«Помру за тебе, й того буде мало...»

Майстерня українського театру «ҐЕРЦЬ» назвою своєю одразу народжує питання, про який, власне, двобій йдеться. Між театром і глядачем, між режисером і акторами, між постановчою групою і автором обраного літературного твору? До честі керівника театру Данила Слюсаря, який пише вірші і досить серйозно ставиться до цього поки що захоплено, він обрав для постановки поетичну поему геніальної поетеси Ліни Костенко «Берестечко». Писати самому й приклонятися перед колегою — безумовна ознака таланту. До того є проголошений трьома фундаторами, які поки що і є усім творчим колективом, символ віри засвідчує повагу до визнаного не через наслідування, а як віднаходження його в собі.

Сакральні тексти, потойбіччя та поразка як відлік до нової перемоги — основний ґрунт вистави майстерні українського театру «ҐЕРЦЬ» «Берестечко».

Навіть не вистави, а уламків вистави, фрагментів — спроба вистави. Збирання звуків, літер, слів, смислів після поразки у єдиний сакральний текст.

Чітко відмежована і водночас історія, яка повсякчас виливається зі своїх берегів, накочуючись хвилею на своє оточення — така давня з одного боку й зовсім свіжа рана, яка , належно — абсолютно не проговорена.

Майстерня «ҐЕРЦЬ» вливає у цю історію свою кров і душу, щоби крізь туман і дим історії побачити й відчути бодай дещицю тих смислів,які по сей день залишаються не осягнутими, що й спричиняє череду помилок і зрад сьогодення.

Навіщо? Про що? І для чого? Ці питання, як ворожий ятаган, розрізають тканину цієї історії, тим самим даючи змогу глядачам зазирнути по той бік питань й віднайти для себе зовсім інші відповіді, на зовсім інші питання, яких, можливо, ви й не ставили...

Данило Слюсар (режисер), Володимир Клименко та Катаріна Срібницька (актори) воліють бути незалежними від будь-якої постійності чи то за проживанням, за роботою, за існуванням. Щось на зразок мандруючого театру. Чи може просто життя, як вервечка сценічних пришесть.

Якщо геній поетеси потужнім словом вихоплює нас з сьогодення і розчиняє в давнині, то «ҐЕРЦЬ» гіпнотизує, інфекціонує несвідомим, невизначеним, скоріш відлунням тексту чим змістом, тим пак логічністю його. Сонячне світло з вікна, три свічки біля прикамінного дзеркала, і відблиск місяця, обрамлений чорним колом з просіяної землі, являють антураж для спіритичного сеансу.

Чи медіуми актори, чи привиди, які з’явилися на виклик здивування, з’ясовувати марно. Розчинися. Вознесись. Не відай, що, навіщо і для чого. Такий театр. Театр як «ҐЕРЦЬ» із зрозумілим, прорахованим і передбачуваним. Театр як «ҐЕРЦЬ» з театром на смерть задля його життя.