Пережити ніч

Знадвору чути гул літака, і Марина завмирає: «Ось точно з таким звуком «Град» летить, але коротше».

Марина народилась у Києві, в музичній родині. У Німеччині живе з 1993 року, навчалась у консерваторіях у Вюрцбургу та Берліні, працює скрипалькою радіо-симфонічного оркестру Берліна. З початком російської військової агресії проти України  часто як волонтерка їздить у прифронтову зону (див.: Марина Бондас: «Завдяки Майдану я віднайшла Батьківщину», «День», 13.03.15), є співзасновницею німецького благодійного проекту «Серце для України», співпрацює з німецькою громадською організацією Ukraine-Hilfe Berlin e. V. Має відзнаку Президента України — ювілейну медаль «25 років незалежності України».

Ми розмовляємо з Мариною на кухні в її берлінській квартирі про її останню поїздку в Авдіївку.

МЕТА

— Я їхала з мирною, культурною  місією — давала концерти, займалась музичною реабілітацією,  для дітей — музичні ігри, спілкування. Зараз хочемо розширювати проект — долучати митців, — наприклад, ізраїльсько-німецький художник Алан Майєр робитиме художній воркшоп з дітьми. Є на місці дуже хороші люди з передовими ідеями, їх треба просто підтримати. Справа навіть не у фінансовій допомозі, а  в моральній, щоб у них елементарно були сили щось робити. В Авдіївці я вже бувала тричі, і стріляють там завжди. Але такого ще не бачила. Місцеві люди пригадують подібне хіба що у 2015 році.

З-ЗА СПИН

— Починалося з освітлювальних ракет. З балкона дивишся — звука ще нема, але з того боку злітають ці сигнали, і розумієш, що зараз почнеться, а потім шум випущених мін — і незрозуміло, що й звідки летить, повна дезорієнтація. Бігти не було куди, бо з підвалом у тому домі не склалося. Пронесе, не пронесе? Спати хотілося, але вкладаєшся і думаєш: чи варто? Розслабилась, бо чергові-добровольці є, можна хоч очі заплющити. А потім прокинулась о 5-й ранку з дивним відчуттям, ніби щось не так. Тиша. Причому повна.

Найгірше в такій ситуації — не знаєш, закінчиться чи ні. Ми приїхали в неділю 29 січня, ще думали: постріляють — і мине, а воно не припиняється і не припиняється. Вони ж із того боку починають, наші не витримують і відповідають, воно наростає і доходить до артилерійської істерики, вже всі гатять з усіх гармат, хвилин 15—20 триває канонада. Потім пауза, і ти думаєш, що все, годі, а воно починається знову. Був день, коли Жебрівський оголосив про домовленості щодо режиму тиші з 12.00, щоб провести евакуацію. Але і в 12.00 з того боку стріляли по місту, ніби не було нічого. Спочатку  ще по позиціях, а потім було видно, що це або просто неточно, або  навмисно стріляють по мирному населенню, бо коли ми їздили після обстрілів, то бачили зруйновані квартали, які в доброму кілометрі від військових позицій, — тобто цілитися у військових, і  схибити  неможливо. У шаховому порядку — влучають у будинки.  Стоїть п’ятиповерхівка посеред приватного сектору старої Авдіївки, між третім і четвертим поверхами — величезна дірка, в кухню зазирати можна. Під’їжджаємо — всюди сніг білий, а там сніг рожевий. Виявляється, там цегла покришилась.

Стоїмо ввечері у дворику, куримо, чуємо  гул — «Гради», мабуть. Заходимо в дім, якраз з’являється мережа, й одному з місцевих хлопців, у яких ми жили,  додзвонилась мама з Донецька — плаче, каже: «Ховайтеся, «Гради» від нас стріляють». Такі розмови там стали вже звичними.  Авдіївка — це ж фактично передмістя Донецька, у них зв’язок постійний, туди-сюди весь час їздять. Так ось тоді звідти стріляли з міста, з житлових кварталів, стояли фактично за спинами жінок і дітей. Ні, з ними домовитися взагалі неможливо.

НЕЙМОВІРНЕ

— І МЧС, і влада міста, можливо, вперше діяли достатньо компетентно й злагоджено, відчувалась турбота про населення, не допустили паніки (журналісти, до речі, в цьому сенсі теж здорово попрацювали). Підготувались добре. До крамниць завезли продукти. А з гуманітаркою був навіть перебір, так що переспрямовували в інші місця. І з ліками ситуація набагато краща, ніж три роки тому. На термінову допомогу, на операції все є.

ЗВИЧКА

— Ти чуєш постріли, вибухи і при цьому бачиш людей на вулиці, наче нічого такого не відбувається.  Авдіївка не збігається з уявленнями про зону війни. Багато дітей на вулицях, хтось з авоськами пройшов, хтось на санчатах катається.

Людям нема куди їхати. Куди? Ти поїхав — і в тебе життя зупинилося. Ігнорують війну, наскільки можливо, але завжди насторожі — одним вухом у бік «промки». Хоч що б ти робив, хоч де б ти був — якась частина тебе завжди працює на те, аби  відстрибнути, впасти, сховатися. І це важко, виснажливо, особливо для дітей. Саме тому потрібна моральна підтримка.

