Покоління «СП»

Два роки тому в одній з дружніх компаній я вперше почув: «Чапаєв ще кілька секунд дивився в небо, а потім перевів погляд на велику калюжу прямо біля наших ніг і виплюнув у неї недопалок. У всесвіті, відображеному в рівній поверхні води, сталася справжня катастрофа — всі сузір'я здригнулися і на мить перетворилися в розмите мерехтіння. — Що мене завжди вражало, — сказав він, — так це зоряне небо під ногами й Іммануїл Кант всередині нас».

— Звідки? — захопився я.

— Старик, ти що, не читав Пелевіна?!

Насторожитися примусило не саме запитання (чи мало чого я не читав), а дуже знайомі інтонації, з якими його було поставлено. Саме з такими інтонаціями в 70-х питали: «Ти що, не читав Стругацьких»? І тут же цитували фрази, словечка, які потім міцно входили до лексикону й виконували роль своєрідного коду для нашого покоління: «я свій».

Парадоксальний і фантастичний світ Стругацьких був повною мірою нашим світом, точно так само, як і ми почувалися в ньому своїми.

Популярності книг Аркадія і Бориса Стругацьких не заважало навіть те, що ці книги тоді просто не видавалися. Й абсолютно природним чином сполучилися Стругацькі й науково- технічний прогрес у вигляді величезних ЕОМ ЄС-1040, на яких ми під час нічних чергувань набирали їхні тексти і роздруковували. (До речі кажучи, так само природно сполучилися Пелевін і науково-технічний прогрес у вигляді Інтернету). Потім ці роздруківки ходили по руках і зачитувалися до дірок. Кілька таких раритетів досі зберігаються в моїй бібліотеці, поряд із набагато пізнішими серіями: «Світи Стругацьких». Ностальгія, знаєте.

Офіційна літературна критика вважала просто за краще не помічати Стругацьких. А коли їхні книги таки почали видаватися і продаватися величезними тиражами, критика спустилася до поблажливого: «Ну, це ж фантастика». І тим самим, слід зауважити, остаточно й безповоротно дискредитувала себе в очах покоління «С».

Я нескінченно далекий від проголошення гасла: «Пелевін — це Стругацькі сьогодні!» Ніхто не зможе перекинути місток від «С» до «П» краще, ніж сам Борис Стругацький: «Сам Пелевін себе фантастом не вважає, але я-то знаю, що він фантаст — і чудовий» (http://kulichki.rambler.ru/sf/abs/index.htm).

Правда, своєрідний місток перекинули й солідні літературні критики, оскільки після виходу «Омон Ра», «Чапаєв і Пустота» стало просто непристойним не помічати величезний читацький інтерес до його творчості. Адже були ще і «Принц Держплану», і «Життя комах», і блискуче оповідання «Самітник і Шестипалий». Новою «гідною» відповіддю на нового автора, котрий не укладається в звичні рамки, стало чудово традиційне роздратування: «Ні, він не геній! У нього неправильна літературна мова і його успіх пояснюється низьким літературним смаком читачів». Утім, для покоління «П» ці «зльоти» критичної думки мають точно таке ж значення, що і свого часу для покоління «С». Тим більше, що за Пелевіна (а на мій погляд, і за себе) цим критикам відповів Борис Стругацький: «Мова може бути незграбною і наповненою галліцизмами (як у Льва Товстого), кострубатою, неправильною і навіть неприродною (як у Достоєвського), заумною і нелегкою для читання (як у Платонова або Веліміра Хлєбнікова) — і при всьому при тому здатна справляти найсильніший, іноді нез'ясовний, суто емоційний вплив на читача. У відомому значенні не існує поганої й хорошої літератури, існує тільки література, яка подобається чи не подобається. Кожному — своє. Справжній Суддя у книги один — Його Величність Час, а все інше — від лукавого».

Нова книжка Віктора Пелевіна «Generation «П», безумовно, лише зміцнить позиції однаково як тих, хто не приймає «пелевінські штучки», так і його шанувальників.

