Підземний порятунок...

Під завісу театрального сезону театр «Київ модерн-балет» запропонував столичному глядачеві балет «Андеґраунд» (Underground) на музику відомого латвійського композитора Патериса Васкса — прем’єра відбулася на сцені Національного драматичного театру ім. І. Франка.

Черговий раз Раду Поклітару засобами хореографічного мистецтва, завдяки режисерській фантазій та драматичним асоціаціям, довів, що сучасна культура покликана, насамперед, не розважити глядача, а змусити його замислитися над вічними проблемами буття, зокрема, місцем людини у всесвітньому русі. Не даремно на постановку хореографічної драми «Андеґраунд» режисера надихнула фраза відомого французького письменника, представника філософії екзистенціалізму Жан Поля Сартра: «Пекло — це інші».

Проте не варто сприймати сентенцію про пекло буквально, та й біблійні мотиви тут мають лише значення алюзій та ремінісценцій. Філософський контекст вистави є значно ширшим: люди, які опинилися в одному замкненому просторі (до речі, одна із улюблених ідей Раду Поклітару), ховаючись від спільної трагедії — війни, сприймають життя не з перспективою на майбутнє, а лише як теперішню мить. Тому будь-які емоції, враження та почуття у них загостренi. Загроза ніколи більше не побачити світла посилює їх враження від кожної хвилини буття. Вони кохають, страждають, гніваються. І все це для них надзвичайно важливо, адже вони можуть і не зустріти свого «потім» або «після». І андеґраунд — це неначе величезний простір, у якому змiшуються почуття, дозволяючи бути причетними до життя.

Художні апартаменти вистави (сценографія Андрія Злобіна) доволі ігровi: кожна мистецьки виписана деталь є своєрідним знаком, психологічним символом, що допомагає глядачеві сприйняти й зрозуміти авторський задум Раду Поклітару.

Ось на землю падають великі колони — як символ катастрофи, і вже через деякий час у червоному світлі (вогню та крові) вони немов зминають усіх на своєму шляху, перетворюючи у єдину безжиттєву масу. До речі, ця сценічна картина відразу викликає асоціації із полотном Карла Брюллова «Останній день Помпеї» (причому такі алюзії видаються цілком свідомими). В іншому епізоді герої у темному одязі (художник по костюмах — Ганна Іпатьєва) виконують, здавалося б, класичний танець під ліричну музику, проте масштабна декорація викликає деяке пригнічення й натякає на майбутній крах цього «класичного» спокою.

У виставі використані досить специфічні хореографічні етюди (що, знову ж таки, характерно для постановок Раду Поклітару): кожен учасник дійства «проживає» свою внутрішню історію, виражену в русі, і, разом з тим, є невід’ємною частиною цілого суспільства, врешті, андеґраунду, котрий час від часу перетворюється на місиво тіл, емоцій, доль.

Окрім пластичної майстерності, скрупульозно продуманих, навіть геометрично «прорахованих» хореографічних дуетів, у яких актори часом схожі на пластиліновi іграшки в руках якоїсь вищої сили, у виставі мають місце й справжні циркові трюки. Вони є засобами підсилення емоційного сприйняття дійства й, безперечно, дозволяють акторам продемонструвати свої вміння. Наприклад, один із учасників дійства стрімголов піднімається по колоні, аби дістати мотузку, котра спускається зі стелі (чи то дорога до пекла, чи то порятунок) — і глядач зачаровано спостерігає, чим же завершиться його дія...

У виставі безліч алюзій, що дозволяють сприймати балет «Андеґраунд» у загальнокультурному контексті: містичні танці героїв у дивному неприродному вбранні дещо нагадують бал у Воланда з роману «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова (тематично цілком виправдана асоціація), а деякі суто атмосферні нюанси «провокують» спогади про кінострічки Еміра Кустуріци (врешті, перегук існує і на рівні назви). До того ж, увесь балет є «промовистим» відбиттям нашого життя — рвучкого, дещо фрагментарного й іноді надто «теперішнього».