Перейти до основного вмісту

Плоди гранатового дерева витають у небесах

Давид Шарашидзе представив свої роботи в київській галереї «Візантія»
29 квітня, 16:32
«РАНКОВА КАВА» (МАРК АВРЕЛІЙ)

Серед високогірної панорами сучасного українського живопису, представленого в проекті «DIFFERENT — РІЗНЕ», вершина Давида Шарашидзе вабить теплом простих істин. Побачивши одного дня його картини, ми взнаватимемо пензель художника і запитуватимемо автора: «А де цей світ є ? Адже на Землі раю немає. А на ваших картинах — є. Як таке можливо?».

  Одна за одною падають завіси, і відповідь стає ближчою. «Колір небесний, синій колір» (Ніколоз Бараташвілі) і червоний, колір граната, кличуть у дорогу, яка веде до старовинного міста. На його затишних вуличках — будиночки під черепичними дахами, де живуть прекрасні пані і благородні лицарі. Вони читають вірші, музикують і запрошують на вишуканий бенкет: на столі фрукти, вино і квіти у старовинних вазах. А в саду розцвітають гранатові дерева, і плоди витають у небі...

Плоди граната — на багатьох картинах Давида, а якщо не плоди, то квіти. А якщо гранати не на полотні, то — керамічні і, в буддистському сенсі, кармічні. Яскраві, соковиті, що приховують зерна, в яких закодовано життя: кров і кохання. Вивчаючи благословенний гранат, знайдеш у ньому образ єдиного в своєму різноманітті Всесвіту. А ще у різних народів це — символ весни і сонячної енергії, родючості і достатку, відродження і безсмертя, добродійного потомства і щасливого майбутнього. Справжня їжа богів, плоди духовні...

Про колорит своїх картин, їхній задум і підтекст, а також про своє бачення сьогоднішньої ситуації в Україні художник розповів «Дню».

«КОЛІР КИЗИЛУ»

— Моє дитинство пройшло серед природи — у селі Озургеті, в Західній Грузії, в маєтку дідуся і бабусі. Там був величезний сад, а довкола — гори, — згадує Давид ШАРАШИДЗЕ. — Я днював у саду і бачив, як гарно квітнуть гранатові дерева, а восени, коли листя опало, плоди довго тримаються на гілках. До речі, червоний — це мій колір. Плоди на білому, синьому, зеленому, червоно-жовтому тлі — це цикл «Пори року», майже як у Вівальді. А бордове тло — такий колір називаю «облагороджений роками колір вина», ще у грузинській мові для нього є назва «колір кизилу». Мене приваблює те, що всі плоди граната різні — як особистості, зі своїм настроєм і внутрішнім змістом. З ними й з усіма предметами на картинах я весь час перебуваю в контакті, веду щоденні розмови.

POMEGRANATES

Одного дня я зрозумів, що можна перенести предмети з полотна в реальність, «оживити» їх, і вирішив спробувати себе в дизайні. Стиль, почерк, композицію, які були на полотні, я запрошую на інше тло, в інший матеріал. Так з’явилися керамічні плоди граната, блюда і вази з їхнім зображенням і гранатова скатерть на кованому столі (її ми робили разом з моїм другом, керамістом Гією Міміношвілі). Рама темного дерева, зроблена майстром за моїм ескізом, містить мотив, який є на іншій картині, в малюнку придуманого мною килима. Так з картини декор перейшов на раму.

Концепція проекту «DIFFERENT — РІЗНЕ» передбачає і присутність картин минулих років, створених на основі різноманітних вражень. Тому в експозиції «Старе Тбілісі», «Французькі дахи» і — ... Коли я вперше побачив в Англії червону телефонну будку, зрозумів, що буду її малювати, але з’явилася вона у мене років за два. Цікаво, що її можна зустріти як на центральній вулиці Лондона, так і десь у лісі або в полі: пішохідна доріжка, зелений простір і раптом — червона цятка, арт-об’єкт. Стоїть собі у зеленому оточенні на березі озера, і, можливо, за тиждень ним скористається дві-три людини, але телефон працює, люди дзвонять! Англійці вміють простий буденний предмет перетворити на щось більш цінне.

ЗВІДКИ З’ЯВИТЬСЯ СВІТЛО?

