Пастки та парадокси тіла

У самій назві експозиції закладена певна опозиція: адже сексуальність і трансцендентність є взаємовиключними категоріями. З одного боку — цілковито матеріальне, тілесне, з другого — термін, що походить від латинського transcendens і означає те, що переступає, виходить за межі, відривається від безпосереднього чуттєвого досвіду, маючи основою абстрагування, метафізику.

Складно сказати, чи витримувалася якщо не концепція, то принаймні рівновага першого та другого. Сексуальності, причому в її найбільш провокаційних та незвичних формах, було явно більше.

Метью Барні, Луїз Буржуа, Борис Михайлов, Джеф Кунс, Мауріціо Кателан, Елмгрін і Драгсет, Ян Фабр, Дженні Хольцер, Аніш Капур, Сара Лукас, Пол МакКарті, Аннет Мессаже, Такаші Муракамі, Річард Прінс, Тіно Сегал, Сінді Шерман та Хороші Сугімото, АЄС+Ф — більшість цих художників давно і добре знані у міжнародному масштабі, а деякі їхні інсталяції показано вперше саме в Києві.

Першим, що бачать глядачі, є твір Дженні Хольцер — наклеєні на стіни всіх п’яти поверхів у під’їзді Центру різнокольорові шпалери з іронічними й гострими «Есеями підбурення» американської художниці. Ті ж самі тексти було запущено кількома біжучими рядками на електронному табло всередині.

З іншого боку, Центр вийшов за власні межі, використавши як експозиційну площу приміщення сусіднього Бессарабського ринку, де під стелею вивішене велетенське постановочне фотополотно «Свято Трималькіо» (московський гурт «АЄС+Ф»).

Одне з чільних місць відведено послідовному творцеві кітчу американцеві Джефу Кунсу. Окрім кількох пейзажів, суміщених із контурами оголеного жіночого тіла, та мармурового погруддя-автопортрету, експонуються також велетенські блискучі іграшки: «Блакитний діамант», «Тріснуте яйце» і «Надувний кролик (фіолетовий)».

Доволі опосередкований стосунок до заявленої теми мають «Поля блискавок» японця Хіроші Сугімото — зображення блискавок, виконаних желатиново-срібним друком (демонструються вперше). Так само сублімаційний характер мають інсталяції скандинавського арт-дуету Елмгріна і Драгсета: саркастичне «Заміжжя» (два вмивальники, з’єднані знизу металевою трубою без жодного виходу назовні), прем’єрні «Коник-гойдалка» (збільшена копія дитячої іграшки) і «Сприйняття ІІ» (опудало білого пацюка дивиться на абстрактну округлу скульптуру).

Специфічне авторське розуміння продемонструвала зірка руху молодих британських артистів Сара Лукас. До серії об’ємних тілесного кольору згустків «NUD» (колготки, пух, дріт) вона додала фотографії «Оголених», де два так само умовних персонажа з віддаленими ознаками жіночності і маскулінності сплітаються у недвозначних позах.

Дійсно дотепний погляд на сексуальність у француженки Аннет Мессаже. «Стрімголов» — це покриті тюлем чорні подушки з зображеннями окремих частин оголених тіл; у подушки подається повітря, так, що вони надимаються і опадають, і складається враження, що оті тіла наче дихають у повільному екстазі.

Кілька художників виявили прямолінійне розуміння теми. Американець Річард Прінс, залучивши мішані техніки, створив розлогу інсталяцію на тему медсестри (демонструється вперше) — як відомо, це амплуа є одним із найпопулярніших в еротичних іграх. Медсестра як об’єкт бажання, насильства, масової культури; поруч, у сусідньому залі — ще яскравіший вияв того таки маскульту: склопластикові скульптури японського поп-артиста Такаші Муракамі «Самотній ковбой» і «Гіперон» — оголені хлопець і дівчина, скопійовані з японських коміксів манга бавляться з власним сіменем і грудним молоком відповідно.

Особливо брутальні Пол МакКарті (США) і театральний режисер і художник Як Фабр (Бельгія). МакКарті показує два відео ще 1975 року, де людина невизначеної статі займається дивними маніпуляціями з власним тілом та з різними рідинами, та свіжу зйомку «Вигин нареченої» із закільцьованим фрагментом стріп-шоу.

Що ж до Фабра, то його «Фонтан світу (як молодий митець)» наробив скандального галасу на одній з недавніх Венеційських бієнале. Трансцендентність бельгійський художник зрозумів як смерть, а сексуальність — у прямому, порнографічному сенсі, тож інсталяцію складають гранітні надгробки і лежачий серед них доволі достовірний чоловічий манекен, який оргазмує в стелю кожні десять хвилин.

Тепер про найцікавіші роботи. Культовий художник та кінорежисер Меттью Барні вперше виставлений на території України. Зазвичай всі його композиції мають більш чи менш потужний еротичний підтекст; «Сіра амбра та корба на китобійній базі» (показана вперше), виглядає як фалоподібний артефакт з його фільму «Малюючи кордони 9», де сам Барні і його дружина, співачка Бьорк, виконали головні ролі. Об’єкт, виконаний із креветок, морських мушель і пластика, нагадує також химерну закам’янілу істоту, витягнуту з моря за допомогою нереально білого троса.

