Повернення кумирів. Чи їх втрата?
Минулого тижня Київ відвідала Алла Пугачова й дала протягом одного дня два концерти в Палаці «Україна». Її приїзд, як і очікувалося, викликав багато галасу, але в такій собі світсько- метушливій тональності: як Примадонна обставила свій приїзд, як одягнута, чи набрала колишню вагу й таке інше в цьому ж дусі. Сказати, що місто завмерло в очікуванні катарсису, не ризикнули б навіть найфанатичніші шанувальники Алли Борисівни.
Цей голос і ця жінка давно стали знаковими, а Алла Пугачова — легендою не лише російської, але всієї спільної естради на теренах СНД. Легенди ж, як відомо, треба підтримувати. Не вдається новими творчими прозріннями — можна, звісно, й взуття випустити. Можна розповідати всій країні про романтичні стосунки з молодим чоловіком. Можна давати нескінченні інтерв'ю в зв'язку з регулярним прощанням зі сценою й таким самим регулярним поверненням на неї. Можна взяти участь у навколополітичних іграх. Можна, нарешті, з'їздити на Євробачення й потім рік виправдовуватися, що їздила на нього. Можна дозволити вшанувати себе, кохану, різнокаліберному сонму російських виконавців. Багато що можна... Зрештою, будь-кому важко пристосуватися до нових часів і нових звичаїв. А живому пам'ятнику, яким без сумніву є Алла Борисівна, важче стократно: кожен її крок і вчинок вимірюється за завищеними категоріями. Й нарікати тут немає на кого: Алла Пугачова сама нас до цього привчила за довгі роки свого неповторного й ні на кого не схожого існування на естраді.
Але з «женщины, которая поет» вона все більше перетворювалася на «женщину, которая хочет успеть пожить». Й навіть тріумфальне торішнє повернення Алли Пугачової до активної концертної діяльності будувалося в основному на старому, нехай і золотому багажі. Вголос, звісно, ніхто таких крамольних думок вимовляти не зважувався, але десь у повітрі витало відчуття: епоха Алли Пугачової завершується.
Ні, й ще раз ні. Вона в черговий раз зуміла нас здивувати, довівши, що деякі пам'ятники бувають живішими, ніж огудники й цінителі, які юрбляться біля постаменту. На київських концертах співачка продемонструвала з блиском і надзвичайною енергією (хоча й нарікала не без кокетства: ну що ви хочете — шостий десяток розміняла, мовляв, «устала Алла»), що пісні будь- якої емоційної насиченості були й є їй під силу. Вона зводила зал із розуму. Ось уже справді: «за это можно все отдать». І ставало очевидно: яка це нісенітниця — всі ці черевики, парфуми, тусовочна суєта. Шкода, звісно, що Алла Пугачова витрачає себе на це, але, коли вже їй так хочеться. Головне, нехай продовжує на сцені зводити нас із розуму. Вона, як і раніше, здатна на це.
Чого не скажеш про ще одну легенду. Та яку! Петербурзький Академічний великий драматичний театр імені Г. Товстоногова минулого тижня гастролював у Києві. Знаменитий ВДТ, що протягом кількох десятків років володіє розумами радянської інтелігенції і є видатним явищем у історії театру. Також легенда, але, на жаль, вона вже належить минулому. Після смерті Георгія Товстоногова було зрозуміло, що особистості, рівної йому, немає й бути не може. А якщо з'явиться режисер яскравої творчої індивідуальності, то це буде вже інший театр, що природно. І ВДТ немов законсервувався. Теж, можна сказати, пам'ятник, але тільки не живий, а застиглий.
На петербуржців ходили слабо, зали на деяких виставах були напівпорожні. Це — за великої кількості «зоряних» імен в афіші. Ймовірно, тому, що ВДТ модним театром сьогодні вже ніяк не назвеш. Він скоріше для ностальгуючої інтелігенції і театралів, які пам'ятають театр у роки його розквіту. Але вони — люди, як правило, небагаті, й цілком «модні» ціни на квитки їм не по кишені. Втім, у неділю був аншлаг. Грали прем'єрну виставу «Каліфорнійська сюїта» Ніла Саймона в постановці Миколи Пінігіна, режисера, про якого говорять. У знавців ім'я автора викликало острах. Саймон — один із найкасовіших американських драматургів, який пише щонайменше чотири п'єси на рік. Вони професійно зліплені, в них багато вдалих «гегів» і досить пікантні сюжети. Загалом, потішні дрібниці на потребу невибагливим смакам. І нічого страшного. Така драматургія, як і така вистава, зокрема «Каліфорнійська сюїта», цілком мають право на існування. Й публіку треба розважати. Не все ж її Макбетом лякати. І гроші театр повинен заробляти (нові часи, нові звичаї знову-таки). Але...
Але якось від такого (!) театру не чекаєш такої відверто антрепризної речі в такій слабкій, а простіше сказати — ніякій постановці. Звісно, незрівнянна Аліса Фрейндліх і чудовий Олег Басілашвілі можуть зіграти все. Вони й грають. І навіть добре. Хоч, як би не хотілося, але важко не звертати увагу на те, що актриса кілька разів забуває текст, а актор деякі репліки вимовляє абсолютно нерозбірливо. Нехай цей так званий «бруд» і не такий очевидний, але від майстрів такого класу чекаєш гри іншого рівня. Рівня, на який вони самі свого часу піднесли радянський театр. У фіналі публіка довго, дуже довго не відпускала зі сцени Алісу Фрейндліх і Олега Басілашвілі. Аплодували кумирам. Колишнім? Нинішнім? Кожен це вирішував для себе сам.
