«Пливе кача» – реквієм і застереження

Давня лемківська тужлива народна пісня «Пливе кача» вже понад десять років належить до репертуару кількох виконавців, зокрема гурту «Плач Єремії» та її фронтмена Тараса Чубая, акторів Львівського театру ім. Леся Курбаса, Мар’яни Садовської, вокальної формації «Піккардійська терція»... Можливо, знали її донині не всі. Сьогодні ж ця пісня, заспівана піккардійцями, по суті, в усіх на слуху, бо уособлює біль, журбу, смуток за Небесною Сотнею — чи не кожного з невинно убієнних проводжали в останню путь саме під неї... Вічна пам’ять героям!

— Дванадцять років тому, коли записували цю пісню, навіть і не передбачали, що вона звучатиме як жалобна, — розповідає «Дню» художній керівник «Піккардійської терції» Володимир ЯКИМЕЦЬ. — Нам важливо було, щоби люди пам’ятали свій фольклор, а «Пливе кача», на нашу думку, — найкращий зразок фольклору, отож ми хотіли, щоб через наше виконання такі пісні набували другого життя. Я не знаю, ні коли була написана ця пісня, ні історичних обставин, за яких вона з’явилася на світ... Ми з хлопцями дійшли висновку, що це — рекрутська пісня, і, нам видається, що вона придумана і заспівана після нерадісних подій.

Що ж до «Пливе кача» в нашому виконанні як жалобний супровід Небесної Сотні, то з нами ніхто не радився. Зрештою, й не потрібно було радитися, ми б не відмовили... Я знаю, що «Кача» вперше поклали на відеоряд після перших жертв на Майдані — Сергія Нігояна та Михайла Жизневського, бо це була одна з найулюбленіших пісень білоруса Жизневського...

Наш гурт був на Майдані у Києві до трагічних подій 18, 19, 20 лютого. Ми приїжджали і кілька разів виконували Гімн України — і перед віче, і без віче, бо вважали це за потребу — в такий спосіб підтримати український народ, усіх тих людей, які стояли на Майдані.

— На твою думку, чому так довго мовчали науковці, митці, тобто знані в Україні поважні люди, до думки котрих ми завжди дослуховувалися, стосовно подій на Майдані? А їх «прорвало» аж тоді, коли стало зрозуміло, що Майдан переміг?

— Ті люди, котрі мали би донести свої месиджі, зробили це. Я говорю, зокрема, про професора Івана Вакарчука, акторів Театру ім. М. Заньковецької, котрі кілька разів їздили на Майдан, підтримували людей... На моє глибоке переконання, не треба робити звернень типу «підтримка заради підтримки», потрібно було задекларувати план розвитку подій — тоді це було б дієвим і на часі. А те, про що ти говориш, стосується людей з подвійною мораллю — тобто вони начебто підтримують події та ідеї, але в той же момент займають позицію вичікування, щоби побачити, чим це закінчиться...

До речі, дуже чітко змінилася позиція телеканала «Інтер» до 20 лютого й опісля (йдеться про прямий ефір програми «Стосується кожного», 21 лютого 2014 р.). Я говорю, зокрема, про співачку Наталю Валевську, котра два місяці тому виступала на підтримку влади, а в студії «Інтеру» вона сиділа вся в чорному, ніби в жалобі. Це був славнозвісний ефір, коли всі намагалися себе виправдати: говорити не про ненависть, а тільки про жертви...

— Спілкуючись із багатьма людьми, роблю для себе висновок, що люди стають інакшими, розділяючи своє життя на два періоди — до і після Майдану. Чи можеш ти сказати про себе, що тепер є два Якимці — той, що був до Майдану, і після нього?

— Ні. У моїй свідомості нічого не змінилося. Мені влада не подобалася, і, припустимо, три роки тому, не подобається й зараз. Я і тепер, і раніше, як можу, підтримую українську культуру. Я і раніше, і тепер дуже хочу, щоб Україна приєдналася до Євросоюзу. Інша річ, що загострилися певні настрої після тих трагічних подій. Мабуть, уже не з усіх питань вимагав би тепер максимального компромісу. Бо Небесна Сотня уже вимагає не компромісів... Україна зараз у такому становищі, що доки ми не зробимо чітких вірних кроків — як у зовнішній, так і у внутрішній політиці, як в економіці, так і в культурі й освіті, зокрема, — то Україна не відродиться. Зараз ми опинилися на порозі війни з Росією, окупацією Криму, сепаратисти «прикрашають» частину Лівобережжя трикольоровими прапорами РФ... Але я вірю в краще та єдину Україну.

Всім нам хочу побажати єдності, але єдність не приходить сама по собі, вона не з’явиться за помахом чарівної палички... Єдність народу — це те поле, де компроміси мають бути присутні з різних боків — зі сходу і заходу, півдня й півночі. Єдність має прийти через розуміння, що ми, на заході, не хочемо нічого поганого для людей на сході. Ми повинні говорити між собою не гаслами, а розумною думкою, тоді й досягнемо потрібного компромісу... Є великий пласт фольклору, про який мало хто знає, тому що по світі про них ніде не говорять, по теле— і радіоканалах не крутять. Щоб вивчити історію країни, причини і наслідки трагічних подій, варто завжди звертатися до фольклору. Є дуже великий пласт, наприклад, стрілецьких пісень, ми повинні пам’ятати людей, котрі віддали життя за свою Батьківщину. Так, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, Левко Лепкий залишили нам величезний пласт цієї історії, просто ми про це забули, а наші державні мужі завжди залишали це поза увагою. Напевно, після останніх трагічних подій, на жаль, з’явиться новітній пласт журливих пісень. Хтось напише це від щирого серця, хтось напише для того, щоб десь засвітитися... Якісь пісні виконуватимуть і сто років потому, якісь забудуть через три дні... Але це буде новітня історія України. Якщо той пласт культури, який нині постане, теж забудеться (так, як ми зараз фактично вже забули пісні січових стрільців), то, на жаль, нащадки не зробили правильних висновків. Але дуже хотілося б, щоби всі люди зробили правильні висновки з тих подій, які зараз відбуваються в Україні.

Нині співатимемо «Пливе кача» удвічі частіше, аніж дотепер, але вкладатимемо в це такий зміст, що це не пісня-реквієм, а пісня-застереження... Хочу, щоб усі пам’ятали тих людей, які загинули за нашу свободу.