Покарання вічністю
Вода ріки, у яку двічі не ступають, має властивості магічного свічада. Віддзеркалюючи криваві січі, екзотичні, ніким не бачені пейзажі, фрагменти засмоктаних пісками часу архітектур або дорогі обличчя, вона фіксує їх у Вічності. Ще раз, услід за Нострадамусом переконує в реальності одночасного існування минулого, сучасного і майбутнього. Варто ледь напружити внутрішній слух, як чуєш відгомін битви Александра Македонського або ж кулемети відділу УПА у Волинських лісах. Думка Нострадамуса про подібну одночасність наводить на іншу, єретичнішу щодо так званої нормальної логіки, гіпотезу про часові петлі, або ж часові кола. Чим не варіант додатку до кіл Дантового пекла. Людина, якщо це, скажімо, кухар, потрапивши у часову петлю восьмигодинного робочого дня — до потемніння в очах смажитиме пляцки, чиновник (плюс-мінус нескінченність) перекладатиме папери, ну, а перелюбник довічно тремтітиме під ліжком вподобаної ним феміни. Покараний Вічністю Сізіф залюбки покинув би свій камінь задля дещо розмаїтішої роботи при казанах. Однак — зась! Петля, міцно скручена умілими руками, виключає будь-яку форму перспективи. Такий собі варіант майбутнього без майбутнього для лицемірного честолюбця будь-якої політичної орієнтації. Забріханий по вуха комуніст, який і нині продовжує пашталакати про соціальний рай на землі, згідно з накресленою схемою, матиме вічний тридцять сьомий рік із його партійними чистками та супровідним тваринним жахом; націонал-радикал з розпухлою од надмірного пафосу ряшкою за яловість та беззубість втиратиме вічні соплі біля табірного вогнища; ну, а народ висохлими з нужди руками, у тому ж часовому колі довічно тягтиме колгоспного плуга.
