Послання до «моголів»

Збірка Бориса Олійника відкриває очі: спонукає кожного уважніше придивитися до реально існуючої ситуації у країні і не тільки помітити породжений бездержавністю ганебний феномен внутрішньої окупації, а й спонукає до пошуку адекватних шляхів розривання новітнього «замкненого кола» поневолення

Про Бориса Олійника написано багато і дуже різного. Він належить до провідних українських письменників, живих класиків, визнаних майстрів слова. Приналежність ця закономірна, і справа тут, очевидно, в художній сутності його багатогранного, в чомусь парадоксального, але питомо українського буття.

Ці парадоксальність та українськість добре видно на прикладі збірки поезій Бориса Олійника «У замкненому колі. Із окупаційного зошита», що охоплює найновіші твори його політичної ліри. Збірка складається із посутнього вступного слова Миколи Луціва, майже п’ятдесяти поезій, що репрезентують різні жанри політичної лірики (послання, інвективи, притчі, сатири, містико-політичні візії, балади, диптихи, цикли тощо), містичної поеми та короткої біографічної довідки про автора. Власне, з архітектоніки збірки дещо випадає поема про потойбічні митарства Сталіна «У замкненому колі», яка хоча й дала назву книжці, але, мабуть, й ідейно не зовсім співвідноситься із головною тематикою книжки, і стилістично виламується з-поза її меж. Збірка відкривається інвективою «Прийшлі», в якій, загалом, окреслені усі подальші тематичні блоки, — утворені художнім представленням новітніх окупантів («похітливих ординців»), їхніх наймитів і невільників, загального спустошення («Тепер же — тільки попіл і зола») тощо, — але підпорядковані провідній проблемі:
І ти ж диви: ще не запіли треті,
А вже в нацстроях радісні поети
Оспівують новітній каганат.

Узагальнені обриси цього часто замаскованого жовто-блакитним прапором та вишиванками «новітнього каганату» увиразнюються в подальших творах в образах непевної долі несвідомого себе «покірного народу», мороченого чортом, тих, актуалізуючи образ Фенімора Купера, «останніх з могікан», бранців туги й бандитських кланів нуворишів, до кого «славні» ще приходять, але лише як тіні. Чому ж у начебто уже вільні часи кругом залягли мовчання і ніч? «Вуж з під-старої акації / — Тс-с, — прошипів, — Окупація». Основне коло життєвих явищ, з якими матиме справу читач у цій збірці, вичерпується наскрізним образом і мотивом — окупацією. Це прояснює й сенс підзаголовка — «Із окупаційного зошита».

Але окупація та її форми — колонізація, поневолення, визиск, загарбання тощо — не бувають однаковими. Це явище може структуруватися за різними ознаками. Змальовані поетом загрозливі реалії новітнього українського світу — утвердження дикого капіталізму, де «жують, і жеруть, і злягаються на видноті», продаж солдатських бронзових пам’ятників, уже близький тотальний продаж землі, байдужість до бід Чорнобиля, обожнення кілерів і суспільне приниження поетів, усепродажність усього, крім смерті, — усе це та багато іншого свідчить про усеприсутність окупації, її тотальний характер: вона охоплює різні рівні культурно-державного буття нації, проникаючи у всі сфери суспільної свідомості: економічну, естетичну, релігійну, етичну, інформаційну тощо, а найголовніше — політичну.

Ліричний герой Бориса Олійника — людина з досвідом, мудрий чоловік з народу, «старомодний поет» — дозволяє нам відповісти і на ці питання, художньо витлумачуючи причини новітнього визиску, та їх наскрізні антропологічні втілення — окупантів та окупованих. Ось вони, новітні поневолювачі, широко представлені образами «нових вкраїнців», Європи, що «ласо прагне до твоїх степів», «лукавими», «ситими байстрюками», «лабазниками нечистої руки», «гендлярами», «новими хазяями», побратимами Іуди, що бенкетують на Хрещатику, тими «третіми», які, вміло розпаливши між українцями чвари, за їх плечима «ділять між собою бариші», «яничарами» й продажними «коммутантами п’ятої колони», тими, що «душа в них — яма», а тому, як у кожного мертводушного раба, готова одягнути будь-які національно-ідеологічні шати, служити будь-якому господарю, гротескно підкоряючись кожному новомодному вітру...

