щось своє і краще?

— Безперечно, такі фільми, як — уже одіозний приклад — «Роксолана» дуже підштовхують щось робити, бо це просто соромно дивитися. І, буває, обурюєшся, сваришся з колегами. Але, з другого боку, розумієш, що тепер кіно знімати — це майже подвиг. Погано не те, що є таке кіно, а те, що іншого немає.

— Яким же мусить бути, за твоїми уявленнями, українське кіно?

— Справжня українська драма — це не суто міжособистісні людські конфлікти чи екзистенційні поневіряння в лабіринтах «я». Насамперед, це конфлікт людини з якоюсь сакральною силою, міфом. Рід, земля, дім — ось справжні цінності. Якщо не враховувати це як основу конфлікту, то шедеври українського кіно, припустімо, «Камінний хрест», просто втрачають сенс. Поки цього не зрозумієш, то неможливо зняти чи зіграти українське «бути чи не бути?»

Українське кіно має унікальний досвід міфологічного кіно. «Земля» Довженка — це чистий міф. Навіть трактор у нього неначе дракон, а його герої — надто красиві для реальних людей. Але саме кіно, з точки зору сучасної драматургії, ні про що: дід помер. Здавалося б, немає чого знімати. А Довженко зняв так, що вже кілька поколінь дивляться. Дивляться і вчаться. Або «Тіні забутих предків»: здавалося б ординарна історія про Івана й Марічку. Але Параджанов зумів зняти не Івана й Марічку, а саме їхнє кохання.

Ми сьогодні надто націлені на сюжет, не усвідомлюючи, що сюжетність нас далі й далі відводить від ідеї прекрасного. Сюжети — це тільки алегорії, наче образи народної пісні (коли співають «Ой на горі два дубки», усі ж чудово розуміють, що йдеться не по дерева). Мені дуже давно хотілося попрацювати із первісним міфом: адже я не є суто кінорежисером розмовного жанру. Минулого року я і мій постійний оператор Сергій Михальчук на різних кінофестивалях одержали як приз кіноплівку «Kodak» (я — на «Відкритій ночі», а Сергій — на «Пролозі». Отже, тепер з'явилася можливість реалізувати задум, який виношую уже чотири роки — зняти «Мамай», постановочне кіно за мотивами української думи «Про трьох братів Неазовських» — трьох козаків, які тікають із полону, дорогою грабуючи турецький стан, і пісні дервіша «Про трьох доблесних мамлюків» — мусульманських воїнів, які доганяють і вбивають утікачів, що їх пограбували. Кожен кадр, кожен костюм у ньому вирішено як окрему інсталяцію. Цей фільм — майже ручна робота, яка, хоч і не потребує багато коштів, але вимагає багато натхнення й часу. Мені неймовірно цікаво передати мовою кіно, наприклад таке: «То не пили пилили, не тумани вставали, то із турецької неволі три рідні брати утікали», бо насправді кіно — мистецтво досить грубе і тонкощі в кіно дуже специфічні.

— Таке враження, що з усіх українських легенд ти вибрав найсумнішу...

— А в українських міфах, взагалі, мало радості життя. Навіть від нашого героїчного епосу — відчуття плачу, голосіння. Трагічна нота дуже лунка. І що не пісня, то плач. Хоч як дивно, але історію свою ми будуємо не на перемогах, а на поразках: відзначаємо річниці поразки під Крутами чи, припустімо, дату з дня смерті якогось видатного діяча. Таке враження, що українська історія — це суцільні голодомори, поразки й смерті.

— Що, на твій погляд, відкрило світові українське кіно?

— Україну. Бо будь-яке кіно цікаве світові й самому собі тим, як воно розказує про світ навколо себе, про те, що можна побачити тільки з цієї точки Всесвіту. Нині в дуже багатьох митців серйозна проблема: наслідування мистецтва й технологій інших країн. Але другий Голлівуд нікому не потрібен, бо є перший і набагато якісніший за ту підробку, яку ми можемо зімітувати в Україні. Ми інші. Це так само очевидно, як те, що наші шлунки не перетравлюють їхніх кетчупів і сосисок: душа вимагає простих вареничків із картоплею. У нас не вийде стати другою Францією, приміром. Але, здається, ми пропустили нагоду відбутися як Україна.

— Що ти маєш на увазі?

— Років 7 — 10 тому вирували якісь шалені суспільні енергії і здавалося, що ось тепер ми усім миром зберемося і щось створимо. А тепер ми знову стали незрозумілими світові, бо ми й самі не знаємо, хто ми є.

— Заради ж чого, у такому разі, кіно знімати?

— У мене підростає дочка. Мені б дуже хотілося, щоб коли вона виросте, то гралася в якусь, не знаю яку, українську Білосніжку, а її ровесники- хлопчики гралися не в Термінатора, а в Котигорошка. І моє завдання їм цього Котигорошка придумати.