НАСТРОЇ

— Політично активних і в той, і в той бік — меншість. Відчутна більшість живе за принципом «Весілля в Малинівці»: головне — вчасно шапку поміняти. Аби живими залишитись і щось на столі мати. Серед тих, кого вважають сепаратистами — теж різний люд, частина працює за гроші розвідниками, коригувальниками, хтось і за ідею. Є родини, де сини, чоловіки воюють по різні боки фронту. Деякі родини так розбиваються. Але і в Донецьку є люди, які на свій страх і ризик працюють на Україну чи мають проукраїнські погляди, але не можуть виїхати. Тому коли кажуть, що треба відгородитися і кинути — це неправильно. Там усі трохи «шифруються», бо того, що може прилетіти з того боку, боїшся менше, аніж того, що з тобою може трапитись на вулиці. Діти вголос у школах Гімн не співають і з прапором не ходять — але не через брак патріотизму, а тому, що обставини не сприяють. Адже це місто з фактично вільним обігом зброї. Є поліція, але ось відведуть у лісок, і тебе потім ніхто не знайде, бо там розтяжки, й будь-яку втрату можна списати на війну. Ще й через це туди треба їздити, підтримувати людей, допомагати їм підняти голову. Тим паче, хтось змінює свою позицію. Так, лячно, і ТБ лише ДНР-івське і російське, але рано чи пізно деякі починають розуміти правду, приклади прозрінь є. Більше скажу: коли з Донецька російська армія піде, буде те саме, що на інших деокупованих територіях — фанатики втечуть, хтось випросить пробачення, а мирне населення перефарбується, як це сталось у Краматорську й Слов’янську. Всі ж усе знають. Мені знайомий, коли по Краматорську їхали, казав: «Ось зверни увагу — що більший Прапор України на машині — то більшим сепаром той чоловік був». Вони там навіть на українську можуть перейти. Камінь за пазухою тримають, але не виймуть його, бо теж хочуть жити, і жити добре.

АВДІЇВКА, ЛЮТИЙ 2017 р. / ФОТО РЕЙТЕР

СТРАХ

— Авдіївка ніколи не була культурним центром. Невелике місто, дім — робота, а коли ти ще й сидиш вдома під обстрілами і без діла... Тож ми вечори намагалися проводили дуже романтично, зі свічками, з чаєм, з музикою — я грала, дітки грали, за вікном бабахає, а ми не звертаємо уваги. Це дуже допомагає. Бо ти коли там перебуваєш — ти наче у невагомості — не знаєш, де тобі буде безпечно, незрозуміло, куди відбігти, щоб не дістало. І це за межами страшного. Це відчуття не порівняти ні з чим. Мені ще довго це переварювати. А на ту мить була якась покора долі — буде що буде.

ДОЛЯ

— Коли ти пакуєш валізи, то думки про свою загибель відганяєш, бо на  тебе чекають, і ти хочеш їхати. Потім це все одно минається. Намагаюсь не піддаватися. Ми були на «передку», і офіцер, що нас супроводжував, сказав: «Ось праворуч Сіверський Донець, а за ним уже край землі». Розумію, що ми зараз розташовані в досяжності прицілу снайпера. Боятися, ні? Але якщо боїшся — то не треба туди їхати, а якщо поїхала, то боятися вже пізно. Звісно, пильності втрачати не можна. Але якщо сильно піддаватися страху, то в тебе почнеться паніка, а паніка ні до чого не призводить. Окрім того, життя коротке, так що час треба використовувати по повній. Я вірю в долю. Якщо судилося — то мені з такою ж імовірністю впаде на голову цеглина в Берліні. Я от їжджу в зону АТО, а тут теракт відбувся неподалік мого будинку в Берліні. Так що сильно не переймаюся такими речима. Станеться те, що станеться. І якщо станеться — принаймні я встигну зробити бодай щось корисне.

ПОЛОМКА

— Війна на всіх впливає по-різному. Але, передусім, вона щось ламає в голові. Звідти вже не повертаєшся. І потім багатьох речей не можеш пояснити. Ти приїздиш, у тебе питають: «Ну як?» — і ти розумієш, що це словами не передати. Звідси, до речі, починаються проблеми у демобілізованих. Хтось починає пити або вживати наркотики, бо те, що вони бачили й робили, навіть уявити собі неможливо. Тому я їжджу туди — щоб допомогти бодай каналізувати негативну енергію. Це не психологічна допомога, але мені треба людей підготувати, бо вони геройствують, і мало хто йде до психологів. Їх спочатку треба відкрити, щоб вони прийняли допомогу. Особливо добре це виходить з арт-реабілітацією. Малюють, ліплять, зайняті руки, голова, випускають те, що не можуть сказати.

ДРУЖБА

— Авдіївка, АТО — чорно-біле місце. Там дуже швидко перевіряєш людину. Бо від тебе залежить життя тих, хто поруч. «Я тобі довіряю своє життя» — не патетика, це звичайна річ. Це дуже згуртовує, це зовсім інакший рівень дружби.

Я особисто переживаю за хлопців, у яких ми жили. За дітей, які були в нашому таборі минулого літа. І за всіх пацанів на передовій.

СВІТАНОК

— Тут справа не в рішучості — а в тому, що я робитиму, якщо не поїду? Як я буду спати? Я обіцяла, на мене там чекають. І те, що ми робимо, — важливо. Коли повертаюся до Берліна — відпочиваю, займаюся справами, а потім починаю страшенно сумувати за людьми, за атмосферою, хоч якою б вона була. Кажу ж бо — з війни не повертаються.

Мабуть, я стала в чомусь мудрішою. Інакше почала дивитись на цивільне життя. Спочатку були моменти, коли все бісило, особливо якісь дріб’язкові проблеми у людей. Зараз я не дратуюсь — мені просто смішно. Те, через що ти нервуєшся у побуті, — ти бачиш, настільки це все фігня і наскільки життя прекрасне. Головне — пережити ніч.