Окупанти не просто заможні люди. Вони інші, з породи убивць і гнобителів, начебто різні, але всі без винятку — «...Нащадки тих, котрі носили цвяхи / Нещадним розпинателям Христа». Не так виглядають поневолені ними. Хоча вони теж різні й страшні у своїй беззахисності та спустошеності. Ось «ідуть у ринок», як за німців, носії вічного і величного — «жінки вкраїнської породи» «в хустках позаторішнього століття», ось псевдонезалежні холуї, як «воли з породою», підновлюють ярма й розстеляють скатертини «для нових господарів», ось узагальнені ми — «очужілі, зачаївшись в мислях, / Самих себе сахаємось здаля», ось новітні шевченківські «моголи», «втішають гопаком нових вкраїнців», не чуючи ходи «залізної стопи», перед якою остерігав ще Джек Лондон, ось солдат «упроголодь збуває ордени», а поруч, соромлячись, схиляється над смітником «старий учитель», а ще — наркомани, повії тощо. Але окуповані далеко не однакові. Одні змирились зі своїм становищем, не помічають його, або й вірнопіддано вислужуються перед новими панами, гноблячи, продаючи своїх же, інші ж — приховують у собі потенцію могутнього спротиву, як ті жінки, що «месників грядущих народили», як той заснулий і забутий в могилі козак, що готовий прокинутися «дев’ятим валом» праведного гніву .

Поступово у читача виникають у свідомості стійкі антитези: незалежність/окупація, свобода/поневолення, самостійність/залежність та ін. Причому другі елементи цих пар явно переважають перші. Чому ж? На це є низка причин. І ліричний герой їх інвективно й саркастично осмислює. Новітнє поневолення стало можливим і через розбрат тих, що змагались, «хто більше любив Україну», і через уперту «гризню за булаву», і через захланність та наглість чужинців, і через дурість та продажність «покірних овець», загалу «хохлаків», і через жадібність їхніх (наших!) «каліфів на менту», лжепровідників, і через брак національної ідентичності, брак, що перетворює народ у малоросійську або хохлацьку отару овець («Ви ж ладні бути схожі хоч на кого, / Аби лиш не на себе, далебі», і ще багато через що. Але основною причиною новітньої окупації, із якою пов’язані так чи інакше і всі інші, зображені поетом, стає бездержавність. Брак власної, української, національної державності відчувається постійно у різних творах. Прямо це усвідомлюємо, коли ліричний герой зболено апелює до читача, звертаючи його увагу на те, що «...В цій державі все — до грана — / Полетіло шкереберть...», що держава «й досі не звелася із колін», що, звертаючись до шевченківської образності, «В самого ж хата вже давно горить!». Тому «...стань Державою!» — це наскрізне звертання до України протягом цілої збірки, а не тільки вірша «Туга по непохованих», яке повною мірою розгортається у посланні «Прокиньсь, нарешті»...

У книжці йдеться не про прямий визиск зовнішніх завойовників, а про загрозливу дію передусім внутрішніх чинників (чи не тому так часто пропонує українцям ліричний герой збірки побачити винних насамперед «у дзеркалі», а не в «інородцях»?). Йдеться, отже, про художнє переосмислення поетом самого терміну «окупація», бо розходиться не про зовнішнє загарбання, а таки про внутрішнє, про внутрішню окупацію. Тобто про таку форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації, захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування і визвольну боротьбу за своє власне — національне — державотворення і народовладдя.

Ліричний герой Б.Олійника — український письменник, суголосний героям Л.Костенко, П.Скунця, П.Вольвача, І.Павлюка, Б.Томенчука та ін. — пропонує і шлях виходу із «замкненого кола». Причому це єдино можливий шлях цілеспрямованої, революційної, якщо хочете, боротьби за національну державу. Її традиція відчувається ліричним персонажем передусім у подвигу «дітей» на станції Крути, у визвольних боях козаків, «запорожців», зрештою, у потужній націософській та національно- визвольній (власне, націоналістичній) традиції — «Борітеся — поборете...» — Т.Шевченка, цитати й алюзії до поезій якого спостерігаємо упродовж усієї збірки...

