Пішла із життя провідна актриса Національного драматичного театру ім. Лесі Українки Ольга Когут

Вона пішла несподівано для всіх, ще молода, не зігравши свою останню премєрну виставу – «Мона, або безіменна зірка», де блискуче грала Мадемуазель Куку. За одностайної думки критиків, колег і глядачів, ця роль була одним із найбільших її успіхів за останні роки.

Ольгу дуже любили глядачі та колеги. Її не можна було не любити. Висока, струнка, з великими виразними карими очима і чарівною посмішкою, музична, пластична, вона володіла неймовірною харизмою і, як актриса, здавалося, вміла все. Її нестандартні героїні одразу привертали увагу, а чудовий голос, даний  їй від природи, не потребував жодного огранювання: вона співала, як дихала. Прекрасно танцювала і була ніби створена для мюзиклів. На жаль, у нас цей жанр, як то кажуть, «не пішов» (а на Бродвеї, думаю, для неї би знайшлися гідні ролі).

Але й в інших жанрах Ольга була дуже гарною: драмі, трагедії. А в комедіях була просто неповторна: це було її «природне середовище».

Її ексцентричні героїні в «№ 13», «Оголена зі скрипкою», «Іграшка для мами», «Вишневий сад», її забавні номери в театральних капусниках (жоден з них не обходився без її участі) завжди чудово приймалися глядачами. Взагалі, Ольга мала безліч талантів: писала картини, моделювала і шила одяг, відмінно готувала, виготовляла оригінальні речі, які із задоволенням купували навіть за кордоном, включаючи Австралію. А сценарій, який вона одного разу написала, отримав першу премію на престижному літературному конкурсі «Коронація слова».

Стати актрисою Ольга мріяла з дитинства і свою головну мрію втілила в життя. Пройшла шлях від простої донецької дівчинки до однієї з провідних акторок столичного академічного театру. А шлях цей був зовсім не легкий. Після школи без жодної протекції вступала до театральних ВНЗ Москви та Ленінграда, але не пройшла за конкурсом. Після цього рік мила пробірки в якійсь лабораторії, потім все ж вступила до училища в рідному Донецьку на відділення режисури. Незабаром талановиту дівчинку прийняли до трупи Донецького музично-драматичного театру ім. Артема, де вона за сім років переграла багато ролей і стала провідною актрисою. Але цього їй було мало. Дізнавшись про набір до студії молодих акторів, вона поїхала до Києва – «показатися» до Театру російської драми. Досвідчений Михайло Резнікович одразу оцінив обдарування дівчини,  її  прийняли - спочатку до студії, потім і до основного складу. Згодом на Ольгу звернули увагу і кінорежисери (а не звернути увагу було неможливо – вона була дуже фотогенічною). З нею залюбки працювали імениті режисери: Роман Балаян, Сергій Лозниця, Олесь Янчук…

Фільмографія актриси налічує більше п‘ятдесяти назв. Серед останніх робіт – серіал «Сімейні зв‘язки», зйомки у якому Ольга згадувала із задоволенням. Ну і, звичайно, комедії, куди ж без них: «Дванадцять стільців», «Пригоди Вєрки Сердючки», «Не підганяй кохання»  та інші. Там вона знімалася здебільшого в епізодах, але глядачі її помітили та запам'ятали. Її знали та любили глядачі серіалів «Зачароване кохання», «Небо в горошок», «Повернення Мухтара», «Доярка з Хацапетівки» та багатьох інших.

Але основним у її житті все ж залишався театр, а саме, її рідний театр імені Лесі Українки. На жаль, головних ролей на основній сцені для неї не було. Але була Мала сцена та Сцена під дахом, де у камерних спектаклях Ольга була неймовірно успішною. Серед них – її улюблена «Лавка», п‘єса А. Гельмана для двох акторів, у якій вона грала майже 25 років. Коли свого часу народний артист України Валентин Шестопалов запропонував їй грати з ним цю виставу у своєму театрі «Актор», Ольга була дуже щасливою, адже вона давно мріяла про цю роль. Після смерті В. Шестопалова виставу перенесли до її рідного Театру ім. Лесі Українки. Там її партнером став Юрій Яковлєв, він так само чудово впорався зі своєю роллю. У цій виставі, яка багато років йшла з аншлагами, Ольга була незрівнянною. Її героїня, і тендітна, і сильна одночасно,  яка щосили бореться за своє жіноче щастя, завжди викликала у глядачів сильні емоції – успіх був незаперечний. На цю виставу йшли та йшли глядачі. Свого часу я бачив цю п‘єсу в МХАТі у виконанні Тетяни Дороніної та Олега Табакова. І маю сказати, що Ольга Когут знайшла такі фарби в образі своєї героїні, що була в цій ролі набагато переконливіше.

Окремо хочеться сказати про моновиставу «Клавдія Шульженко. Останній вальс» у постановці Ольги Гаврилюк. Ідея вистави та її втілення повністю належать Ользі Когут. Вона знайшла та творчо переробила спогади Клавдії Іванівни Шульженко, сама написала п‘єсу та виконала всі пісні у виставі. При цьому не намагалася імітувати її голос (це було би неможливо), а лише манеру виконання, глибоко проникаючи у суть кожної пісні. Зроблено це було чудово. У глядачів з‘являлося повне відчуття, що вони чують саму Клавдію Іванівну, переживають усі перипетії нелегкого її життя. Ніколи не думав, що знаменитий номер «Три вальси» може виконати хтось, окрім К.Шульженко. Але виконання Ольги просто вражало: це був приклад вищої акторської майстерності, браво!

Прощай, Ольго Когут, чиста, добра, шалено талановита людина, Актриса з дивовижною харизмою та яскравою індивідуальністю, вірна до кінця своїм принципам і своєму покликанню, справедлива, сувора, насамперед до себе та своєї творчості, патріот свого театру, відданий друг, улюблена дочка та дбайлива мама. Страшна і непоправна втрата! Дякую, що ти була з нами на цій Землі! Нехай душа твоя спокійно летить до зірок, а ми завжди будемо пам‘ятати і любити тебе.

Царство Небесне, світла пам‘ять!

 Аркадій ШУХМАН

 Фото Ірини СОМОВОЇ