Перша виставка Бориса Плаксія
Для мало обізнаних у мистецтві людей Плаксій не існує. Дізнатися про унікального художника можна хіба що в запліснявілих архівах КДБ. Паплюження Плаксія розпочалося з 1971 року, після розпису кафе «Хрещатий яр», що на розі Прорізної й Хрещатика. На тих панно Борис Плаксій увічнював новонароджену київську поетичну школу, незабутніх Павла Тичину, Максима Рильського, тоді ще живого класика Миколу Бажана і, звичайно ж, нашого невмирущого Пророка — Кобзаря. То було буяння форм і кольорів, злет розкутої творчої думки, намагання відійти від соцреалістичних догм, сказати у мистецтві своє слово. Але зась. Тоталітарні ортодокси, дозволяючи творити в межах знайденого, аби не викликати людей на зайві роздуми, розтрощили вщент творіння молодого художника й зачинили перед добросердим селюком із дипломом Художнього інституту всі керівні двері — від паспортного столу до Спілки художників. Глибоко національний талант із вселенським баченням світу опинився на смітнику. Плаксій тричі подавав заяву для вступу до Спілки художників, сподіваючись на захист побратимів, але марно.
Що сьогодні змінилося в долі художника, якого визнаний світом Іван Марчук вважає закопаним живцем унікальним талантом. За великим рахунком ставлення держави до Плаксія те ж саме. Він, як і раніше, не член спілки художників, не має майстерні, творить дива на полотні в маленькій квартирі на Оболоні. Колись Діоген розмірковував про світ, сидячи в бочці, а Плаксій у бетонному склепі відтворює світ — емоційний, багатоспектровий, безмежний, як його уява; а щоб перевірити перспективу твору, глянути на картину з відстані, художник «відходить» від мольберту за допомогою театрального бінокля, заглядаючи в об'єктив з протилежного боку.
Як більшість художників, Плаксій ніколи не довіряв владі, але рідко втрачав снагу до життя, віру в порядних людей, шану до справжніх майстрів, один з яких прийшов до нього на поміч із вічності. Благодійний меморіальний фонд Івана Кавалерідзе відкриває першу виставку малярства Бориса Плаксія на рідній землі, аби, нарешті, зустрівся творець iз власним народом віч-на- віч.
