«Польоти уві сні і наяву» 40 літ, 40 зим, 40 тривог

Це музейний проєкт, що досліджує не лише кінострічку, що стала класикою, а й епоху, в яку вона створювалась. Такою є амбіція куратора виставки Андрія Алферова та всієї групи, що реалізувала проєкт, підтриманий Українським культурним фондом.

ПРОБЛЕМИ З КИСНЕМ

«Польоти уві сні і наяву» з’явився в радянському прокаті 17 січня 1983 року. В центрі картини 40-річний Сергій Макаров, роль якого виконав майже 40-літній актор Олег Янковський. Самому Балаянові під час зйомок картини було якраз сорок і він не раз заявляв про певну автобіографічність твору. І от тепер заледве не сорок і самому фільму, чиї автори, вкупі зі сценаристом Віктором Мережком, постаршали вдвічі.

«І кому ця виставка цікава нині? Карантин, не до того всім»,- дивувався сам режисер, який нещодавно, по 12-літній перерві, поставив свій новий фільм під промовистою назвою «Ми є... Ми поруч». Де знову діє герой (Ахтем Сеітаблаєв), якому десь так під сорок (цифру, щоправда, не заявлено і не обіграно), переживає раптову кризу, ба навіть, катастрофу...

Кому цікаво? Добре пригадую враження від «Польотів...» після першого знайомства з фільмом. 83-й, щойно помер Леонід Брежнєв, і з’явилося передчуття, що «по-Брежнєву» більше не буде. А десятиліття, яке тому передувало і про яке, власне, Балаянів фільм, означилось катастрофічним зменшенням кисню в повітрі... Про кисень ми говоримо і сьогодні, щоправда, в іншому вимірі. А тодішній вимір був суспільний — на початок 80-х було висушено і «продезінфековано» все, що призвело до наростаючого глухого опору інтелігенції. Саме вони, інтелектуали, і рвонули стоп-кран у роки Перебудови...

А «Польоти...» рвонули той кран раніше — не лише уві сні, а й наяву. Хоча ж виховання нібито ж було іншим. «Ми, — говорив Балаян в інтерв’ю Аксиньї Куріній 2008-го, після виходу фільму «Райські птахи», де Янковський політав ще раз, уже востаннє, — були виховані в радянській режисурі. Щоби начальник не зрозумів, потрібно було асоціативне кіно: алюзії, натяки. З цієї в’язкості ніяк не можемо вибратись».

От, тоді вибирались. Розумним було досить — і не тільки тим, кому кисню в суспільному житті катастрофічно не вистачало. Сполошились і ті, кому видавалось: а кисню того і не треба більше, в кожного є «намордник» з підведеним киснем у вигляді всепереможного вчення Маркса і Леніна. Дихай тим Леніним і формулюй свої емоції виключно в підцензурному режимі: ціліший будеш. А в більшості жодних проблем із тим киснем, живемо в країні, «где так вольно дышит человек» — з 30-х років ще підрихтували клімат.

Щось подібне тоді і написав премудрий В’ячеслав Кудін про «Польоти...» — мовляв, антирадянські настрої надто вже одверто струмують через екран, надмір кисню здатен збити суспільство з протоптаної впродовж правильних десятиліть дороги. І що, от ся фізіологічна констатація не мала сенсу? Ще й як мала!

«ЖИВУТЬ НЕ ТАМ...»

«А ви думаєте, — запитував Балаян у тому ж інтерв’ю Куріній, — «Польоти...» мали успіх серед широкого кола глядачів? «Польоти...» мали успіх серед людей, яких гнітила думка про те, що вони не там народились, живуть не там і їм не дозволяють думати так, як хочеться».

Людей тих, щоправда, виявилось напрочуд багато — мільйони проданих квитків свідчили про те надто красномовно. Відтак не дивно, що фільм спробували виштовхати зі сцени суспільного життя кудись за лаштунки. Та потім картина постала знову, наданий нею рентгенівський знімок надто кореспондував із бажанням відреагувати на нього, отримати право на лікування. А для початку хоча б відкрити кватирки в хаті.

