Перерваний політ…

Артем був поранений 26 лютого, а новина про це сколихнула Україну й світ 18 березня, у день прощання, коли і стало відомо, що артист, зв’язок з яким перервався, і якого шукали увесь цей час близькі та друзі, потрапив під обстріл однієї з багатьох диверсійних груп, які у перші дні російського вторгнення в Україну намагалися прорватися до столиці, але зустріли жорсткий опір бійців ЗСУ і територіальної оборони.

Шок перших днів гарячої фази 8-річної війни росії проти України – бомбардування, перестрілки, смерті мирних громадян, руйнування житлових будинків, втеча у пошуках безпечного місця, страх за близьких, які опинилися у найбільш небезпечних місцях, відчайдушний пошук зниклих – був настільки сильним, що окремі події змішалися у якийсь не розплутуваний клубок особистої й спільної біди!

Так склалася доля, що колись дуже відомий і популярний артист у цей важкий час опинився один, сам на сам з жорстокими реаліями життя і смерті. Ця публікація не про героїзм, а саме про трагічний фінал драматичної історії життя. Артему Дацишину було відпущено лише 43 роки земного буття. Аби усвідомити, кого у той трагічний день ми втратили, пропоную кілька спогадів друзів і колег артиста. Ніхто не повинен бути забутим – ні герої, ні жертви…

Дацишин А. - Ален. Марна пересторога

За християнською традицією, сороковий день поминання померлої людини вважається гранню, яка розділяє земне і вічне життя. З релігійної точки зору він є більш трагічною датою в порівнянні з фізичної смертю. Душа остаточно залишає землю і відлітає далеко в потойбічний світ до Отця Небесного, очікувати дня Божого суду. Чим більше людей згадає добрим словом людину, тим більше аргументів ляже на «райську» чашу Божих вагів. Царство небесне і вічна пам'ять Артему Дацишину!

  За публікаціями, фотографіями я дослідила шлях цього без перебільшення видатного танцівника. З урахуванням деталей поновила біографічну довідку:

ДАЦИШИН Артем Вікторович (26. 01. 1979, Херсон – 26.02.2022, Київ) – артист балету. Лауреат Міжнародних конкурсів ім. С. Лифаря (Київ, 1996, 3-я премія), ім. Р. Нурієва (Будапешт, 1998, срібна медаль). Закінчив Київське хореографічне училище (1997; викл. В. Парсегов), Київський національний університет культури і мистецтва (2004, балетмейстерське відділення). 1997 – 2019 – соліст балету Національної опери України (Київ). Для виконавського стилю А. Дацишина характерні досконалість й академічна виразність танцю, романтичне піднесення, уміння передати психологічні глибини характеру персонажа. Гастролював у Німеччині, Японії, Австрії, Швейцарії, Лівані, Італії, Іспанії, Франції, Канаді, США, Португалії та ін.

Партії: Зиґфрід, Принц, Дезіре, фея Карабос («Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня» П. Чайковського), Ален («Марна пересторога» Л. Герольда), Джеймс, Гюрн, Медж («Сильфіда» Х. Левенсхольда), Альберт («Жізель» А. Адана), Франц («Коппелія» Л. Деліба), Еспада, Солор, Люсьєн («Дон Кіхот», «Баядерка», «Пахіта» Л. Мінкуса), Жан де Брієн («Раймонда» О. Глазунова), Паріс, Меркуціо, Тібальд («Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва), Золотий раб («Шехерезада» М. Римського-Корсакова), Ескамільо («Кармен-сюїта» Ж. Бізе– Р. Щедріна), Соло («Сюїта в білому» Е. Лало), Юнак («Весна священна» І. Стравінського), Аукціонник («Дама з камеліями» на збірну муз.), Воєначальник («Юлій Цезар» на муз. О. Респігі).

