Послання з вічності

У наш час багато явищ характеризують за допомогою префікса «пост»: постмодернізм, поставангард, постіндустріальна епоха. Напевно, тому й сучасні композитори так полюбили жанр постлюдії, що часто-густо набуває в їхній інтерпретації символічного звучання. Так, своєрідним концертом-постлюдією став Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону», який нещодавно завершився, а камерний концерт відбувся у залі Національно спілки композиторів вже потому, як прозвучали завершальні акорди основної фестивальної програми. Проект під назвою «Україна-Греція» був підготовлений піаністкою Іриною Рябчун, яка вже тривалий час активно пропагує у своїх виступах і наукових дослідженнях музику сучасних грецьких авторів разом із творчістю українських композиторів. Її партнером виступила співачка Юлія Успенська. Незвичність української частини програми полягала в тісному поєднанні двох різних імен. Було виконано фортепіанні та вокальні твори одного з найвідоміших нині українських майстрів Валентина Сильвестрова. А в «діалозі» з таким визначним, глибоко самобутнім автором постала творчість поета й композитора Ірини Губаренко (1959—2004 рр.).

Музику й вірші Ірини слухачі й читачі відкривають сьогодні знову вже після того, як сім років тому завершилася її земна путь. Відкрив сокровенні сторони її поетичного обдаровання і Валентин Сильвестров. Кульмінацією київського концерту стало виконання двох елегій Сильвестрова, написаних на вірші Ірини Губаренко з їх настільки красномовними початковими рядками: «В старинном парке Эстергази...», «Я вымолю тебя у всех разлук...» А ще на цьому вечорі прозвучали її фортепіанні прелюдії та вокальний цикл на вірші відомого київського поета Леоніда Кисельова. При цьому як ліричний постскрипт насичена новинками програма завершилася виконаною «на біс» губаренківською «Колисковою».

Онука акторів легендарного театру Курбаса «Березіль» Юлії Фоміної та Романа Черкашина, донька відомих діячів української музичної культури композитора Віталія Губаренка та музикознавця Марини Черкашиної, Ірина Губаренко ввібрала в себе всі плідні родинні традиції патріотів національної культури.

Спершу ми не були близько знайомі (хоч би так, як проходило в мене ділове й дружнє спілкування з іншими членами родини Черкашиних — Губаренків). Але, часто читаючи в газетах розумні й ѓрунтовні статті Ірини, я виявляв високі смакові критерії і професіоналізм в оцінці явищ мистецтва. А, буваючи в Харківському театрі для дітей та юнацтва, з цікавістю прислухався до нових робіт Ірини Губаренко як музичного співавтора режисерів. Її музика до вистав ніколи не була ілюстративною і не розчаровувала. А пісні, де часто-густо Ірина виступала й автором текстів, виявляли її ліричне обдаровання і вразливу душу. Познайомившись із нею ближче, я зрозумів, що божественне, духовне начало і дрібна, споживацька трясовина були джерелом трагічних суперечностей більшості її творів і життєвих катаклізмів.

Усе це проникливо прозвучало на вечері пам’яті І. Губаренко, що його влаштували в театрі її колеги. На жаль, так часто буває: ми соромимося добрих слів щодо живої людини, а потім виголошуємо їх на цвинтарі чи на поминках... Коли вийшла перша, невеличка книжечка віршів Ірини Губаренко, я написав у передмові до неї: «Зовні Ірина не справляла враження душевної щирості, але насправді вона мала добре серце і щиро відгукувалася на біди й тривоги друзів. На її відспівуванні і похороні була сила-силенна квітів, багато сліз, і всі вони були щирими. Проте відчуття провини залишилося... Так буває, коли людині не віддають належне за життя, вчасно не зупинять від зневажливого ставлення до власної долі.

Другу книгу І. Губаренко під назвою «Римський роман. Проза, поезія, драматургія, публіцистика, критика» випустило харківське видавництво «Acta». Власне, це посмертне зібрання творів композитора і поета Ірини Губаренко для якої були звичними в творчості і нотні партитури, і написані від руки рядки прози, а також поетичні рядки. Переважна їх кількість зберігалася в шухляді столу, а нині вони відкриті для сучасників і нащадків.

