Перше кохання Iвасюка

Про Володимира Івасюка «Дню» розказує акторка Севастопольського театру ім. Луначарського Людмила Шкуркіна, яка знала майбутнього маестро ще з дитинства та юності. Їй пощастило жити й творити поруч з генієм української естрадної пісні. Нині Людмила Андріївна нечасто приїжджає на батьківщину — чарівне містечко Кіцмань, в якому народилася й виросла, де навчалася разом з Володимиром Івасюком у музичній школі у одного й того викладача — Юрія Миколайовича Візнюка.

В останній приїзд Людмили Шкуркіної ми зустрілися з нею у Чернівцях, у квартирі, де жив з батьками й сестрами В. Івасюк, — там тепер Меморіальний музей композитора. Людмила Андріївна підійшла до його рояля.

— За цим інструментом було зіграно й виконано стільки пісень — ще в Кіцмані і згодом у Чернівцях. Я бачила, чула, як Володя грав, як співав, ділився планами. Вся ця квартира, в якій я була не один раз, викликає у мене дуже багато спогадів...

— Ви були учасницею ансамблю «Буковинка».

— Це було так давно, коли ми ще були учнями. Ми вчилися у музичній школі і дружили між собою. Всі учасники ансамблю — це мої та Володі друзі. У ансамблі виступали чотири дівчини і четверо хлопців.

— На Чернівецькому обласному радіо збереглися записи ансамблю «Буковинка» 1966 р. У манері співу щось нагадує знаменитий «Beatles». Звідки такий високий виконавський рівень у шкільного колективу з маленького буковинського містечка?

— Створив ансамбль і керував ним Володя. Ще зі школи Івасюк почав писати вірші, а потім й музику. Він з дитинства був дуже обдарований і вимогливий хлопець. Володя нас усіх єднав. Тоді вокально-інструментальні ансамблі (ВІА) лише почали створюватись у колишньому СРСР. Це було таке нове, цікаве, захоплююче. Ми виступали так щиро! Співали професійні пісні, зокрема, Мирослава Скорика і аматорські івасюківські. Члени ВІА дружили між собою, часто збиралися разом, відпочивали. У 1965 році ми стали переможцями обласного конкурсу й поїхали в Київ на урочистий концерт з нагоди 25 річчя возз’єднання Буковини з Радянською Україною (тоді отримали приз — нас нагородили поїздкою по Дніпру). Одного разу ми зібралися в лісі й написали листа в майбутнє, засунули його у пляшку i закопали. Шкода, що вже не пам’ятаю, де те дерево, бо вже того лісу немає...

— На 16-річчя Володимир Івасюк подарував вам пісню.

— Для мене цей подарунок надзвичайно дорогий. Я його дуже ціную і зберігаю дотепер альбом, який власноруч зробив для мене Володя (там ноти, вірш та його фотографія).

— Ви співали ту пісню, як вона називається?

— Пісня називається «А мне шестнадцать лет». Її виконував тільки ансамбль «Буковинка».

— Чи спілкуєтесь з кимсь із ансамблю «Буковинка»?

— З Валерієм Маначинським (він зараз живе у Херсоні). А в минулому році я побувала в Кіцмані разом із сестрою, пройшлася знайомими вулицями — до школи, будинку, в якому народилася. І з сумом дізналася, що нас із «Буковинки» стало ще менше...

— Після закінчення школи ви поїхали вчитися до Києва в театральний інститут. Однак добрі стосунки з Івасюком зберегли на довгі роки. Що підтримувало ці стосунки?

— Те, що було святе в нашому дитинстві, в юності. Це перше наше кохання. А те, що почалося в юності, дороге на все життя. Тим більше, що Володя завжди був дуже уважний до мене. Я пам’ятаю, як він приїхав до мене на дипломну виставу ( я грала роль Елізи Дуліттл в виставі «Моя чарівна леді»), сидів у залі поруч з мамою. Це було так зворушливо...

— Творчі люди часто закохуються, це живить їх талант. Володя теж закохувався...

— З роками пам’ять наче міцнішає. Іноді думаю: що це було? Чи це така доля? Володя був один і я одна, а водночас — разом. Ми не могли розв’язати наші стосунки. Така вже доля... До речі, я вийшла заміж уже після того, як Володя трагічно загинув.