Дацишин А. - Ескамільо. Кармен-сюїта

ЦИТАТИ З ПРЕСИ ПРО АРТЕМА ДАЦИШИНА

«На тлі майстрів, котрі удосконалюють не один рік свою майстерність на київській сцені, приємно вразила «Пахіта», у якій танцювала артистична й технічна Такіта Шінобу з обдарованим Артемом Дацишиним. Його танець вмілий, технічний...» (І. Диченко. «Балетний пасьянс «Серж Лифар де ля данс». – «День», 5 квітня 1997)

Про Меркуціо: «У ролі Меркуціо А. Дацишин відчув себе на своєму творчому полі. Все там було природне: бурхливий темперамент, внутрішня енергія, іронічність, насмішкуватість, бездоганне володіння тілом, чудовий акторський дар» (О. Лапутіна. «Блискуча п’ятірка». – «Культура і життя», 16.09 1998)

«Талант танцівника нагадує духмяну троянду, яка поволі розгортає пелюстки і наповнює серця людей ароматом любові та щастя. Скандинавська зовнішність Артема приховує загадку, яку шанувальникам його творчості ще розгадувати не один рік…» (Ольга Мартинова. «Йому підкоряється повітря». Театрально-концертний Київ, №2-4, 1999)

СПОГАДИ  КОЛЕГ,  БЛИЗЬКИХ ЛЮДЕЙ

«Він був дуже щирою і тонкою людиною»

Тетяна БОРОВИК, народна артистка України:

-Артем родом з Херсона. Батьки його були прості люди, не пов’язані з мистецтвом: мати – товарознавець, батько – електрозварювальник вищої категорії. У балет Артем потрапив завдяки старшій сестрі, яка закінчила Інститут культури, займалася хореографією, тому й заохочувала заняття брата танцями. Спочатку він займався народними танцями у Будинку культури суднобудівників рідного міста. Його перша вчителька – Ірина Павлівна Васюкевич – наполягла на тому, щоб Артем вступав до хореографічного училища, хоча вже навчався у 6 класі, а в училище набір відбувається після 4 класу. Менш з тим здібного фактурного хлопця прийняли, він швидко почав наздоганяти своїх однокласників. І у випускному класі Артем вже танцював на сцені столичного театру опери та балету головну партію – Зиґфрід – у «Лебединому озері». Я була його партнеркою, і вже тоді він заявив про себе не тільки як про яскравого соліста, а й надійного партнера. Імпресаріо з Японії тоді дивився виставу і теж відзначив високий рівень виконавського мистецтва Артема. Коли по закінченні училища прийшов до театру, він дуже швидко опанував основний репертуар. На другий рік роботи виборов «срібло» на Міжнародному конкурсі ім. Р. Нуреєва в Будапешті. Багато гастролював. Його часто запрошували для участі у виставах і концертах в інші театри за межами України.

Його кар’єра злетіла стрімголов. Як людина він був надзвичайно чесним, навіть принциповим. Я завжди казала, що йому треба було народитися в іншу епоху, коли поняття честі й достоїнства були на першому місці. Він завжди говорив правду, це не всім подобалося, але він інакше не міг. Та оскільки він був дуже щирою і тонкою людиною, його здебільшого любили і поважали в колективі. До того ж він був інтелектуалом, дуже багато читав, буквально запоєм: міг не їсти, не пити, але поки не дочитає, не відривався від книги. Хореографічне училище  і Університет культури і мистецтва.

Дацишин А. - Тібальд. 2006

Артем закінчив з відзнакою. Він за своєю природою був дуже чуйною людиною, добрим другом, люблячим сином. Так сталося, що коли він ще навчався, мама потрапила в автомобільну аварію, отримавши серйозну травму голови. Він дуже сильно переживав за її здоров’я, а коли вона померла – це був 2005 рік, здається – ми саме були на гастролях у Франції, і він терміново відлетів, аби попрощатися з нею. Дуже болісно пережив те, що його не було поруч, коли її не стало.

