Перша жінка, котра проникла на Запоріжжя

«Останній в Україні козак, та й той — жінка» — такий гіркий жарт «ходив» серед інтелігенції в глухі застійні роки про відомого історика Олену Апанович. А ще її по праву називали першою жінкою, котра проникла на Запоріжжя. І залишилася там... на все своє життя, яке щедро відміряло їй уже вісімдесят активних і плідних літ. Недаремно ж вона чи не найбільше пишається тим, що однією з перших в Україні та єдиною з-поміж жінок нагороджена Хрестом Українського козацтва.

А першою підставою для таких тверджень, що стали синонімами імені Олени Апанович, була широко відома книжка «Збройні сили України другої половини ХVIII ст.». Сміливість, з якою її авторка, попри усталені ідеологічні заборони й табу, поєднала ці слова — Україна та її Збройні сили, сповістивши світові про те, що Україна, маючи в історичній ретроспективі такий атрибут держави, відразу ж зробила Апанович знаменитою й водночас принесла їй багато важких випробувань. Досить сказати, що книжку було вилучено з продажу та з усіх бібліотек, а Олену Михайлівну позбавили права працювати в Інституті історії НАНУ аж на... 24 роки (лише 1995-го її було там відновлено), так само, як і права публікувати свої статті. Але вона писала. Друкувалася в Москві, Ленінграді — щоб хоч звідтіля доходило до українства те, що несамовито глушилося у маланчуківській вотчині.

У ті важкі для неї роки, коли довелося пережити стільки заборон та обмежень, до неї навіть не допускали тих, хто захоплювався її хистом науковця та її громадянською мужністю. Недаремно ж один із її зарубіжних шанувальників якось із гіркотою сказав, що зміг поцілувати руку цій легендарній жінці лише через чверть століття.

Сама ж Олена Михайлівна вважає, що до свого успіху вона прийшла не сама — а рука в руку з Михайлом Брайчевським, відомим своєю крамольною в ті роки статтею «Приєднання чи возз'єднання. Критичні замітки з приводу однієї концепції», та колегою, вірною подругою та однодумцем, дружиною письменника Івана Сенченка Оленою Компан — воістину легендарна, гідна нашої пошани трійця сподвижників, що визріла в лоні шістдесятництва.

Диву даєшся, що ця скромна жінка, білоруска за національністю, народжена в російській глушині (дитячі роки провела в Маньчжурії), вихована переважно на російській культурі, так перейнялася українською національною ідеєю, що цілковито освоїла ту цілину, що звалася Запорозькою Січчю, ще тоді, коли туди було боязко ступати відомим і визнаним мужам від науки.

Її по праву можна назвати відкривачем державницької історії України. За подвижницьку працю, що вилилася в цілу низку історичних творів, зокрема й у книжку «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», Олену Апанович 1994 року відзначено Шевченківською премією. Вона також лауреат престижної премії Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів.

Одна тільки невелика її книжечка «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність» (1944) варта багатьох томів, адже вона не лише спростовує безсоромні фальсифікації радянської історіографії, а й на підставі документальних джерел відтворює історичну істину. Надзвичайно важливою сторінкою в науковій біографії Олени Апанович є доведення нею української ментальності творця Української академії наук 1918 року і першого її президента, лідера світового природознавства ХХ століття, мислителя, нащадка запорозьких козаків В. Вернадського («В. І. Вернадський. Життя та діяльність на Україні», «Мистецтво в житті і творчості В. І. Вернадського»).

Надзвичайно цікава співрозмовниця, Олена Михайлівна, хоч би про що говорила, — а її інтереси надзвичайно широкі й різнобічні, — завжди повертається у розмові до своєї улюбленої «запорозької» теми. Нею вона живе й сьогодні, у свої активні 80 років. Подиву гідна невтомна діяльність цієї жінки. Щойно, здається, закінчила готувати «козацьку енциклопедію для юнацтва» — книгу статей про історичне буття українського козацтва, в яку втілилося напрацьоване й опубліковане в багатьох книжках і статтях (всього їх в О. Апанович — 400) протягом десятків років і яка чекає у видавництві «Веселка» на спонсора, — зовсім недавно з'явилося друком її нове дослідження «Чортомлицька Запорозька Січ. До 345-ї річниці заснування», а вже нині читачі отримали ще одну її концептуальну працю «За плугом Господь іде. Агрокультура українського козацтва в контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського». Тільки завершила Олена Михайлівна книжку спогадів про відомого історика Ф. Шевченка, а вже напружено працює над статтею про козацтво до Енциклопедії сучасної України, причому в процесі роботи ця стаття розростається до розлогого наукового дослідження, яке не тільки синтезує увесь попередній науковий досвід, а й включає в себе «новітню» історію українського козацтва, відродженого за період незалежності України.

Чітка аргументація, вивіреність історичних реалій, широка джерельна база, дохідливість викладу матеріалу, розрахованого не тільки на істориків, а й на широке коло читачів, уміння подивитися на історичні реалії під новим, часом несподіваним кутом зору, а відтак зробити концептуальне відкриття, — ось що забезпечує їй оригінальний внесок у з'ясування історичної правди.

Продукуючи наукові ідеї, синтезуючи багаторічні свої напрацювання на теренах історії України, Олена Апанович «виходить» на нові теми, нові ракурси козацької проблематики. Вона й справді — попри всі труднощі, хвороби й повсякденні проблеми — переживає нині свій зоряний час, оптимістично повторюючи свої улюблені слова: «Робота не виліковує, але не дозволяє опуститися на дно хвороб».

До речі, багато її колег, сподвижників і просто знайомих дивуються її непрактичності: як, маючи такі величезні наукові напрацювання, вона не здобулася на науковий ступінь доктора наук. На що Олена Михайлівна відповідає: ніж витрачат и час і душевні сили на якісь необов'язкові формальності, краще встигнути написати ще кілька книжок.

Олена Михайлівна не лише доскіпливий дослідник, який молиться одному богові — історичному фактові, вона ще й добре володіє пером: її науково- художні тексти відзначаються літературною майстерністю, образністю, особливим космогонічним ритмом письма (вона — член Спілки письменників України), кохається у поезії, знає напам'ять твори своїх улюблених авторів. І цікавиться усім, що відбувається довкола.

Чесна, самовіддана дослідниця, мужня, цілісна й послідовна людина, здавна одержима ідеєю незалежності України, одне слово, справжня козачка...