Інколи використовую такий прийом: якщо на картині є відкрита книга, в ній повинно бути щось написане грузинською мовою. Це може бути вірш або афоризм, як на полотні «Ранкова кава»: на сторінках книги можна прочитати вислів Марка Аврелія: «Якщо я не горітиму, якщо ти не горітимеш, якщо ми не горітимемо, звідки ж з’явиться світло?». А в картині «Книги і поезія» я привів слова Жана Кокто, які грузинська поетеса Анна Каландадзе використала як епіграф: «Обвинувач і обвинувачений. Обвинувач сидить у кріслі. Обвинувачений стоїть. Життя треба прожити стоячи». Сидячи і звинувачуючи, творити неможливо, а коли ти стоїш — є готовність до руху, до творчості. Такими формами важко жити, але, я думаю, треба постійно про це пам’ятати. У мене є робота «Стілець»: він порожній, хтось дивиться і хоче сісти, але не сідає — потрібно стояти. Філософський стілець.

POMEGRANATES TREE

Старе місто, портрети — це не конкретні міста або обличчя, а збиральні образи. Люди живуть у такому місті, бенкетують за таким столом... У Грузії сенс застілля в тому, що воно об’єднує різних людей, які сіли за стіл не тому, що вони голодні, а тому, що їм є що сказати один одному. На столі — тільки фрукти, вино, і доторк до них ушляхетнює, допомагає людям відкритися й у відкритому стані говорити про музику, поезію. І життя.

Свого часу я серйозно займався фотографією і дуже вдячний своєму литовському другові, вчителеві і колезі Рімантасу Дихавічюсу, який навчив мене правильному баченню, правильному ставленню до предметів. Він говорив: «Не важливо, що ти робиш, а важливо, як ти це робиш. А ще — навчитися розуміти самого себе і піднести це в творчості.

«Я — КИЯНИН»

  — Коли в Союзі кінця 1980-х почалися національні рухи, з художнього напряму я перейшов на документальну фотографію. Багато фотографував квітневі події у Тбілісі, зібрав близько 300 робіт — свої і колег, віддрукував, відредагував, і вийшла виставкова колекція. Наш проект ми показували в Грузії і в Прибалтиці: тоді не було інтернету, і люди в такий спосіб дізнавалися про те, що відбувається. До Прибалтики виставку привезли, коли відзначали річницю грузинських подій, а вже за півроку у Вільнюсі сталися ті ж події, і були жертви. Громадяни Прибалтики знають, як все це вплинуло на їхнє життя, і ніколи не забудуть, як тоді поводилася Росія. У Вільнюсі, Ризі і Таллінні пройшли марші центральними вулицями, уставленими свічками.

ІЗ СЕРІЇ  «СТАРЕ МІСТО»

Я живу в Києві вже 20 років і можу сказати, що я — киянин. Вкладаю в ці слова той сенс, що люблю це місто, мене хвилює його доля, тут у мене величезна кількість друзів. Коли виступаю з виставками в Європі, підкреслюю, що я — громадянин Грузії і громадянин України.

Зараз у країні переломний, неймовірно складний момент. Захід і схід України дуже різняться, і за 20 років мало було зроблено для того, аби зменшилася прірва між ними. І Росія цим скористалася. На Сході є люди, які хочуть відокремитися, але ж хіба можна вимагати від них правильного розуміння ситуації? Це — те ж саме, що вимагати розуміння Ніцше від людини, яка не вміє читати. Потрібно її спочатку навчити читати. І, аби вимагати чогось від суспільства, потрібно в нього щось вкласти. Але це не було на користь уряду Януковича. Зараз разом із величезною тривогою за долю України з’явилася і надія на зміни на краще. Звичайно, за один день все зробити неможливо, але результат обов’язково з’явиться — потрібно лише не звертати з обраного шляху. Світло правди —  як білий колір, він не може бути чорним. Його можна перефарбувати, але пройде дощ і змиє чорний колір.

Виставки Давида Шарашидзе проходили у Франції, Великобританії, Німеччині, Швейцарії, Чехії, США, роботи представлені у приватних колекціях 25 країн світу.

Фотоілюстрації надано галереєю «Візантія»

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати