Парадокс, якого можна торкнутися пальцем

Складається враження, що художники вирішили оречевити весь світ абстракцій. Втім, матеріальність виробу вмить спростовує позірну захмарність абстракції. «Любов» (Широ Хаямі) — як застібка на кімоно. «Сон про сон» (Рікіші Міянага) — наче покраяний брусок пластиліну. «Маска» (Хідеюкі Хаяші) — достоту елегантний смітник. «Кінь» (Осаму Судзукі) — не відрізниш од малорослого стільця. «Засоби пам’яті» (Когей Накамура) — злиття двох фігур на червоному постаменті.

Парадокс, якого можна торкнутись пальцем, загадка, якій за відгадку є інша загадка, в стократ захоплюючу — ось що таке японське мистецтво. Прагматизм у них, знаємо, прямо пропорційний почуттю прекрасного, а логос (фе, яке європейське, негарне слово), залежний від інтуїції. З усіх культур ХХ століття саме Японія зуміла віднайти гармонійну рівновагу між традицією і модерном, між глечиком-репанкою та новомодним комп’ютером (Україна ж — і це не добре і не погано — «проголосувала» винятково за архаїку).

Гібрид цей між тим так само органічний, як і той, що породила японська кераміка, «побравшись» із мистецтвом скульптури, хоча на такий симбіоз навіть співвітчизники позирали спочатку трохи скоса. «Содейся» («ті, що йдуть по багнюці») — так назвали один із перших своїх осередків піонери нового (старого) мистецтва кераміки. Для європейського вуха це звучить як глузливе прізвисько, але, вочевидь, не для самих авторів. І саме екстремальність їх позиції (знову ж таки з нашої точки зору — самі вони вважають інакше) зумовила їх передове сприйняття нашого Чорнобиля (тетраптих Коїе Рьої). Або ж варіації на тему пригаслого — а чи насправді? — постмодерну («Вступ до японського смаку» в трьох частинах Накамури Кінпея). Чи химерну кераміку-інсталяцію Юріко Мацуди «Нумо, давай же, давай!» — примхливе відлуння «Щоденника» Сей-Сьонагон, не так давно, до речі, екранізованого гіперзахідним Пітером Грінуеєм.

Програма культурних заходів Країни Вранішнього Сонця обіцяє нам іще багато несподіванок протягом наступних двох місяців: музику гагаку, фестиваль кіно з Кането Сіндо на чолі (шкода, що знову не побачимо його «Голий острів»), театр буто. За примхливістю фантазійного парадоксу сперечатися з Японією може хіба що давня Ісландія з двома сестрами-Еддами, молодшою і старшою. В інших хід думок є вельми вгадуваним. І лише гора Фудзі — попри тисячі своїх зображень (у одного лише Кацусіки 100 + 30) височить вільно й незалежно. І не страшна їй жодна банальність.

№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»