Органічний реаліст

Пафосному методу «партійності» (ідеологічного завзяття) літератури Косинка протиставив, умовно кажучи, принцип голої правди. Головна ж правда життя та революції полягає в тому, що а) життєвих благ на всіх не вистачає; б) людина не хоче миритися із тим, що не вистачило саме їй. До неминучого бажання «всьо взять і подєліть» Косинка підходить із розумінням допитливого діагноста, а не із запальністю політрука. Тому й позиція його, на противагу суспільним настроям часу, обурливо аполітична: «перерозподіл благ» (інакше кажучи, класова боротьба) може бути вмотивованим лише психологічно (на межі фізіологічного потягу), але аж ніяк не етично, оскільки усі розмови про так звану справедливість — примарні, бо — див. пункт а.

Стиль його «новелів», як називав Косинка свої твори, був ультрареалістичним, без будь-яких символічних наворотів. Граничний реалізм сюжетів та образів, глибока психологічна мотивація вчинків. Короткі речення, улюблений розділовий знак — три крапки (і після знаку оклику, і після знаку питання). Найпривабливіша частина мови — вигук — бо найбагатозначніша. (Натомість старанно уникав конкретики дієслів). Промовистість пауз і ясність багатозначності.

Це була реальна альтернатива агітпропівським принципам епохи. Те, що могло залишитися непоміченим у «езоповій мові» стилю, одразу випиналося в амбівалентності психологічних характеристик персонажів. Радянська література помічала більшовика, котрий керується у своїх діях далеко не ідеалістичними мотивами («Анкета»), проте не помічала, що подібні ж мотиви керують і куркулем («Політика»), і білогвардійським солдатом («Оповідання без моралі»). У вирі «переділу» усі рівні, бо одержимі: «Ранком [після бою] прокинувся заляканий, трусливий двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грає радість... О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана...» («Троєкутний бій»). Висновок ідеологів: Косинці, який народився у найбіднішій селянській сім'ї і працював чи не ледь зіп'явшись на ноги, який явно з власного досвіду описував селянських дітей («а бліді ж, то, мабуть, не од сала»), яким «сниться молоко», закидали, що він «куркульський агент в радянській літературі».

Звісно ж, його розстріляли. 1 листопада 1934 року заарештували, судили за «приналежність до групи терористів-білогвардійців», а вже 18 грудня газети видрукували повідомлення про страту. Проте все сказане тільки «по-перше» смертного вироку, підписаного Косинці епохою. Головне, що у своїй творчості він не тільки нівелює пафос боротьби, а й оголює її суть: не просто брудна гра, а злочин: «Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик [учитель] зрозумів, що йдуть по його... так-так, перед світом прийшла його смерть... Юрчик устав і сів на ліжку. Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, увійшли до хати. «Ви Юрчик?» П'яний, нервовий голос. «Так». — «Ви дєлали українізацію школи, трудовиє принціпи, сволоч-ч!» Голос офіцера затремтів і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей: «Большевізма, голубок, захотєлось?!» — «Я...» — почав і не скінчив Юрчик. «Айсь-ло!» — почулась якась дика команда. І перервалася срібна нитка» («Перед світом»). Як помітив у 20-х Яків Савченко, з усіх його колег Косинка — «найкривавіший... Соціальні конфлікти у нього неодмінно кінчаються смертю. І коли перші сторінки оповідання обвіяні ніжним колоритом природи, теплою лірикою, то останні конче парують кров'ю». Примара соціальної справедливості штовхає людину на злочин проти «срібної нитки». Усі герої Косинки — велика «Кайдашева сім'я», якій дозволено стріляти одне в одного; описані по-стефаниківськи «коротко, сильно і страшно» і по-косинківськи — безвихідно й криваво.

Реабілітували Григорія Косинку 1957 року «за відсутністю доказів злочину». Вони так і не змогли нічого довести. Бо основний його злочин — це злочин благородних металів — завжди зберігати власну органіку, не вступаючи в реакцію із середовищем. Здається, це саме та чеснота, яку вважав найбільшим своїм здобутком мудрець, що заповів викарбувати на своєму надгробку: «Світ ловив мене, та не спіймав». А лови його вічні.