Понад словами, понад мовчанням

Про улюблених поетів слід писати так само добре, як і про всіх інших, але значно краще, — вдався нещодавно до парафразу один мій знайомий дотепник. Поет Ігор Калинець — для мене саме такий випадок. Хай ці рядки будуть передусім вдячністю.

Я почну з дуже далекого й особистого — на початку вісімдесятих, коли він знову з'явився у Львові після дев'яти років ув'язнення і заслання, я майже нічого не знав про нього, хоч, вочевидь, ходив тими самими вулицями і — що достеменно — бував у стінах тієї ж бібліотеки імені Стефаника, де він працював, здається, «техперсоналом». Щоправда, скрізь циркулювали всілякі чутки (а Львів — це Місто Чуток) про якихось поетів-дисидентів, про таємні зборища на Чортовій Скелі, про супер-групу «Вуйки» і рок-оперу «Степан Бандера». У тій в'язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих кумирів.

Дещо пізніше, навесні вісімдесят третього, я врешті пережив одне з найсильніших у житті поетичних потрясінь. Діялося це в запущеній, оброслій першою квітневою зеленню львівській віллі з вежею, де тодішній її тимчасовий мешканець, дзен-буддист Микола Юрійович Рябчук укотре приголомшував мене своїми невичерпними покладами заборонених плодів, перш усього самвидаву (свого роду альтернативний курс лекцій з української літератури). Збірка за збіркою, назва за назвою, вірш за віршем — на цигарковому папері, формат А5, четвертий-п'ятий, вже майже нечитабельний примірник машинопису: «Відчинення вертепу», «Спогад про світ», «Коронування опудала», «Підсумовуючи мовчання»… Так, бо це була ще передксероксна епоха, і навіть приватні друкарські машинки мусили перебувати на особливому обліку в особливих місцях.

Отже, тут — принагідний уклін цілій, без перебільшення, армії переписувачів і розмножувачів, а також кур'єрів і розповсюджувачів, цьому дивному львівському жіноцтву й чоловіцтву, цим черницям і ченцям нового часу, цій таємній індустрії опору, десяткам і сотням законспірованих інтелектуалів і просто звихнутих шанувальників поезії, всіляких там лікарів-інженерів-сторожів-студентів, які уможливили ці тиражі, ці таємні бібліотеки й книжкові серії, ненастанно ризикуючи собою, друзями й рідними. Це саме завдяки їм наша література не просто могла бути, а таки була іншою, відмінною від тієї орденоносної парткомівської хвойди, що крутилася — й донині крутиться! — в офіційному обігу.

Повертаючись до того сеансу в Рябчуковій келії, додам лише, що на єдиному подихові прочитав тоді «всього Калинця» (вісім книжок, дев'ять — не пам'ятаю — всього, який був під рукою), це тривало ніч і добру частину наступного дня, але відтоді його поезія назавжди асоціюється в мене з відчиненим вікном, першою квітневою зеленню, склянкою чорно-золотого чаю, співом птахів і вітром очікувань. Відразу хотілося передрукувати все це для себе. Переді мною постав хтось, кого я відразу страшенно полюбив — і не тільки поезія, але й таємниця тут була причиною. Таємниця називалася життям і починалася тут- таки, за вікном.

Це правда, що тоді, в ті хвилини він був десь зовсім поруч, у Львові. Правда й те, що вже тоді він більше не писав поезій. «Після 1981 року я замовк як поет і тепер я — імпресаріо колишнього Ігоря Калинця», — читаємо в його «Автобіографічній примітці». Наскільки мені відомо, це мовчання триває досьогодні — ось іще одна таємниця. Звідки приходить поезія? І куди відходить? І що робити нам у цьому житті, коли з нього йде поезія? І що робити з життям, якщо поезія не покидає його?

Сімнадцять Калинцевих поетичних книг — це, безумовно, світ. Його появу спричинила цілком особлива свобода — творити власні кодекси, класифікації, синонімічні ряди, душевні трансгресії. Здатність розкошувати в подарованій тобі мові виявилася просто феноменальною. І хоч кожна з книг писалася ніби з іншим конструктивно-стилістичним надзавданням (і це відчутно, це завжди вдається, адже Калинець винятково естетський), у той же час жодна не заперечує іншої, і в кожній відразу впізнаваний єдино можливий автор. Вічний шляхтич, пан волі, лицар герба неприкаяності, калиновий денді в'язниць і таборів, особистість без домішок. Можливо, ще буде написано колись про його єдину Книгу.

Сьогодні ж я — про свою вдячність. Добре, що поруч, не так вже й далеко, живе хтось шляхетний. Добре, що він незгідний і непродажний. Добре, що в цьому похамленому світі є здатність протистояння і вона втілюється в рядки, ритми, жести, в «сліпий друк» самвидавних зошитів, у перевидання й переклади іншими (щасливішими?) мовами. Добре, що вона втілюється також у мовчання — іноді це промовистіше від найвелемовнішої мови.

І, насамкінець — уже цілком приватно. Іноді страшенно хочеться бути учнем. Я вдячний Калинцеві за те, що в мене є така можливість.