Помаранчева революція на експорт
У залах Iнституту сучасного українського мистецтва в Чикаго відбувається виставка групи молодих українських художників групи «Р.Е.П»
Iз цими роботами могли познайомитися й українські глядачі в грудні 2004 року, коли по гарячих слідах революції, в Центрі сучасного мистецтва в Києві відбувався вернісаж (про що «День» свого часу розповідав). Слід зазначити, що виставка в Чикаго — лише частина масштабнішого проекту, де велику роль відіграли різноманітні action — ходи художників...
Наш вічний пієтет перед закордоном, що зберігся ще з радянських часів, дозволив добряче зміцнитися штампу — «була виставка за кордоном — отже, хороший художник!» А яка виставка, чи ходять на неї глядачі, чи має вона гідний реліз у зарубіжній пресі — ці нюанси якось відступають на другий план. Адже часто буває й так, що галерея насправді нікому не відома, не має імені та ваги, і взагалі належить «своїм», тобто вчорашнім емігрантам. Що ж до чиказького Інституту сучасного українського мистецтва, то тут ситуація зовсім інша — на відміну від галерей-одноднівок, тут проводили виставки й арт- проекти славетних українських художників, які зуміли заробити собі ім’я в Європі та США, успішно виставлялися не тільки в приватних галереях, а й на престижних міжнародних бієнале, в музеях сучасного мистецтва, брали участь у гучних альтернативних проектах.
Сьогодні, щоправда, з деяким запізненням, з «мистецтвом, народженим революцією» можуть познайомитися й жителі Ukrainian Village — Українського Села, розташованого на північному заході Чикаго, за 15 хвилин їзди від Down Town, висотного центра міста. Київ і Чикаго з давніх, ще радянських часів, міста- побратими, Sister-City, тому наші виставки в залах Інституту сучасного мистецтва та Національного українського музею Чикаго давно стали частиною великої міжнародної культурної програми. За активної підтримки культурних фондів, виставка висвітлює українські перевибори 2004 року в ракурсі актуального мистецтва, як їх побачили безпосередні учасники, молоді художники. Безумовно, виставка молодих (а не тим, кому за 30—40 років) творців із групи «Р.Е.П.» — це вже прорив, оскільки до них лише періодично траплялися окремі виставки, розраховані на вузьке коло колег.
Інше запитання — наскільки експозиція в чиказькому Інституті, доволі розрізнена за жанрами, складом учасників і якісним рівнем робіт, може дати уявлення американському глядачу про помаранчеву революцію загалом і вітчизняний contemporary arts зокрема. Уже неодноразово журналісти писали про те, що експозиції групи «Р.Е.П», яка швидко піднялася на політичній хвилі, де-факто, не завжди цікаві за своєю художньою суттю — звідси й враження поспішно підготовлених проектів, цитатність усім відомих концептуальних знахідок минулого століття, гра зі штампами пострадянського мислення. Крім того, є роботи, які відверто випадають із контексту виставки — абстрактна «Перемога» Артура Білозерова — чи то натяк на умовність перемоги, коли через рік після революції, довіра до руху прихильників Президента розділилася на «ТАК!» і вже «НЕ ТАК!» («SIC ET NON» — як у грецького філософа...), чи то просто стиль художника, живопис якого, в тому числі й «Перемогу», можна з таким самим успіхом виставляти на будь-якій іншій виставці, попри її тематику. Інсталяція Олександра Семенова «Натовп» — поспішно скручені ізоляційною стрічкою брудні матраци з Майдану, трохи тупоумна метафора народного стовпотворіння, справляє враження одномоментної псевдотворчості... Політактуальність ще не виключає естетику. Не факт, що якийсь об’єкт із вулиці — така вже щаслива знахідка для мистецтва: вона відображає не стільки реальність, скільки мислення та психотип самого автора, чиї картини, замутнені потоками брудних лесувань, довгий час не виставлялися ніде, крім досить парадоксального місця, а саме — колишнього Палацу піонерів.
Разом із тим саме неоднорідність складу художників групи «Р.Е.П» дозволяє виділити роботи окремих авторів. Іронічність двох чудових картин Ксенії Гнилицької, «Вівтаря» з українським Салом&Паляницею, і вишиванки «Виграй мене!» (що в англомовній версії звучить ще краще — «Take me!») виконаних у техніці акрилового живопису, свідчить про те, що молоде покоління не таке вже й нейтральне, в чому йому марно закидали деякі українські ЗМІ. Воно, навпаки, має свій власний погляд — а це для художника завжди порятунок, оскільки відтоді, як він перестає бути відстороненим маргіналом, настає щаслива епоха осмисленої, особистісної творчості. А млявий живопис, псевдоабстрактний, майже анонімний, за принципом «ми випадково мимо проходили», навряд чи когось сьогодні зачепить. Але ні Гнилицька, ні Жанна Кадирова (автор недавнього проекту «Діаманти» в ЦСМ) подібною млявістю не грішать. Оранжево- синій «Компас» і «Стадіон»-Полігон Жанни Кадирової — символи трохи агресивні, але разом із тим і дуже «знакові», а сам живопис — соковитий і грубуватий, що цілком відповідає духу революції. Віктор Харкевич у «Єдності» створив легкопізнавані навіть у благородній рембрандтівській тональності портрети своїх співгромадян, активістів майданівських колон написала і Леся Хоменко — немає сумніву, що комерційна цінність цих картин, які потрапили в приватні збори, з роками зросте в геометричній прогресії.
Інтелектуальний, рафінований і дуже «цілісний» Микита Кадан — феномен групи «Р.Е.П» і приклад того, що мислячий художник — це завжди щось більше, ніж просто художник. А якщо він ще й здатен бути організатором і ідеологом руху, то олімпійське майбутнє йому гарантоване. Надавши для виставки свою artist clothing, у тому числі власний халат із надзвичайно приємними, з колірного погляду, смужками, та супроводивши цю інсталяцію текстом, Микита Кадан сміливо відкрив нову еру в тлумаченні помаранчевої революції...
Якщо ж трохи ширше подивитися на діяльність групи «Революційно-Експериментальний Простір», то за рік їхнього існування серед найбільш вдалих проектів варто пригадати резонансний «Український Ермітаж», артистичну спробу знайти повновагий еквівалент «сирому м’ясу реальності». Що стосується виставки «Українські художники й помаранчева революція», то серйозної професійної підготовки в цієї виставки не відчувається. У тому числі й тому, що проігнорували такий аж ніяк не останній у колективній творчості показник, як елементарна фільтрація «кадрів». Варто пригадати, що в київському художньому середовищі час від часу виникали свої арт-групи — «Погляд» перебудовних часів, «Живописний Заповідник», «Паризька Комуна», і щоразу в художників були свої причини об’єднатися. Серед 17-ти учасників групи «Р.Е.П», більшість «творців» долучилася наосліп, як справедливо зазначив Костянтин Дорошенко — на рівні тусовки. І лише кілька чоловік із активу «Р.Е.П» — справді творці, і без жодної, такої частої в цьому слові, іронії.
Якщо рівень нашого вітчизняного мистецтва привернув свого часу в Україну колекціонера князя Микиту Лобанова-Ростовського, дослідника авангарду Жана Клода Маркаде, мільйонера Джорджа Сороса та ще низку імен — очевидно, є сенс не опускати планку, а тримати її на гідній висоті. Загалом же, добре вже те, що в молодого покоління з’явилася перспектива незалежної діяльності в рамках проектів міжнародного масштабу — попереду Венеціанська бієнале.