Артем прийшов до театру, коли головним балетмейстером був Анатолій Федорович Шекера, який одразу ж оцінив потенціал і статуру молодого танцівника. У балеті «Ромео і Джульєта» хореограф призначив його одразу на дві партії – класичного Паріса і гострохарактерного Меркуціо. Отак від самого початку визначився його шлях практично універсального танцівника. Потім додався модерн, у якому Артем також був на своєму місці. Усе йому підкорялося. Але одного нещасливого дня він отримав травму, яка спричинила низку подальших травм. Таке трапляється, коли помилка  партнерки примушує робити не інерційний, а силовий підйом. Це дає завелике навантаження на спину. Артем тоді отримав травму спини, виникли міжхребцеві грижі. Від чого потім почали страждати коліна, стопи: не встигав вилікувати одне, страждало інше… І це його, чесно кажучи, зламало, почалися проблеми психологічні.

Потенціал великий, бажання танцювати надзвичайне, а організм дав фатальний збій. Скільки міг, Артем виходив на сцену, у других, навіть епізодичних партіях. Три роки тому за станом здоров’я він пішов з театру… Шукав собі заняття поза театром, в ресторан влаштувався. А рік тому сталася страшна побутова травма. На той час ми вже давно не жили разом, але постійно спілкувалися, я намагалася допомагати сама і разом з його друзями. Останнім часом йому боляче ходити, далеко від дому не міг піти. Що сталося того рокового дня, достеменно не знає ніхто…

Ми збиралися виїжджати, бо коли почалися обстріли, а мій будинок неподалік від Бучі, довелося усе кинути і тікати подалі (дві ночі провели у бомбосховищі, а потім поїхали за кордон). Того дня, 26 лютого, ми з ним востаннє поспілкувалися по телефону, і більше він не виходив на зв’язок, день, другий, почали бити на сполох. А час же який – світ перевернувся! Сусідів його багато повиїжджало, спитати нема кого. Поліція на прохання друзів спершу навідріз відмовилася виламувати двері, і лише за кілька днів, коли родичі підключилися, змогли потрапити до квартирі й побачити, що його там нема. Тоді вже почали шукати по лікарнях і моргах… Його знайшли ввечері важко пораненим неподалік від будинку, де він жив, на півдорозі від районного віськкомату, під час комендантської години після перестрілки ТРО з диверсантами. Чому він там опинився, невідомо. Хто знав Артема, не виключають, що попри тяжкий стан здоров’я він міг, в силу характеру, шукати можливості якось бути корисним у  важкий для країни час. Цього ми вже ніколи не дізнаємося.

Артем помер в лікарні того ж вечора. А поховали його аж 18 березня. Це дуже болюча втрата. Людини, чоловіка, з яким я прожила довгий час, хай і не завжди гладко, якого любила, з яким пов’язані найкращі сторінки сценічного життя, доброго друга тепер нема. Війна – скільки вона вже забрала життів, скільки ще забере! Артем Дацишин – наче колосок у тих рясних смертельних жнивах війни. Але ми ніколи його не забудемо! Ніхто і ніщо не повинно бути забутим!

Дацишин А., Голякова Т. Сильфіда квітень 1999

«Чудовий партнер»

Тетяна БЕЛЕЦЬКА, народна артистка України:

  -Про Артема у мене найтепліші спогади. Це був чудовий партнер! Після мого чоловіка, Віктора Яременка, – справді найкращий. Останні 5 років моєї танцювальної кар'єри найкращі спектаклі були з ним: дуже хороші руки, спокійні впевнені та дуже гарні підтримки. Ми багато разом гастролювали. Артем був дуже відповідальним, ніколи не поставив жодної репетиції під загрозу: зібраність, мобілізація, налаштованість лише на найвищу якість вистави. Я завжди була впевнена, що він робитиме те, що я його прошу. Це важливо, бо експерименти на сцені можуть дорого коштувати партнерам. З вистав, які ми танцювали разом, найбільше запам'ятався «Лускунчик», і в нашому театрі, і за кордоном. Згадую, як він робив підтримки у першій дії – так зване «сніжне адажіо»: там такі божевільні викиди, що здається, летиш під люстру (зараз так не роблять). З ним я була спокійною: впевнено, професійно, ефектно. Артем був гарний не тільки в класиці, а й у сучасній пластиці. Я з ним танцювала у постановці Раду Поклітару «Весни священної». Це настільки відрізнялося від усього, що ми робили раніше, – повне переналаштування м'язів, інша естетика. Артем був дуже органічним у модерні. Тут важливо наголосити, що класичний танцівник може танцювати практично все, було б бажання та інтерес. Артем відрізнявся особливим ставленням до роботи, на мою думку, він був здатний на все, і все в нього виходило. Тому прямо зі студентської пори він практично претендував на положення прем'єра, яким швидко став і яким залишиться в пам’яті колег і шанувальників назавжди.

