Останні поети
У цих судженнях достатньо багато як істинного, так і поверхового. Американська поезія продовжує жити. Вона являє себе, як власне й сама Америка, на різних рівнях і суспільних щаблях — від нобелівсько-університетських салонів до гангстерського репу смітників і промислових руїн.
В одній з незліченних музичних крамниць десь у глибинах Пенсильванії мені трапився плакат з трьома невимовно колоритними, товстими старіючими неграми в мішкуватому занедбаному шматті — це була група «The Last Poets», як я зрозумів, тамтешній варіант Бу-Ба-Бу. Напис на плакаті свідчив, що «the last poets were the first rapers». «Ага, — сказав собі я, — ага, от іще одні помислили себе останніми й першими водночас».
Через тиждень-другий у Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному кафе з комбінованою назвою «Ньюйорікан». Це поєднання говорить багато про що — кафе міститься в одному з пуерто-ріканських кварталів Іст Вілидж. Запрошення було підписане чоловіком на ймення Кійт Роуч. Як мені пояснили згодом, сленгове «roach» по-нашому буде не що інше, як «косяк».
Поетичні читання в «Ньюйорікан» відбуваються щоп’ятниці вночі — початок десь так об одинадцятій і приблизно до другої-третьої. Ви підходите до металевих, обписаних лайками дверей, перед якими вічно чатує, похитуючись, такий собі велетенський сивоголовий дядько Том, платите йому п’ятірку за вхід (за поезію?) — і опиняєтеся в тісному, але страшенно голосному й кольоровому від людей приміщенні, ледве проштовхуєтеся повз барову стійку, продираєтеся крізь димові завіси, перед вами невеличка зала, столики вже всі, як у нас кажуть, забиті, публіка розташовується на підлозі, на балконі, десь іще попід стінами, хтось уже свище і плеще, над усім цим гримить музика, безумовно, реггі або фанк, або реп...
Я ніколи не забуду цієї атмосфери — десятки облич, десятки відтінків шкіри, вся планета, серце Нью-Йорка, несамовита свобода, здобута нарешті цими нащадками рабів. У Нью-Йорку не варто ходити до музеїв — які там музеї! — просто їздиш у метро чи ходиш вулицями і дивишся на людей, на цю неймовірну етнічну мішанину, на дивовижу одягів, зачісок, брязкалець, татуювань, вслухаєшся в ці іспансько-англо-китайські мови і починаєш нарешті відчувати, який сенс несе в собі біблійна міфологема Вавилону...
Я ніколи не забуду появу на подіумі загального улюбленця Кійта Роуча з незмінним «косяком» — його конферанси мусили бути особливо дотепними, хоч я майже нічого не розумію по-гарлемськи, як і по-ямайськи, але коли він вимовив «бубабу» — наче старе африканське заклинання, я зрозумів, що надходить моя черга...
Я ніколи не забуду і справжніх заклинань — харизматичний і довгий, наче баскетбольна зірка, чорний поет читав — ні, проповідував! — якісь революційні строфи, а публіка хором повторювала за ним бойовий і, напевно, священний рефрен, щось на кшталт «ом, ша-лак, ша-лак!»...
Я ніколи не забуду, як у мене підгиналися коліна й пересихало в роті. Я ж бо вже встиг забути, що таке цей трепет, цей параліч. І ось — ситуація, як п’ятнадцять років тому: тебе тут не знають, жодного попуску не буде, ти чужий, агов, чужий, показуй, чого ти взагалі вартуєш і що ти тут загубив серед нас...
Перший контакт із мікрофоном майже все ставить на місце. Тебе слухають із надзвичайною уважністю, всі вони дуже красиві, справжні кольорові квіти землі. Я запропонував їм «Козака Ямайку», автор перекладу Віталій Чернецький зробив, здається, досконалу англійську версію, з якої я зокрема довідався, що наше «сивуха» слід перекладати як «moonshine», себто «місячне сяйво». Хоч найбільший успіх серед публіки мав рядок «невже коли ти Європа — то вже не єси чоловіком» — тут їм усе стало ясно: ага, ця Україна — це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю...
А на завершення був іще шок від старого пуерто-риканця, короля тутешніх поетів, зусібіч оточеного богемними дівчатками. Він просто обійняв мене і сказав щось таке, від чого я вмить протверезів би. «Listen, — сказав він, шкірячись на всю ширину своєї екваторіальної посмішки, — Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know yob tvaju mat’!».
Він мав повідомити мені дві приємні речі — й повідомив їх.