Одне з питань, відповідь на яке мають отримати відвідувачі виставки в Довженко-центрі (нагадаю, йдеться про національний архів ігрового кіно): а з чого, власне, як і звідки виникло саме явище Балаянового фільму?

Є, є таке питання. Бо ж на початку 1970-х тодішня влада зробила все, щоб повідбивати печінки національному кіно, чий дещо несподіваний злет у 1960-ті виявився для неї вочевидь неочікуваним, та й просто небажаним. Кілька судових позовів, унаслідок чого Сергія Параджанова, за сфабрикованим звинуваченням, відправили в табори, в усе українське кіно рішенням партійного суду (постанова пленуму ЦК Компартії нібито України) — за межу осілості, в зону компактного кіностудійного проживання, без права писати і малювати екранно щось українське.

Заборонене, де-факто і де-юре, Українське Поетичне (або міфопоетичне) кіно спиралося на міфологічні комплекси, народжені в лоні селянської, хліборобської культури. Опісля заборон, у середині 1970-х, на кіностудії імені О.Довженка виникає нове кінематографічне (звісно, що неформальне) коло яскравих особистостей. До нього входили Роман Балаян, кінооператор Вілен Калюта, режисери В’ячеслав Криштофович, Олександр Ітигілов, Костянтин Єршов, почасти Микола Рашеєв, художник Олексій Левченко... 

Їх поєднували певні особливості як побутової (позаофіційної), так і власне мистецької поведінки, які не мали нічого спільного з риторикою влади, з ієрархією предметів, передусім ідеологічно забарвлених. Авторські маски тут по суті справи не мають театралізованої функції (як це було в колі, центром якого був Сергій Параджанов і до якого належав Роман Балаян) і збігаються з людським обличчям самих авторів та їхнього оточення. Тут домінують цінності родинного кола, саме вони міфологізуються в практично безкінечному ряді особистісних історій і дістають своє екранне втілення.

Відтак закономірно, що саме приватне життя (в майже неодмінній опозиції до життя офіційного і навіть офіціозного) є матеріалом найкращих фільмів Єршова («Пізня дитина», «Грачі»), Криштофовича (скажімо, трилогія «Перед екзаменом», «Своє щастя», «Дрібниці життя»), Ітигілова («Побачення», «Звинувачується весілля», «Смиренне кладовище»), Бєлікова («Ніч коротка», «Які ж були ми молоді»). Родинні, приватні цінності тут презентовано і в їхній романтично-позитивній іпостасі, і в кризовій, під тиском реалій сучасного великого міста, яке для українського кіно було матеріалом загалом новим і незвичайним. Бо доти місто якщо й поставало в українському кіно, то аж ніяк не в реалістичному дискурсі.

Перші фільми Балаяна («Каштанка», «Бирюк») подавали картину життя, де особистісні драми вписувалися в драми буттєві. В «Бирюкові» зустрічаємось з людиною, яку прийнято називати природною, суголосною мегаритмам Природи, одначе герой стрічки пасує перед людиною, яка втратила зв’язок з тією самою природою. Не випадково в фіналі стрічки чуємо французьку мову, яка є символом мови чужинської, мови людей руйнівного штибу.

Балаян та названі вище режисери продовжували перебувати у внутрішній еміграції (прикметно, що режисер Микола Рашеєв, який був близький до цієї групи, нещодавно написав книжку мемуарного штибу під назвою «Внутрішній емігрант»).

Відтак вони продовжували — у власній поведінці, а почасти й у своїх долях — розігрувати образи та історії людей, які не вписувалися в офіціозні сюжети й картинки. На цій основі і народжується фільм «Польоти уві сні та наяву». «Багато, з того, що пережив герой «Польотів», — пояснював Балаян у інтерв’ю Зарі Абдуллаєвій, — накипіло і в моїй душі. Мені показалось, що це можна зняти».