«Артем танцював на дуже високому рівні як прем'єр»

Сергій БОНДУР, народний артист України:

  -Моє знайомство з Артемом відбулося під час гастролей у Японії 1996р. Він ще був студентом хореографічного училища, коли Валерій Петрович Ковтун запросив його і ще кількох однокласників, серед яких були Денис Матвієнко, Євген Колесник, Руслан Бенціанов, в OciInternationalBallet на спектакль «Лускунчик». Я вів спектакль, а хлопці танцювали хтось у дивертисменті, хтось у малих сольних партіях. Артем танцював Короля мишей. Оскільки він навчався у того ж таки педагога – Валерія Володимировича Парсегова, – який випустив і мене, правда 15 роками раніше, я знав усіх його хлопців, а ось зараз ми просто зустрілися в одній виставі. Відтоді у нас склалися дружні стосунки, багато разів брали участь у спільних гастролях: особливо багато спектаклів було у Франції – «Лебедине озеро», «Дон Кіхот». Артем був одним з найбільш популярних артистів балету, це стверджував Валерій Петрович Ковтун.

Він дуже добре розпочав, коли прийшов до театру після випуску. Потрапив до педагога Алли В'ячеславівни Лагоди, яка досить швидко сформувала з нього соліста, а потім і ведучого, підготувала з ним партії, в яких

Артем танцював на дуже високому рівні як прем'єр. Він був гарний як соліст, як партнер – усі балерини, які з ним танцювали, стверджують це в один голос. Але потім так вийшло, що низка якихось особистих невдач, травм, через які він втратив можливість вести спектаклі – все це, напевно, позначилося на його психіці... Дуже важкий час був для нього, тому й не зміг допрацювати до кінця кар'єри як прем'єр. Якийсь час виходив у якихось других партіях. Зрештою він пішов із театру за станом здоров'я…

Відхід зі сцени – взагалі болючий процес для будь-якого артиста, а особливо коли це трапляється через подібні обставини. Про те, що з ним відбувалося далі, я дізнався з нашої розмови десь у вересні, коли Артем зателефонував мені. Розповів, що знайшов себе в іншій справі – у кулінарії. Звичайно, він хотів бути корисним, треба було чимось займатися, бо це ще не той вік для чоловіка, аби сидіти без діла. Розповідав, що він працював у ресторані з обвалення м'яса, що сам почав готувати і що його котлети настільки сподобалися директорці ресторану, що вона навіть вирішила внести його рецепт у меню. Через життєві обставини перед тим дзвінком ми довгий час не спілкувалися. Тоді я і дізнався, що Артем пережив до всього ще й страшну побутову травму: обпікся дуже сильно, у нього було чотири операції з пересадки шкіри, хотіли навіть ампутувати стопу, настільки все було серйозно, що відновлення йде повільно. Потім якось так – у кожного своє закрутилося. 26 січня я його привітав із днем народження через facebook... А потім трапилася війна, випадковою трагічною жертвою якої став і Артем.

Для мене він залишиться інтелектуальною, культурною людиною та блискучим танцівником. За своїми фізичними даними та рівнем професійної підготовки він міг танцювати і класику, і модерн, а його інтелект та природне чуття дозволяли створювати яскраві характери у будь-якому амплуа. У нього дуже добре виходили комічні персонажі, оскільки мав природний гумор, хоча при цьому я не можу сказати, що він був оптиміст за натурою. Складна особистість, складна доля, трагічний кінець.

