Печери як спосіб повірити в себе

Ніколи не думала, що можу так порадіти можливості випростатися, піднести голову й подивитися на небо після того, як декілька годин, зігнувшись у три погибелі, пролазила під землею. Проте не такою довгою була ця екскурсія — лише три години, однак iз незвички здалося, що останній раз на поверхні я була років так зо триста тому. Плечі вже були звично опущені, голова завбачливо в них утиснута, спина зігнута. Випростатися здавалося просто небезпечним.

Ні, це не були польові навчання загону спецпризначення чи показова екскурсія до забою шахти, проведена для журналістів. Просто мені, наївній дівчині, запропонували з’їздити на вихідні дні до печер. Я погодилася, передчуваючи можливість усмак повештатися красивими гротами та галереями, порозглядати сталактити, які звисають зі стелі, загалом, приємно провести час. Краси, безперечно, не бракувало, але спокійно повештатись явно не вдалося.

Проте про все за порядком. Ми їдемо до Тернопільської області, до села Залісся Чортківського району. Приїхавши туди, перед цим прохитавшись декілька годин у електричці й закупивши продукти в місцевій сільській крамничці, довго бредемо розбитою дорогою, нав’ючені величезними рюкзаками на хутір Млинки, де розташована однойменна печера. Добираємося до бази спелеологів, де нас зустрічає один із аксакалів спелеоклубу «Кристал», який займається дослідженням цієї печери, пан Доктор (у миру Володимир Андрійович). Питання «а чи не перепочити б нам?» зависає в повітрі, й ми відразу починаємо збиратися на екскурсію. Перше, що змусило мене насторожитися, то це розмови про те, що светри, в яких дехто з нас приїхав, можуть не витримати і що нам варто замінити їх на брезентові куртки. Стає страшнувато — а що ж, власне, там буде? Беремо ліхтарики, які кріпляться на каски, і йдемо до печери.

Вхід у неї попри очікування не нагадує розкриту браму пекла — невелика охайненька печерка із залізною брамою. Вона, як розповів Доктор, слугує для того, щоб із недосвідченими місцевими мешканцями не сталася пригода а-ля Том Соєр. А таке статися може запросто: печера «Млинки» — лабіринт довжиною в 27 кілометрів, де кожен коридор може закінчитися глухим кутом. Тому без провідника-спелеолога туди не можна й потикатися.

Заходимо. Вхідна зала підтверджує мої надії на спокійну прогулянку, але вона закінчується практично відразу ж. Вишикувавшись у шеренгу, підходимо до досить вузького отвору в стіні і... з Богом, пішли!

На перший погляд печера здається брудною. Насправді ж, там лише каміння та глина, а в деяких місцях — вода. Своєї флори й фауни тут немає, а появі життя з-поза печери перешкоджають спелеологи, які категорично забороняють усім, хто входить, вносити чи виносити щось із печери. Тому на глибині 30 метрів, серед кам’яних стін панує повна безмовність, яка порушується лише вченими та туристами. Уявити таке мешканцеві міста та й села складно: нас постійно оточують якісь звуки. А тут часом починаєш виразно чути плин крові у венах. Тихо і, попри очікування, зовсім не холодно — постійна температура повітря в печері 9— 12 градусів. Начебто небагато, але через деякий час з тебе починає градом литися піт, особливо якщо немає звички до фізичних навантажень.

Йти спочатку більш-менш просто: звичайно, щілини вузькі, камені високі й постійно згинатися набридає, але, нічого страшного, могло бути й гірше. Про те, як може бути гірше, дізналися пізніше. Якщо попервах хтось і боявся забруднитися, неохоче опускаючись на коліна в низьких місцях, то, коли доводиться по-пластунському проповзати в різні дірки, з ніг до голови перемазавшись у глині, вся охайність кудись зникає.

Найскладніших випробувань у печері два: шкурники й розпори. Шкурники — це довгі коридори, пройти які можна, по-перше, лише лежачи, а часом лише боком. Ось повзеш так, повзеш і відчуваєш себе «недоробленою» змійкою: по-іншому пересуватися не можна, а так пересуватися — складно. Шкірка, тобто шкіра, може сильно обдертися. У таких місцях особливо часто насувається жах замкненого простору. У принципі, якщо ви схильні до клаустрофобії, лізти в печери просто не можна, але навіть людина з відносно здоровою психікою, відчуваючи над собою купи каміння, може відчути себе живцем похованою. Принаймні, зі мною це декілька разів було. Але тут головне не панікувати, щоб не витрачати даремно сил. Вони знадобляться, коли дійдеш до розпор. Уявіть собі дві прямовисні стінки, між якими вам треба пройти, спираючись на одну спиною, а на іншу ногами. Вниз краще не дивитися — десь далеко, метрів за п’ять-шість, видніється кам’яна підлога. Перший раз це здається непереборною перешкодою, але немає межі людській досконалості — пройшла.

Кожна з цих перешкод, та й просто каменів, має свою назву. Причому назви доволі екзотичні: Африка, Фантазія, Перемога, Крокодил, Тещин зуб, Столовий камінь. Називали їх самі спелеологи. Зрозуміти деякі можна, подивившись на форму, деякі — послухавши історію відкриття, ну, а деякі можна зрозуміти, лише пройшовши. Ось, наприклад, Пологовий будинок. Спочатку це вузенька, нахилена десь під кутом у 45 градусів ущелина, в якій потрібно повзти пару метрів на боку, ризикуючи кожної секунди застрягти. Потім вона різко обривається і потрібно шість метрів якимось дивом спускатися донизу, практично не маючи точок опори. Однак коли це проходиш, відчуваєш себе дійсно новонародженим.

Взагалі, печера, влаштовуючи такі випробування, щедро нагороджує. По-перше, своєю дійсно чарівною красою. Зазираючи під пороги й вигини стін, та й просто розглядаючи стіни, можна побачити не лише химерне каміння різних кольорів і форм, але й міріади кристалів. Потрапляючи в деякі зали, думаєш, що тобі це сниться: настільки захоплююче видовище відкривається. Білі, жовті, червоні кристали, щедро розсипані природою по стінах, кам’яні квіти просто з казок Бажова, доріжки й смужки, які здаються крижаними — заради всього цього варто приїхати в печери. Часом здається, що бачиш ювелірну вітрину, часом море, часом — засніжений степ. Ну а, окрім того, пройшовши всі ущелини й розпори, тримаючись іноді лише на кінчиках пальців над проваллями, розумієш, що твоїх сил вистачить на все, що ти захочеш, і немає такої перешкоди, яку б ти не подолав. Причому мій приклад це підтверджує, зовсім не обов’язково бути дуже спортивною людиною — організм приховує в собі величезні резерви. І заради того, щоб пересвідчитися в цьому, також варто поїхати.

Отже, коли ми вийшли з печери, сил вистачало лише на те, щоб дійти до бази. Коли, пролазивши так ще декілька разів, повернулися додому, сил у мене, подряпаної й покритої синцями, не було взагалі. Зате було душевне піднесення, небачена впевненість у своїх силах і спокійна переконаність, що я туди повернуся. Я повернулася, і знову не пошкодувала.