Подарована історія

Сентенція Алессандро Барікко, на мою думку, що стоїть серед найгеніальніших письменників, озвучена розповідачем Сурмачем. Вона, по суті, проста і звучить так: ти живий по-справжньому, поки у тебе в запасі є історія і хтось, кому можна її подарувати.

Театральний монолог Алессандро Барікко — красива і сумна притча про природу творчості. На прикладі життя піаніста, який немовлям опинився на кораблі і ніколи не сходив з нього на берег (!), автор стверджує, що справжній творець, будь то музикант, художник, композитор (список можна продовжити), не потребує безпосереднього зіткнення з навколишнім світом.

Світ генія в ньому самому, він від початку самодостатній і здатний власним натхненням творити нові всесвіти. Не треба сходити на землю, аби відчути її пружність, відчути шовковистість трави, досить закрити очі, викликати все це у своїй уяві, торкнутися пальцями клавіатури рояля... і зазвучить музика. Неймовірна, та, якої не було до цієї миті. Але в тому і місія творця — зробити реальним те, чого не існувало до нього.

Звичайно, Олексій Кужельний міг би поставити цю виставу на великій сцені, але він, в унісон з Барікко, навмисно відмовляє собі в перевагах масштабного сценічного простору, максимально наближає актора до описаних обставин і демонструє, що хорошу виставу можна створити і на крихітній території.

Вже не вперше О. Кужельний виступає сценографом своїх постановок. Наполягаючи і в новій виставі на переконливості ідеї єдності режисерсько-сценографічного задуму, він занурює глядачів у вигаданий світ. Це корабель-дім підкидька Денні Будмана Т. Д. Лемона Новеченто, якого знайшли в трюмі і назвали за назвою товару в картонній коробці, де він лежав. Спочатку глядачі опиняються в залі, що являє собою нижню палубу корабля. Напівтемрява і запустіння, зі стелі протікає вода, її краплі, що поблискують у тьмяному світлі, немов сльози, проливаються в руки зануреного у спогади Сурмача. Тут глядачі в кінці історії, яку він обіцяє... але Сурмач зве усіх у її щасливий початок. Глядачі вирушають за ним до іншого крихітного залу, світлого, святкового салону корабля. Сурмачеві, у виконанні Станіслава Мельника, доведеться віртуозно перевтілюватися у всіх згадуваних героїв його історії про незвичайного піаніста, оскільки «Новеченто» — це моновистава.

Простір Мікросцени наповнений безліччю деталей, що вказують на місце дії. Розвішені корабельні дзвоники різної величини, білі завіси з поліетилену, що балансують на протягнутих вірьовках і шарудять неначе океанські хвилі. Картина з невинною гладдю білого полотна, рама, яка пізніше стане дверима-виходом, через які піаністові треба буде зійти на берег... Він лише однією ногою ступить за них (який виразний символ — чи розумно виходити за рамки можливого?). Великі вікна-ілюмінатори, затягнуті білястим серпанком уранішнього туману. Ще одна образна метафора. Торкаючись скла, стираючи туман, піаніст немов потрапляє в іншу реальність, відкриває світ, але скло виявляється дзеркалом, в якому відбиваються глядачі. Що вони відкриють для себе?

Починається черга перевтілень. Сурмач-Мельник стає розпорядником салону, що запрошує публіку в захоплююче плавання, матросом, який знайшов коробку з немовлям, капітаном корабля, рульовим, радіотелеграфістом, коком, лікарем, Новеченто-малюком, Новеченто-юнаком.  Розповідь покладена на активну дію, все динамічно, яскраво театрально, актор буквально жонглює предметами. Характеристика кожного персонажа визначається переважно зовнішніми складовими: зміною тембру голосу, міміки, пластики (балетмейстер Олексій Скляренко), елементів костюмів.

Фантазія Кужельного-сценографа фонтанує винахідливими задумками, вихор театрального видовища захоплює. Щедрою рукою він віддає весь цей феєрверк виконавцеві і той злегка заграється з предметами, якоїсь миті з жалем констатуєш: за зовнішньою яскравою динамікою актор втрачає суть. І лише коли в калейдоскопі героїв приходить черга Новеченто, Станіслав Мельник проривається в зону справжнього психологізму, в ділянку щирої сповідальності, досягаючи ідеальної органіки в інтерпретації персонажа...

Кульмінацією цього образного маніфесту творчості, коли піаніст пропонує довіритися йому, йти за ним і бути співтворцем, стає сцена музичної дуелі. Мортен, король джазу, у С. Мельника — верх пихатості, він упевнений в собі, подобою констатує беззастережну перевагу.

Як зіграти на сцені, майже біля колін глядачів, яких не обдуриш фонограмами, змагання двох піаністів? Але невичерпна фантазія режисера. Мортен-Мельник накидає на синтезатор, що виконує роль рояля, шикарне хутро. Звучить музика (композитор Андрій Шусть), руки музиканта ковзають по м’якому хутру, немов перебираючи і нащупуючи потрібну мелодію, ворушачи і гладячи. Вони злітають над ним, а тепер утопають в похітливості звуків, і здається, хутро оживає від майстерного виконання. Але черга Новеченто. Розповідь Сурмача йде по наростаючій, емоції на найвищому градусі! І раптом на клавіатурі з’являється зелений промінець світла, який пустотливо скаче клавішами. Темп приголомшуючий, музика не встигає за променем, вони грають у хованки, пустують, веселяться. Звуки переливаються, тримають струнку бездоганну мелодію, квапляться вперед, але чи уловимий сонячний зайчик?

Таким образним розв’язанням сцени музичної дуелі режисерові вдається театралізувати ще одну важливу думку автора. У мистецтві не може бути змагання! Тільки для ремісника, яким тут є Мортен, дуель — це змагання, а для генія музика — вище задоволення. Йому не треба доводити, що він кращий, йому взагалі нічого нікому не треба доводити. Він не творить, творчість є суть його життя.

Моновистава — особливий жанр, що вимагає від актора величезних душевних витрат, віртуозної майстерності, бездоганної органіки, уміння заповнити своєю особою простір сцени. Молодий актор С. Мельник упевнено реалізує себе в цій сценічній притчі, долаючи нагромадження побутових подробиць, він прагне тримати лінію задуму, домагатися чистоти виконання. В образі людини-творця, уразливої, але щасливої нескінченністю і різноманіттям творчості, як у джазі, є запорука варіацій людської природи. Адже це нові історії, незвичайні і дивні, гідні втілення. Значить, театр не закінчиться ніколи, бо у нього завжди будуть історії, які є кому розповісти.