Поетика дива
Нове видання вже зразу можна зарахувати до видатних книжок. Про всесвітньо відомого українського композитора пише не менш відомий музичний аналітик, найавторитетніший експерт у галузі сучасної музики, доктор мистецтвознавства, професор Олена Сергіївна Зінькевич. Проте про регалії автора забуваєш відразу ж, як відкриваєш книгу. Легке дихання тексту, образна мова, захоплюючі паралелі між літературою та музикою — рядок за рядком, і ти вже ловиш себе на думці, що про музику Станковича необхідно було сказати саме так. Сказати, щоб слухач не лише слухав, але й чув, думав, співпереживав.
Євген Федорович Станкович — визнаний лідер молоді 70-х, а сьогодні — одна з головних фігур української музики загалом. З позиції нашого часу його творча доля була більш удачливою, ніж у композиторів попереднього покоління. Молодого композитора, як і його однолітків, уже не лаяли за колаж та алеаторику. Як пише Зінькевич, у ті часи освоєна й приручена «шістдесятниками» нова техніка перестала лякати і посіла своє місце серед інших засобів. Було знято заборони з багатьох явищ зарубіжної сучасності, несправедливо зарахованих до відомства формалізму: широко звучали твори Онеггера, Мессіана, Гіндеміта.
Твори молодого Станковича прозвучали для сучасників, як прозріння. Міцний професіоналізм композитора поєднувався в його музиці з емоційною розкутістю, відкритою афектованістю почуття. На відміну від старших колег — Сильвестрова, Грабовського, Бібіка, — Євгенові Станковичу не довелося на собі повною мірою випробувати шквальний вогонь критики. І досі м'які критичні докори на його адресу — явище досить рідкісне. Масштаб таланту, безперечно, зіграв свою роль, але річ не лише в ньому.
Станковичу поталанило, його було включено до «іконостасу» офіційної культури, а її «апостолів» лаяти не належало. Хоч композитора і не лаяли, проте його й не заохочували. Відомий український композитор- шістдесятник Юрій Іщенко згадує, як після смерті Бориса Лятошинського було влаштовано прослуховування творів його учнів — Станковича і Балакаускаса на предмет їхньої професійної придатності. А оскільки «наші верхи в талантах розбиралися дуже добре», Євгенові Станковичу довелося складати випускний іспит неодноразово.
«Особливу» увагу до музики Станковича відчув і Ігор Блажков, коли разом із творами Малера та Клебанова спробував записати в українській філії фірми «Мелодія» згодом відзначену премією ЮНЕСКО Третю камерну симфонію композитора. Художня рада наполегливо порекомендувала диригентові утриматися від записів Станковича. Але Блажков пішов на хитрість, і поки чиновники радилися в Міністерстві культури, здійснив задумане. У результаті запис осів у архівах, і лише тоді, коли Станкович прозвучав у Москві, а свідком його величезного успіху став один із членів українського ЦК, платівку було нарешті випущено.
Проте непоборні для нашої культури проблеми вітчизняного аудіоринку серйозної музики ніяк не вплинули на особливі стосунки Станковича зі слухачем. Сьогодні нікого не можна знайти, хто не був би знайомий з його музикою хоча б за художніми фільмами. Із сотні кінострічок назвемо лише хіти — «Народжена революцією», «Легенда про княгиню Ольгу», «Ярослав Мудрий», «Ізгой», «Роксолана». Робота в кінематографі ніяк не зашкодила високій композиції. Станкович передусім майстер-симфоніст. Окрім широкомасштабних і камерних симфоній, у його творчому портфелі — ансамблеві та хорові форми, і, зрештою, музично-театральні твори, з якими пов'язаний внутрішній драматизм творчої долі Станковича. Його фольк- опера «Цвіт папороті» так і не побачила сцени, а балети «Ольга» і «Прометей» не знайшли адекватного музиці сценічного вирішення.
Останні твори Станковича, на думку Зінькевич, народжені не так мандельштамівським «галасом часу», як плутархівським «потягом душі до небесного». У концерті для валторни «Тривоги осінніх днів» стільки простору та прозорості повітря, котра буквально фізично відчувається. Тріо «Квітучий сад... і яблука, що падають у воду» випромінює особливу ніжність, особливе сріблясте світло. «Музика для небесних музикантів» позбавлена похмурого колориту, яким, здавалося б, повинна була забарвити їх «Тібетська книга мертвих», що послужила основою програми твору. Душі-звуки симпатично «бавляться», примушуючи з веселою цікавістю стежити за їхніми витівками.
Про музику говорити неймовірно важко, тому хороша книга про це мистецтво завжди сприймається як маленьке диво. У «Симфонічних гіперболах» Олена Зінькевич розкриває нам таємницю композиторського волхвування, і це, мабуть, найважливіше. А про Євгена Станковича напишуть ще і ще.