Дацишин А., Філіп'єва. Баядерка

«Сильний, гарний, надійний, високий»

Олена ФІЛІП’ЄВА, народна артистка України:

-Я з Артемом танцювала дуже багато спектаклів, і можу сказати, що він був чудовим партнером: сильний, гарний, надійний, високий. Знаєте, артисткам практично завжди хочеться, щоб партнер був вищий за тебе, бо ти почуваєшся такою крихіткою- дівчинкою, захищеною. Саме тому з ним було дуже комфортно, зручно, і не лише на сцені. На репетиціях ніколи не було якихось напружених ситуацій. Зізнаюся, я була дуже вимоглива, оскільки мала великий досвід, більше танцювала. Артем завжди відгукувався, враховував усі зауваження, питав і дослухався до пояснень нюансів. Тобто це була цікава спільна робота без зайвої напруги. Він був неймовірно позитивною і світлою людиною, якщо й були якісь з'ясування, розбір того, що не виходило, все відбувалося з гумором, він умів у будь-якій ситуації жартом розрядити обстановку. Балетний світ хоч і географічно розпорошений, але водночас досить згуртований. Поява хорошого партнера відразу стає відомою у колі балерин. Артема багато запрошували солістки з різних куточків світу для участі у концертах, виставах. Хороший стабільний партнер завжди дуже цінується. Можливо, він не вражав якимись надприродними трюками, та для балерини завжди дуже важлива надійність і душа людини, рукам якої вона довіряється.

Можу стверджувати вже як художній керівник, що багато солістів, як жінок, так і чоловіків, просять ставити їх танцювати з якимись конкретними партнерами. Буває, що розбіжність характерів партнерів загрожує низькою якістю вистави загалом, холодністю, напруженістю. Артем міг танцювати з усіма, дуже швидко розучував партію, легко підлаштовувався під кожну солістку, тому його так багато запрошували. З професійної точки зору, коли партнер не тримає тебе «на нозі», ти зайве напружуєшся, втомлюєшся, а коли партнер чудовий, як Артем, ти просто насолоджуєшся танцем, приділяєш увагу пластиці, емоціям.

Коли Артема почали переслідувати травми, це стало, на жаль, справжньою драмою для нього. Нещодавно ми переглядали записи вистав, що збереглися у величезній фільмотеці балерини й педагога Альвіни Георгіївни Кальченко, та знайшли «Баядерку» 2007 року, де ми танцювали разом. У другому акті, бачу, Артем, не дотанцювавши варіацію, йде кульгаючи зі сцени, а спектакль я вже дотанцювала з Геннадієм Жалом. Складні травми лікуються довго, потім потрібно відновлювати форму. Артем повертався на сцену. Далі знову травма, знову лікування. Все важче відновлюватися. Це дуже тяжко для психіки артиста. Він не здавався: коли зрозумів, що прем'єром йому вже не бути, перейшов на другі партії з меншим технічним і фізичним навантаженням. Зрештою, згоден був виходити в епізодичних партіях. Аніко Юріївна Рехвіашвілі до останнього задіювала його у репертуарі, у своїх постановках «Дами з камеліями», «Юлія Цезаря». У «Сільфіді» він довго був майже незмінним Гюрном. Аби тільки бути на сцені! Кожен артист балету знає, що це  таке.

Балет – це сім'я. У ній всяке буває, але відхід зі сцени – це майже завжди драма, більшою чи меншою мірою. Так склалась доля. Вражає те, що незадовго до своєї смерті Артем дуже багатьом зателефонував, мені теж, і навіть тим, з ким багато років не спілкувався, у Києві та за кордоном. Чи передчував? Це незбагненно. Він завжди був дуже чутливий, але це вже межує з містицизмом. Тим більше, що ми ніколи не дізнаємося і не зрозуміємо, чому того фатального вечора, майже ночі, він опинився на вулиці, де під апокаліптичну «музику» опустилася завіса його життя.