І зняв. Те, що живе досі, те, що болить і сьогодні.

ТІНІ НЕЗАБУТИХ 80-х

Нагадаю, два чи вже три роки тому була в чомусь схожа виставка, присвячена одному фільмові — тоді це були легендарні «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Плідна методика, яка полягає в комплексному, навіть синтетичному осмисленні феномену фільму. Який не є просто фільмом, який став явищем самого життя.

Концептуальне бачення — і фільму, і самої виставки — автори проєкту виклали на сайті Довженко-центру. Цитую: «Польоти» — це портрет епохи «брежнєвського застою». Своєрідний маніфест інтелігенції, риси якої проглядаються в образі головного героя: безладність, беззмістовна заповзятливість, паралізована здатність обирати та вирішувати.

«Польоти», де знялися топові зірки радянського кіно — Олег Янковський та Людмила Гурченко, — створені не менш зірковою командою Кіностудії ім.О.Довженка: режисером Романом Балаяном, оператором Віленом Калютою та композитором Вадимом Храпачовим.

Фільм Балаяна разюче відрізняється від доробку Кіностудії ім.О.Довженка в 1970—1980-х роках. «Польоти уві сні та наяву» — не просто винятковий художній твір, це важливий для української культури документ, що зафіксував життя радянського інтелігента в епоху занепаду тоталітарної імперії. Роману Балаяну вдалося зняти не лише драму особистості, а й розробити типаж сучасного урбанізованого героя — те, чого не дали зробити Параджанову в «Київських фресках».

Єдине, з чим тут не погоджуюсь: про «разючу відмінність». Повторюю, фільм виникає в певному середовищі, яке акумулювалося на Довженковій кіностудії, а отже, за всієї унікальності феномену самого Романа Балаяна, вписується в логіку тодішньої кіноеволюції.

Куратор виставки Андрій Алферов: «Дослідження творчості Романа Балаяна перетворилося на дослідження міської теми в українському радянському кіно. Теми, що її, як з’ясувалося, в УРСР було негласно заборонено. І цей факт робить Балаяна не просто режисером, штатним постановником на студії Довженка, а літописцем життя тодішнього середнього класу. Тодішніх нас із вами. Класу, чужого і владній верхівці, і мовчазній слухняній більшості...»

ЩЕ ПРО ВИСТАВКУ: ДЕЯКІ ПОДРОБИЦІ

Знову процитую матеріал, вміщений на сайті Довженко-центру: проєкт, про який йдеться, «насичений кінообразами та мультимедійними рішеннями. Серед них виняткове місце посідає грандіозна відеомузична інсталяція «Шістдесяті» Владіміра Тарасова — гуру литовської джазової музики — про творчу атмосферу за «залізною завісою».

І, звичайно, тексти: Тіберія і Наталії Сільваші, Людмили Новикової, Івана Козленка, Володимира Войтенка, Надії Заварової, Сергія Тримбача, Марії Храпачової, які розкривають історичний та культурний контекст створення «Польотів...».

Для виставки створено інсталяції художника Антона Логова, які «не лише акцентують ключові символи фільму, а й передають психологічні стани, через які проходить головний герой фільму Балаяна. В експозиції представлено оригінальні живописні твори Любові Рапопорт, Тіберія Сільваші, Віктора Павлова і Тетяни Яблонської, твори класиків української документальної фотографії Олександра Ранчукова і Бориса Градова, а також фрагменти документальних та художніх фільмів, знятих у Києві в 1970—1980-х роках. Сучасне бачення персонажа, створеного Романом Балаяном на екрані, відображено в фотографіях Олени Сапонової та Ольги Степаньян.

Виставка, яка має всі шанси стати справжньою подією культурного життя не лише Києва, а й усієї України, триватиме до початку березня наступного року.