— Ви, напевно, цікавились його творчістю? Коли він написав пісню «Червона рута», ви навчалися в інституті. Чи ви пишалися тим, що Володя — ваш друг?

— Я щаслива, що юність моя була осяяна дружбою з Володимиром, що він був у моєму житті. Бо Володя був особливий. Знаєте, я на інших чоловіків дивилась крізь призму ставлення Володі до мене і до жінок. Я від нього завжди відчувала таку ніжність, трепет. Бувало ми не бачились часто, як в юності, але то він завжди знаходив час та приїжджав до Дніпропетровська, або я їхала до Львова до нього...

— У своїх спогадах Лєшек Зиґмундович Мазепа, його педагог по композиції у Львівській консерваторії, пише, що в 1978 році Івасюка переслідували творчі невдачі. Чи можете ви пригадати, якщо це правда, звичайно, бо, як на мене, така пісня, як «Літо пізніх жоржин» говорить про творчі знахідки, то як він переживав невдачі?

— Як справжній мужчина Володя ніколи не бідкався, але не вмів приховати свого настрою. Він ніколи своїми проблемами не докучав близьким людям. Я пам’ятаю серпень 1978 року. Володя і я приїхали у Чернівці. Ми зустрілися. Сиділи у нього вдома, на вулиці Маяковського, потім пішли в кафе. І раптом Володя каже: «Давай до Кіцманi поїдемо». Взяли машину. Пройшли з ним по містечку, згадали дитинство. А потім поїхали до лісу. Знайшли так звану Рубану дорогу. Пройшли нею. Відвідали озеро, зайшли в хатинку лісника... Відмотуючи у спогадах те літо, я думаю: чого ж його так тягнуло в ті місця, у дитинство? Я навіть не могла подумати, що дуже скоро прийде страшна біда...

— Батьки Івасюка Михайло Григорович і Софія Іванівна дуже любили вас. Чим можете це пояснити?

— На їх очах я виросла. А ще — вони поважали нашу любов. Коли я приїжджала, то Софія Іванівна говорила: «О, приїхала наша «Червона рута». Згодом, після тієї трагедії, коли Володю вбили, Михайло Григорович обнімав мене, а я згадувала Володю.

— А ваші батьки як ставилися до Володі?

— Вони вважали, що наша дружба дуже чиста, красива. А мама дотепер любить його пісні, часто приходить у колишню квартиру Івасюків, де тепер музей. Наші батьки теж дружили між собою.

— З Івасюкових пісень що найбільше на душу лягає?

— «Червона рута», «Золотоволоска», «Дві скрипки»... Мені всі пісні подобаються. Як могло мені щось не подобатися?

— А як склалося ваше творче життя?

— Я не можу скаржитися й ображатися на долю. Стільки ролей зіграно! Я, так би мовити, награлася на сцені вдосталь. І завжди була витребувана як актриса.

— Які ролі улюблені?

— Земфіра з «Циган», Раневська з «Вишневого саду», леді Макбет, Люсі Краунд, Альба в «Домі Бернарди Альби». Зараз працюю над роллю Явдохи у виставі «За двома зайцями» і маю роль у виставі «Запрошення в замок» за п’єсою Жана Ануя. Всього й не згадаєш...

— А концертна діяльність?

— У Дніпропетровську в мене було більше концертів сольних, в яких я виконувала і пісні Володимира Івасюка, тут беру участь у збірних концертах. Виконую російські й зарубіжні романси.

— Ваші рідні знають про Володимира Івасюка?

— У нас у сім’ї пам’ять про Володю. Мій син був у квартирі, де жив Івасюк. Він багато знає про нього та його пісні... Мені здається, треба оголосити рік В. Івасюка. Бо він був і залишається символом України.

— Ваше сімейне життя вдале?

— У мене чудовий чоловік (актор Микола Калінін) і син. Вони завжди оточували мене любов’ю й ніжністю. Сину Григорію 24 роки, він теж актор. Закінчив Російську академію театрального мистецтва, працює в театрі «Практика», часто знімається в кіно. Грає на фортепіано, складає інструментальну музику. Раніше виступав у моїх концертах.