Перетворений світ
Уже восьмий рік цей найурівноваженiший і найспокійнiший художник київського постмодерну чаклує над картами півкуль світу, цяткуючи їх іронічними репліками творів класичного живопису — мудрецями Рафаеля, огрядними красунями Рубенса, кавалерами Фрагонара. Це спало йому на думку влітку на курорті, за місяць до горезвісного серпневого путчу. Ідея осяяла в магазині канцтоварів. (Питаю, усміхаючись, у художника: «Це не легенда?» Відповідає: «Та що ти! Давно мрію вигадати легенду більш хитромудру»). Але так чи інакше, накупивши карт, Юра заходився якнайрішучiше краяти на різнокольорові сектори самовдоволено рум’яний архіпелаг СРСР. Що сталося буквально через місяць, усім відомо. Художник принаймні переконаний, що ті його «картографічні» експерименти були віщими.
З торішньої європейської виставки «картографів» Соломко повернувся трохи пригніченим. Дуже вже багато, виявляється, художників встигли наробити шкоди з картами. Ще 1971 року поляк Анджей Длушнієвський зобразив на курячому яйці «глобус Європи». Трохи пізніше двоє авторів із Нідерландів у своєму асамбляжі позначили кордони європейських країн різноманітними плодами і злаками, які, очевидно, символізували ці території (Україні, тоді ще «радянській», у їхньому опусі дуже не пощастило: неприязнь до комунізму голландці зафіксували муляжами випорожнень). Одно слово, приїхав Соломко засмучений і замислився над новим проектом — «Шкала глибин із височин». Саме його він і представляє нині в галереї «Тадзіо». Тут, користуючись терміном Річарда Рорті, на фоні карт здійснюється «переописування» материків і океанів — недбалими ударами пензля. Раз! — і «Китай» перетворився на барвисту піцу. Два! — «Україна» розцвіла строкатими узорами. Три! — «Фізична карта світу» — зіжмакана, наперекосяк. Увесь світ — сторчма.
Найбільш вдалою своєю роботою автор вважає тлумачення мондреанівського стовпчика рівня земних ієрархій — «Шкалу», що зобразила внутрішній і зовнішній розкрій Землі. Стількись — іоносфери, стільки — стратосфери, стільки (дуже багато!) — магми. Суша — шкірка на яблуці, яєчна шкаралупа. Людське життя — пил, здмухнув — і немає його. Органічність колірної символіки (в одному випадку — рівня рельєфу, в іншому — якісних категорій, як здоров’я і щастя, позначених Соломком на карті України) не суперечить ні попередній авторській лінії, ні об’єктивним науковим відомостям. Картину можна читати й перечитувати, дарма що віють над нею лихі вітровії. Несвідома абстрактність карт-полотен дешифрується і як антологія всіляких шкіл і напрямів нефігуративу. Під носом — Поллак, за рогом — Мондріан із Кандинським. «Останній рік я розробляю систему власної історії мистецтв...»
Без сумніву (хоч сам автор, зазвичай балакучий, вважає про це краще мовчати) цей його вибір був підготовлений внутрішнім відчуттям «кризи жанру», втомою від «рефлексій і аналогій» і потягом до суто живописних пошуків. Сьогодні ж, як зiзнається сам Соломко, «є кайф вільного руху. Під пензлем — явища всесвітнього значення. У роботі довелося звільнитися від нескінченних рефлексій, в полоні яких перебуває художник-постмодерніст. А художник-деміург спирається на порожнечу. Треба втратити пам’ять, стати вітром, деревом, розлитися мокрою плямою на асфальті... Художник, який займається хаосом, повинен стати хаосом».
Але від карт не втечеш. Як в борхесівському «Конгресі», яким виявляється весь світ. (Соломко ж, напевно, віддає перевагу іншій новелі геніального аргентинця — про ідеальну карту країни, де знайдеться місце для самого картографа і його карти, на якій, у свою чергу зображено..., одно слово, казка про білого бичка). Всі ми прописані, враховані й відмічені на якійсь карті, тільки не здогадуємося, на якій саме.
Карти тримають Соломка в солодкому й цупкому полоні, немов цукерки-тягучки. Однак — з iншого боку — і він (хоч би частково!) володарює над їхньою світовою нескінченністю. Дозволивши собі гріх пишномовності, виголосимо: лик світу змінився, коли в нього прийшло малярство Соломка. Нехай трохи. Але в картонних відображеннях лісів, морів і гір, підданих соломківському нашестю, світ, як у фрейдистському сновидінні (а Соломко, до речі, писав портрети і Фрейда, і Юнга), виявив несподівану вразливість своїх обрисів. Слава Богу, все-таки, що в Соломка добродушний характер.