«На нього завжди можна було покластися у всьому: якщо що обіцяв, завжди робив»

Максим МОТКОВ, народний артист України:

-Ми з Артемом не лише працювали разом, а й ділили один стіл у гримуборній. Він був молодший, випускався з училища десятьма роками пізніше за мене, але різниця у віці абсолютно не впливала на наші дружні стосунки. Він мав велике людське серце, ніколи не підраховував дрібних вигод, міг швидше зробити щось не на благо собі, але ні за що на шкоду тому, з ким працював, кого поважав. Цим він і приваблював до себе від початку нашого  знайомства. Аби бути цілісною особистістю у 18 років, потрібно мати «вмонтований» стрижень у характері.

З 11-12 років, вступивши до училища і живучи в інтернаті, Артем повинен був  відповідати себе. Знаю, що він ще й примудрявся допомагати своїй старшій сестрі у її сімейних проблемах. Потім уже в театрі завжди приділяв увагу товаришам по роботі. Ну, тобто, наче справді хотів осягнути неосяжне! Ніколи не скиглив, не скаржився. Часто, бувало, на гастролях опинялися в ситуації, що просто не встигали нормально поїсти: гроші є, у магазинах все є, а часу піти до кафе чи маркету просто немає! Приїхав, помився, поголився, репетиція, спектакль, а далі – все зачинено, сил немає. І так упродовж десь двох тижнів. Бувало, на трьох ділили шмат хліба з майонезом.

На нього завжди можна було покластися у всьому: якщо що обіцяв, завжди робив. Тож і на сцені з ним було надійно. Ми часто працювали в одних спектаклях. Він умів зарядити настроєм; досить було побачити його очі, в яких горів такий вогонь, що мимоволі запалював і мене. Тому наші спільні сцени виходили дуже емоційними, правдивими. Від нього йшла така віддача, що ти сам починав заводитися, проживати і переживати разом з ним, і радіти разом з ним. Тобто це дуже велика підмога, коли є такі партнери, які вміють створити настрій вистави.

Перетиналися ми в одному спектаклі найчастіше як антагоністи: у «Ромео і Джульєтті» я був Меркуціо, а він Тібальдом, у «Лебединому озері» я – Ротбард, він – принц Зігфрид. Тобто на сцені ми постійно билися, що, звісно, не заважало дружбі. Після кожної вистави ми азартно розбирали, хто кому як «врізав», дивилися відео потім і розбирали вдалі і не дуже місця, аби потім на репетиції закріпити чи виправити. Балерини теж цінували в ньому і артистичність, і інтелігентність, а головне надійність. Якби не травми, а особливо тяжка травма коліна, яка трапилася десь уже після 2010 року і повторилася не раз, він був би зараз абсолютним прем'єром, я в цьому певен. Коли це сталося вперше, він довго відновлювався, за час вимушеної бездіяльності набирав вагу, хоч і намагався тримати форму. Зайва вага – це й зайве навантаження. Що тут скажеш? Він дуже хотів танцювати, дуже переживав. До останнього, скільки міг – виходив на сцену в будь-якій невеликій партії, залишаючись таким самим статним і артистичним.

«Якби не травми, сьогодні ім'я Артема Дацишина звучало так само голосно у балетному світі»

Віктор ЯРЕМЕНКО, народний артист України:

-Артем буквально зростав на моїх очах,  як артист. Незважаючи на те, що він був зовсім молодим, ми встигли попрацювати разом у виставах як виконавці. З ним було дуже зручно і на репетиціях, і на сцені. Тому коли я став художнім керівником балету Національної опери України, повністю підтримував його професійне зростання. Практично в усіх спектаклях він танцював провідні партії, багато гастролював, зокрема і з Тетяною Білецькою, моєю дружиною, яка дуже цінувала його як партнера. Вони їздили до Іспанії, Канади.