98-річна художниця французького походження, живий класик сучасної скульптури Луїз Буржуа є однією з небагатьох, хто зосередився на другій складовій виставки. Трансцеденція в розумінні Буржуа — то трансцеденція досвіду: взявши свій старий одяг — річ, за визначенням переповнену спогадами, Буржуа залила його бронзою. І, по суті, отримала втілений згусток пам’яті.

Не менш знаменитий скульптор Аніш Капур (член групи «Нова британська скульптура», народився 1954 році в Мумбаї, живе і працює в Лондоні) спеціально до виставки підготував вражаючий об’єкт: величезний, прорізаний збоку чорним сталевим прямокутником червоний восковий дзвін, що обертається: секс і трансцеденція поєдналися без зайвих пояснень у цьому символі.

Враження, що межує з шоковим, справляють об’єкти Мауріціо Кателана: «Аве Марія» — три руки у нацистському вітанні виростають прямо зі стіни, спрямовані в бік зв’язаної, прибитої до ліжка дошками і запакованої у великий ящик жінки. Чітко, зрозуміло й моторошно.

Німецько-британський художник Тіно Сегал створює роботи, які він сам називає «вибудованими ситуаціями». В них залучено одну або більше осіб, які виконують ті чи інші інструкції, розроблені автором. Ці акції відбуваються тільки тут і тепер, їхнє документування у будь-який спосіб заборонено. Для виставки у Києві Сегал дав розроблений за власною режисурою перформанс «Поцілунок». Відвідувач заходить у порожню кімнату і бачить пару молодих людей, юнака та дівчину, танцюючих у цілковитій тиші повільний еротичний танок, у якому центральною подією стає поцілунок. Танок триває безперервно весь час, коли виставка відкрита. Тут так само не потрібні особливі коментарі: людське тіло, що рухається, саме по собі перетворює будь-який простір на мистецький.

Українець Борис Михайлов (народився у Харкові 1938 року, живе та працює в Берліні) — один з найвідоміших сучасних фотохудожників, лауреат найпрестижніших міжнародних фотографічних премій, в тому числі — премії Фонду Хассельблад, член Німецької академії мистецтв, запрошений лектор Гарвардського університету; загалом його регалії можна перераховувати довго. Його внесок у «Сексуальність і трансцендентність» відчутно контроверсійний — це фото з трьох циклів: «Весілля», «Я не я», «Дивись на мене, я дивлюсь на воду». У цих роботах Михайлов намагається заперечувати поширене уявлення про гарне, про те, що гідне бути зафіксованим на плівку. Бачимо бомжів, що з максимальною серйозністю позують у «весільних» позах, бачимо фото оголених старих людей, також оголені автопортрети літнього художника, засмічені вулиці, дикі розваги берлінських геїв тощо. Михайлов досліджує інший бік сексуальності, і тим самим робить її ще виразнішою — постаючи, завдяки такому поєднанню, як цілковито бароковий художник.

Без американської художниці-фотографа Сінді Шерман (народилась у Глен-Рідж, Нью-Джерсі, 1954 року, живе та працює у Нью-Йорку) історію сучасного мистецтва уявити неможливо. Виступаючи в ролі своєї власної моделі, Сінді Шерман вибудувала особливі стосунки зі своєю камерою. Будучи чудовою акторкою, Шерман здатна докорінно міняти свій вік та комплекцію, так, що аудиторія не впізнає художницю. Її роботи варіюються від тривожних та бридких до кумедних і зворушливих. Знімаючи наодинці в себе в студії, Шерман виступає в ролі автора, постановника, актора, художника по гриму, стиліста та майстра з костюмів. Роботи Шерман широко представлені в різних колекціях і активно виставляються в найбільших музеях світу з 1980 року. Їй присвячено численні монографії.

Уже перший цикл — «Фільм без назви», започаткований Шерман у 23-річному віці, став сенсацією: повні невловимої тривоги світлини нагадували кадри зі знаменитих чорно-білих фільмів, однак були цілковито вигадані художницею. Надалі Шерман робила не менш удалі стилізації під історичний живопис, кримінальну репортажну і гламурну еротичну зйомку — загалом майже 20 концептуальних циклів.

Приємно те, що нову серію Сінді зробила спеціально для київської експозиції. Вона зафіксувала себе у кількох різних ролях на тлі чорно-білого вишуканого паркового пейзажу. Авторка грає дивакувато і по-своєму яскраво одягнених панн, що їхні кольорові постаті цілковито випадають з монохромного тла. Героїні кумедні, простауваті або намагаються триматися з аристократичною урочистістю, однак розрив між ними і тлом, між ними і глядачeм, на якого вони не дивляться або дивляться емоційно відчужено, справляє дивне, сюрреалістичне враження — тут секс і трансцендентність зійшлися у справжній мистецькій єдності.

Новий проект PinchukArtCentre слабує на певну концептуальну непродуманість, роботи часто-густо сприймаються розрізнено — як окремі міні-виставки цілком різних авторів. І все ж наявність талановитих творів видатних художників дозволяє назвати «Сексуальність і трансцендентність» найвдалішою виставкою за весь час існування PinchukArtCentre і однією з найбільш представницьких за весь час експонування сучасного мистецтва у Києві.