Ірина не вчилася в Літінституті. Поетичну «школу» вона проходила у дідуся Романа Олексійовича, у виконанні якого слухала вірші великих поетів: від Пушкіна і Блока до Лесі Українки і Тичини. Губаренко займалася в знаменитій харківській музичній школі-десятирічці, звідки, до речі, виходили знані майстри і пересічні музиканти.

Коли Ірина була на межі дитинства і отроцтва, вона запитала у мами, в якому віці почав писати музику Моцарт. І почувши відповідь, засмутилася, що запізнилася на декілька років. Можливо, Іра відразу почула в музиці Моцарта ту легкість і простоту, яка багатьом здається доступною, а насправді є долею генія? Так чи інакше, вона слідом за батьком стала композитором, хоча цей процес відбувався не гладко.

У Харківському інституті мистецтв наставником І. Губаренко став Володимир Золотухін, композитор, який багато писав для сцени. В результаті навчання «театральна дитина» стала «театральною людиною», чию творчість потрібно розглядати через призму магічного театрального кристала. Двадцять років Ірина Віталіївна пропрацювала в Харківському ТЮГу, написавши музику до десятка вистав. Не дивно, що все це відбилося в її прозі. Незвичайним було ставлення Ірини Губаренко до рідного міста. Вона любила його не тим парадним коханням, яке випліскується в звуках духових оркестрів на святах і ювілеях. Вона не забувала, що в Харкові загинув Скрипник, пішли у небуття Хвильовой і Лесь Курбас, а гранітна фігура Кобзаря здавалася їй «кам’яним володарем», подібно до «мідного вершника» в пушкінському Петербурзі. Щодо поезії, то долаючи сили інерції, що тягнуть до встановлених зразків, Губаренко висловила у віршах все, в чому зізнавалася лише самій собі. Це сповідання помітив відомий композитор Валентин Сильвестров, який написав на вірші Ірини декілька романсів — елегій. І кажучи словами І. Губаренко, вони подарували один одному «велику ніжність своїх надірваних сердець».

Дія «театрального роману» Ірини Губаренко (як загалом можна назвати більшість її прозаїчних творів) відбувається в провінційному театрі з усіма обставинами, що звідси витікають, — маленькими зарплатами, бідним залаштунковим світом. Коли Ірина пробувала сили в режисурі, власний колектив у харківському Будинку актора вона назвала слідом за Пітером Бруком «Бідним театром». У заповідних скрижалях духовності, які стали основою світосприймання Губаренко, першим табу був саме провінціалізм.

Книга І. Губаренко об’ємна — понад 600 сторінок замінюють тритомник — проза, вірші, а також театральні інсценування, статті, нотатки про театр. Суттєвим доповненням до об’ємного фоліанта служить авторський диск «Поетичні медитації», куди Марина Романівна Черкашина-Губаренко вимогливо і з любов’ю відібрала кращі аудіозаписи творів доньки, у тому числі і в авторському виконанні.

Голос Ірини (вона декілька років займалася вокалом) дуже живий, трепетний, відводить слухача від побутової повсякденності і реального часу, з яким у неї були особливі рахунки. «Людям не дано вільно керувати часом», — говорить одному з героїв її прози Голос зверху. Але Ірина керувала. Вона переносила своїх персонажів у різні часові пласти: то в епоху Стародавнього Риму, то в Україну шевченківської доби. Для неї час був розтяжним, як у романі С. Лема «Соляріс», на основі якого І. Губаренко написала рок-оперу. Вона ніби позначала час кольоровою крейдою своєї фантазії, як маленька дівчинка Нюха з її дитинства, теж прописана серед персонажів Губаренко. І рано ставши дорослою, написала таку сакраментальну фразу: «Молодість — найкращий час для відпочинку від вічності».

Від батька у Іри був запальний темперамент, той емоційний нерв, який допомагав у творчості, але в житті часто був поганим помічником, вибиваючи з колії повсякденності...

Послання з вічності приходять до слухачів навіть після смерті композитора з його музикою. Це довів і Віталій Губаренко своєю монооперою «Ніжність», а після багатьох років — Ірина зі своїми поетичними і нотними рядками, які написані з любов’ю і зачіпають струни людської душі.