Артем буквально підкуповував приголомшливою добротою. Крім того, що він був чудовим артистом, професіоналом, він був гарною людиною. Артем був учнем Валерія Парсєгова, від якого отримав прекрасну школу. Випуск був взагалі дуже сильний. Тоді в театр він прийшов разом із Денисом Матвієнком, якого зараз дуже добре знають у світі. Так от я вам скажу, що Артем за зовнішніми та технічними даними, за вишколом, за талантом та акторською майстерністю був на півголови голови вище Матвієнка. Вони танцювали практично один репертуар, у своїх спектаклях я, прямо скажу, віддавав перевагу Дацишину, не применшуючи переваг інших. Якби не травми, сьогодні ім'я Артема Дацишина звучало так само голосно у балетному світі. Він гідний був найкращої долі, але життя розпорядилося інакше. Шалена куля трагічно обірвала життя, яке й без того склалося драматично. Це важливо і правильно – не забути Артема Дацишина – людину, артиста, друга.

«Артем був танцівником переважно класичним, але йому дуже гарно вдавалися ролі характерних персонажів, ба більше – комічних»

Сергій СИДОРСЬКИЙ, заслужений артист України:

-У хореографічному училищі я навчався двома курсами пізніше. Для нас курс Артема сприймався як небожителі. Це був дуже сильний курс. Коли після випуску я прийшов до театру, він вже був солістом. Наші приятельські стосунки склалися під час гастролей у Франції. Ми ділили одну гримерку. Мене вразила його надзвичайна людяність і мудрість. З ним можна було поговорити про все, Артема відрізняла здатність як слухати, так і висловлювати свої думки й почуття, не нав’язливо, спокійно. Відтоді почалася наша дружба. На сцені ми танцювали переважно одні партії, тому рідко перетиналися. Але й були партії, у яких ми виступали як антагоністи: я – Ромео, він – Тібальд. Ми билися так, що здавалося, ненависть переповнює один одного. Тому неодноразово доводилося чути від шанувальників, наскільки дивно потім на поклонах виглядали наші щирі обійми. Глибина перевтілення артиста завжди вражає публіку чи не найбільше. Те саме стосується «Лускунчика», «Лебединого озера», коли я був білим принцом, а він Королем мишей чи злим чаклуном Ротбардом. У «Раймонді» я танцював лицаря де Брієнна, а Артем – Абдерахмана: тут скоріше суперництво, ніж антагонізм.

Артем був танцівником переважно класичним, але йому дуже гарно вдавалися ролі характерних персонажів, ба більше – комічних. Це особливий дар: так подати образ, аби не перетворити його на карикатуру. Він знав цю міру, бо мав тонку душевну організацію. Його герої викликали не просто сміх, але й співчуття: це й Ален у «Марній пересторозі», граф Альмавіва у «Весіллі Фігаро». У «Сильфіді» Артем перетанцював усі головні чоловічі партії: розпочав з віртуозного Джеймса, закінчив пантомімічним Гюрном, а між ними була ще й партія мстивої чаклунки Медж. А ще він абсолютно органічно виглядав у сучасній пластиці: коли Раду Поклітару поставив на сцені Національної опери України «Весну священну», витончений класицизм Артема легко трансформувався у ламаний дисонуючий контемп. І у кожній іпостасі він був надзвичайно переконливим. Якби не травми і якийсь незворотний фатум в особистому житті, він міг би стати конкурентною зіркою не тільки українського, але й світового балету. Артема знали і любили у багатьох країнах світу, з ним любили танцювати найкращі балерини, бо він був надійним чуйним партнером, якому довіряли абсолютно.

  Багато років я живу і працюю за кордоном, але наша дружба ніколи не переривалася. Я досить часто приїздив до Києва, ми завжди зустрічалися, спілкувалися. Мені дуже боліли його проблеми зі здоров’ям, з душевним станом. Того дня, коли сталася жахлива трагедія, ми востаннє говорили з ним по телефону. Тому, коли він перестав відповідати на дзвінки й месседжі, ми забили тривогу, підключили родичів, які зрештою й знайшли його тіло у морзі. Він стільки пережив, він ніколи не здавався, але нагла ворожа куля безглуздої, підступної, ганебної війни зробила свою невмолиму справу. Мені важко повірити в те, що мого друга більше нема у цьому світі. Для мене – він просто не виходить на зв’язок: «ваш абонент наразі недоступний»…