Хтось проковтне її цілком, хтось виділить фірмові пелевінські побудови: «Homo homini lupus est, свідчить один крилатий латинізм. Але людина людині вже давно не вовк. Людина людині навіть не іміджмейкер, не дилер, не кілер і не ексклюзивний дистриб'ютор, як передбачають сучасні соціологи. Все набагато страшніше і простіше. Людина людині — вау, і не людині, а такому ж точно вау. Так що в проекції на сучасну систему культурних координат цей латинський вислів звучить так: Вау Вау Вау!».

Ну а хтось заведеться від сюжетної лінії роману, пов'язаного з рекламною діяльністю головного героя.

Бо реклама настільки міцно увійшла в наше життя, що, здається, вже настала пора гасло «Реклама — двигун торгівлі» замінити на «Реклама — двигун людства»! Що сьогодні коштує 4,1 на приймання і 4,2 на віддачу? Правильно, долар. А якби Колумб не прорекламував свого часу Америку, 4,1 гривні сьогодні не коштували б нічого.

Особисто я не здивуюся, якщо найзнаменитішим шоуменом ХХ сторіччя виявиться не В.І.Ленін (наслідки несумлінної рекламної кампанії якого під девізом «Вчення Карла Маркса всесильне, тому що воно правильне» ми розплутуємо досі ), а якийсь Леонід Якубович із «Поля чудес».

Своєрідним літературним полем чудес є і «Generation «П». Хоча зовсім не викликає здивування пелевінський світ, в якому немає ні Єльцина, ні Березовського, а є лише їхні віртуальні образи, змодельовані на хороших штатівських комп'ютерах, і відеоролики для ТБ, що розробляються фахівцями Public Relations.

Адже здається, зовсім недавно ми спостерігали по ОРТ за рекламним перетворенням генерала Лебедя на Лебедя-політика, Лебедя — спасителя Росії. Третій результат у російських президентських виборах — це справді «сухо й комфортно» на найвищому професійному рівні.

Справді, скажи мені хто твої PR, і я скажу хто ти.

(У цьому плані позбавлений рекламного блиску, невиразний, нудний і сумовитий чоловік, котрий часто демонструється по УТ-1 як претендент на роль двічі-спасителя України, викликає лише смертельну тугу й бажання емігрувати до Канади. Принаймні для покоління «С» він однозначно асоціюється з «орел наш, доне Реба». Пам'ятаєте з «Важко бути богом»: «Адже можна було здогадатися, думав Румата. Там, де торжествує сірість, до влади завжди приходять чорні. Ех, історики, хвостом вас по голові...»).

По суті, в «Generation «П» Віктор Пелевін красиво й витончено ще раз продемонстрував, що всі ми є не що інше, як нескінченна рекламна пауза Творця.

У його творчості з традиційною для російської літератури природністю поєдналися, здавалося б, непоєднувані речі: дзен- буддизм і чорний гумор пострадянської епохи, великі радянські міфи й не менш велике радянське розчарування. Висловлюючись словами самого Пелевіна: «Старий режим упав, але новий ще не прижився. Все, що у нас є, — це провал між ними. Ми більше не знаємо, ні звідки ми, ні куди ми йдемо».

Парадоксальний і фантастичний світ Пелевіна є повною мірою нашим світом, однак ми не почуваємося в ньому своїми.

І в цьому значенні творчість Віктора Пелевіна, безумовно, є літературною відповіддю покоління «П» на новий виклик часу.

ІЗ ДОСЬЄ «Дня»: Віктор Пелевін, 36 років. Отримав диплом у Московському енергетичному інституті, тяжіє до дзен-буддизму; офіційне визнання прийшло до нього 1993 року, коли він отримав «Малу Букерівську» премію за збірку оповідань. Його роман 1997 року «Чапаєв і Пустота», що розійшовся в Росії більш ніж 200-тисячним накладом, цього місяця публікується у Великій Британії під назвою «Глиняний кулемет» (The Clay Machine Gun). Чотири його романи й дві збірки оповідань перекладено англійською. «Нью- Йорк таймс» назвала Пелевіна «найсвіжішим голосом, що долинув з-під радянських уламків».