Одним із символів національної ідеї у поезії Б.Олійника стає тополя, яка виконує роль буттєвого орієнтиру для героя: «Прагну до неї, немов до межі підрахунку, / Щоб не згубити дорогу до вісі Дніпра» («До проблеми добра і зла»). І це орієнтир не лише одного персонажа одного письменника. Він стосується всіх поколінь українців. Тому ця ідея консолідує народ, націлює на найбільш загальну, головну і визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем на користь народу, і здійснення всіх його прагнень та задумів, і саме його збереження та буття в часі.

Носієм візії Шевченкової держави-«хати» зображається в основному український народ (національно свідома його частина), а не так звана політична еліта. Голосом цього народу, з чітко усвідомленою національною ідентичністю (українською відповіддю на архіважливе шевченківське: «що ми? чиї сини? яких батьків?»), і стає ліричний протагоніст, коли звертається до Західної Європи у, мабуть, найсильнішому творі цілої збірки посланні «Європі», яке ще до опублікування у книжці отримало широке визнання читачів. Звертається як сповнений гідності і самоповаги представник давнього європейського народу до інших європейських народів, як рівний до рівних, як той, хто шукає собі не свіжого пана у вигляді нового «союзу», а однодумців, добрих сусідів у європейському домі. Цього високого голосу української самобутності і самодостатності дано сягнути не кожному поету:
У кожного — свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця — в небі журавлі.
Такі мі є. А ви такі як є.

Короткий огляд, звичайно ж, далеко не вичерпує пізнання ні складної творчої персоналії Бориса Олійника, ні його, безумовно, яскравої та успішної останньої збірки. Однак він дозволяє зробити принаймні три висновки.

По-перше, аналіз збірки переконливо засвідчує глибоке й відповідальне світоглядне еволюціонування автора в бік української національної ідеї і базованого на ній національно-екзистенціального мислення. Це той франківський шлях, яким свого часу пройшли Леся Українка, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Ліна Костенко, Василь Стус, Петро Скунць та багато інших.

Наступне, що варто відзначити, так це те, що книжка «У замкненому колі» ще раз підтвердила існування в сучасній українській літературі потужної художньої течії, на противагу галасливій антихудожній імітат-літературі постмодерно-авангардистського типу.

І, нарешті, останнє. У збірці знайшли поетичне вираження й утвердження життєво важливі для постколоніальної України філософські, історіософські, естетичні, націологічні але, передовсім, суто політичні ідеї, що випливають із осмислення пріоритетності національного буття в житті людини і народу. Й основна з них стосується суворої правди про наше сьогодення, яку з такою відвертістю, мабуть, не висловлював ще жоден сучасний поет. Йдеться про усвідомлення того, що проти української нації ведеться системна, планомірна, цілеспрямована війна на знищення. І те, що більшість земляків ще не усвідомила цього, зовсім не означає, що такої війни проти них немає.

Збірка Бориса Олійника відкриває очі: спонукає кожного уважніше придивитися до реально існуючої ситуації у країні і не тільки помітити породжений бездержавністю ганебний феномен внутрішньої окупації, а й спонукає до пошуку адекватних шляхів розривання новітнього «замкненого кола» поневолення. Розривання насамперед через побудову справді незалежної української національної держави. Щоб мати мужність публічно озвучити пекучу істину, треба бути таки справжнім поетом — самовідданим охоронцем буття своєї Батьківщини, свого народу, бути тим, хто поставив своє художнє слово «на сторожі» (Т.Шевченко), хто не може «мовчанням душу уяремлювати» (Л.Костенко), хто глибоко, як Борис Олійник, пізнав сенс літературної творчості:
Лише вовіки прощення немає —
Поету, що мовчить у злу годину,
Коли народ вбивають крадькома.